У небі Галичини: летунство Галицької Армії

Розпорядженням Державного Секретаріату Військових Справ (ДСВС — військового міністерства ЗУНР) від 1 грудня 1918-го у складі Галицької армії (ГА) був утворений "летунський відділ". Тим же документом при ДСВС створювалась референтура летунства. Цей орган мав займатись адміністративними справами, тоді як на летунський відділ покладалось оперативне керівництво авіацією. Однак спочатку розподіл функцій між цими інституціями був досить умовним, бо очолювала їх одна й та сама людина — поручник Українських Січових Стрільців Петро Франко (старший сина Івана Франка). Після початку Першої світової війни він вступив до війська, а 1916-го закінчив авіаційну школу в Сараєві, де здобув фах повітряного спостерігача.

Напередодні створення ЗУНР на теренах Галичини знаходились дуже нечисленні авіаційні частини — цей район був для Австро-Угорщини глибоким запіллям, основні ж сили зосереджувались на Італійському фронті. Так, в 4-му авіаційному паркові, який дислокувався у Львові (на летовищі Левандівка) налічувалось 18 літаків, але справних з них було лише два. До того ж, це летовище одразу було захоплене поляками — як і інший важливий аеродром під Перемишлем. Тому базою для летунського відділу ГА обрали станцію Красне, розташовану за 45 км на схід від Львова. Тут раніше дислокувалась авіаційна рота австро-угорської армії, від якої залишилась непогана інфраструктура: льотне поле, житлові бараки й добре обладнана майстерня. До того ж, Красне знаходилось неподалік Львова, довкола якого розгортались основні події першого етапу польсько-української війни.

Таким чином, база була. Технічним персоналом летунський відділ теж вдалось укомплектувати, а ось льотного складу катастрофічно не вистачало: 5 грудня в летунському відділі був єдиний пілот (Степан Кузьмович) і два повітряних спостерігачі (Петро Франко і Євген Городиський). Бракувало й літаків. До Красного вдалось притягти кілька недоламаних біпланів, які зусиллями техніків намагались "реанімувати". З трьох-чотирьох літаків з великими труднощами вдавалось скласти один, придатний до польотів. Часом лише винахідливість виручала аваіторів — наприклад, коли виявилось, що єдиною перешкодою для початку польотів є брак гумових покришок, колеса літаків обмотали сплетеними з соломи "косами", і так літали! Проблему забезпечення паливно-мастильними матеріалами Франку вдалось розвʼязати завдяки старим знайомствам — його однокурсник по Львівській політехніці завідував нафтовим складом в Дрогобичі. Завдяки зусиллям українських авіаторів вже наприкінці листопада 1918-го, ще до офіційного створення летунського відділу, вдалось розпочати польоти для перевірки відремонтованих літаків і тренувань пілотів. А час не чекав — поляки вже з 5 листопада використовували авіацію для розвідки й бомбардування українських комунікацій та позицій.

Допомога надійшла з-за Збруча. Значною мірою завдяки міжособистісним контактам галичанам вдалось домовитись про переведення до Красного одного з авіаційних загонів 2-го Подільського дивізіону колишньої армії гетьмана Павла Скоропадського. Він налічував 21 особу і мав кілька винищувачів "Ньюпор". Льотний склад загону становили досвідчені пілоти, які мали за плечами повітряні бої Першої світової війни: сотники Борис Губер, Джамбулат Кануков, Никандр Залозний, поручники Федір Алелюхін і Микола Сєріков. Згодом "приватним порядком" до Галичини прибули ще кілька офіцерів-авіаторів з Великої України. Поповнився летунський відділ і кількома авіаторами колишньої австро-угорської армії — поручником Францем Рудорфером, чотарем Феліксом Шепаровичем, десятником Рудольфом Томасом та ін.

Поява в повітрі українських літаків поставила питання щодо їхньої ідентифікації. Перші розпізнавальні знаки для авіації ГА були впроваджені 6 грудня 1918-го, коли наказом ч. 22 було визначено, що українські літаки мають кольорові квадрати, нанесені на нижню поверхню крила: синій під правим крилом і жовтий — під лівим. Пізніше зʼявляються ронделі — круглі знаки з жовтим внутрішнім і синім зовнішнім колами. Такі ронделі малювались на верніх і нижніх поверхнях крила, а іноді — на боках фюзеляжу. Траплявся й інший тип розпізнавального знаку — жовтий тризуб, часом на тлі синього квадрату. Нарешті, частина "Ньюпорів" певний час зберігала розпізнавальні знаки російського взірця, а також успадковану ще від російської 1-ї бойової авіагрупи (часів Першої світової війни) емблему — череп з кістками. А ось однострій авіаторів нічим не відрізнявся від загальновійськового. Лише у квітні 1919-го для льотного складу був запроваджений особливий знак: нашиті на лівий рукав однострою літери "Лт".

В середині грудня 1918-го у Красному вже існував цілком боєздатний летунський відділ, який налічував 14 старшин, 140 стрільців та сім справних літаків — чотири розвідники типів "Альбатрос" і "Бранденбург" і три винищувачі "Ньюпор". Оскільки прибулі з Наддніпрянщини авіатори були більш досвідченими, ніж галичани, командиром відділу призначили Бориса Губера. Та він, по суті, самоусунувся від виконання обовʼязків, і був замінений Джамбулатом Кануковим (осетином за походженням). Франко ж лишився референтом летунства при ДСВС.

