Центральна Рада. Як через телеграф російська революція докотилась до України

Щойно у Петрограді Тимчасовий комітет Державної думи, про який йшлося у попередньому тексті, наділив депутата IV Державної думи від Пермської губернії Олександра Бублікова мандатом комісара Міністерства шляхів сполучення, новопризначений урядовець одразу почав діяти. 13 березня (28 лютого за ст. ст.) 1917 р. Бубліков у супроводі кількох десятків солдатів захопив будинок Міністерства, арештував міністра шляхів сполучення Едуарда Крігер-Войновського та перебрав на себе керівництво всією мережею залізниць в Росії.

Наступні кроки Бублікова можна назвати високо політтехнологічними. Аби якнайширше повідомити про ситуацію у Петрограді та про свій успіх, він негайно скористався телеграфом залізничної мережі. Це був, безперечно, прорив інформаційної блокади. Петроградське телеграфне агентство, що підпорядковувалось Раді Міністрів Російської імперії та зазвичай поширювало новини із столиці, до того часу блокувало всю інформацію про революційні пертурбації у Петрограді. 

Відтоді телеграф залізниць став тогочасним Твіттером.

Вже