Яку ж бойову роботу виконували галицькі літуни? Першочерговим їхнім завданням була повітряна розвідка, яка часто слугувала єдиним джерелом інформації про пересування ворожих військ. Тривалість розвідувального польоту могла сягати 5-6 годин — за цей час літак долав 600-700 км. Єдиною перешкодою в перші місяці війни був зенітний вогонь — саме через нього ледь не загинув Франко. 4 січня 1919-го він вилетів на розвідку разом з пілотом — десятником Василем Кавутою. Поблизу Володимира-Волинського їхній "Альбатрос" був підбитий вогнем з землі. Пілотові вдалось посадити пошкоджений біплан на зайнятій поляками території, обидва авіатори опинились в полоні. Вже на другий день Франко примудрився втекти з потяга, яким полонених везли в табір. Після довгої мандрівки через Прагу, Відень, Будапешт він 21 січня повернувся до Красного. Кавуті ж пощастило менше — він пробув в полоні кілька місяців і зумів втекти лише з четвертої спроби.

Описи деяких розвiдувальних мiсiй галицької авiацiї збереглися в архiвах та спогадах учасникiв подiй. Скажiмо, Рудольф Земик змальовує досить драматичний полiт, що мав мiсце в останнiх числах квiтня 1919-го. Його виконували два лiтаки — двомiсний розвiдник, пiлотований четарем Шепаровичем i поручником Клiщем, та винищувач типу "Ньюпор" iз пiлотом поручником Рудорфером. Їхнім завданням було здiйснення розвiдки залiзничної лiнiї Львiв-Перемишль та бомбардування залiзничних станцiй (для чого перший лiтак нiс 100 кг бомб). Виконати завдання вдалось лише частково — українськi лiтаки зазнали нападу кількох польських винищувачiв i лише вiйськове щастя та виняткова мужнiсть поручника Рудорфера дозволили авiаторам вийти з бою без втрат. В iншiй операцiї, здiйсненiй 6 квiтня 1919-го, Рудольфер пiлотував розвiдувальний лiтак типу "Бранденбург". Разом з ним летiв спотерiгач Василь Костiв, а на винищувачi "Ньюпор XXIII" їх супроводжував пiлот Супiй. Українськi авiатори здiйснили розвiдку району Львiв-Городок. У звiтi про полiт детально аналiзувався рух на залiзничних та шосейних шляхах, а також константувалось зосередження на станцiї Пiдзамче до 300 вагонiв.

Повітряні бої в небі Галичини були вкрай рідкісними — у противників не було багато літаків, тому ймовірність зустрічі в повітрі була малою. Перше документально пiдтверджене повiдомлення про повiтряний бiй за участю летунського відділу датоване 24 грудня 1918-го. В цей день польський розвiдувальний лiтак, здiйснюючи полiт в напрямку на Тернопiль, необачно зʼявився просто над аеродромом у Красному. Пiднятi в повiтря українськi винищувачi змусили його повернути назад, припинивши виконання бойового завдання. У квiтнi 1919-го зʼявляються повідомлення про повітряні бої над Ставучанами і Львовом. Найвідоміший повітряний бій відбувся 29 квітня 1919-го. Того дня ас австро-угорської авіації, а в період українсько-польської війни — командир 7-ї авіаційної ескадри Війська Польського Стефан Стець, на своєму "Фоккері" атакував над Львовом три українських літаки — два "Бранденбурги" і "Ньюпор". В повітряній сутичці пілот українського винищувача Франц Рудорфер звʼязав боєм польського пілота, давши змогу "Бранденбургам" повернутись на аеродром неушкодженими. "Ньюпор" же був підбитий Стецем, але Рудорфер зумів благополучно повернутись на аеродром Красне. За польськими даними ця сутичка була першим повітряним боєм ВПС Польщі і взагалі єдиним повітряним боєм за час польсько-української війни.

Поряд із розвідкою українські літаки здійснювали і бомбові нальоти — півтора десятки разів вони бомбили окупований поляками Львів (головно, електростанцію і вокзал), десяток — Перемишль (вокзал і аеродром), скидали бомби й на інші цілі. Оскільки авіаційних бомб було обмаль, то в артилерійській майстерні в Коломиї налагодили переробку на авіабомби мінометних боєприпасів. Головним же джерелом поповнення авіаційного парку летунського відділу став колишній німецький склад у Проскурові (нині м. Хмельницький), де була зосереджена техніка, залишена після виведення німецьких військ з теренів України. Звідси до Галичини потрапили добрі як на той час літаки-розвідники марок DFW та LVG.

Летунський відділ Галицької армії ніколи не був надто численним — одночасно у його складі налічувалось не більше десятка-півтора боєздатних аеропланів. Однак він узяв участь у всіх значних операціях польсько-української війни в Галичині — аж до Чортківської офензиви і переходу Галицької армії у червні 1919-го за Збруч. Подальший шлях галицьких літунів був непростим і звивистим: послужили вони і Директорії, і білим, і червоним…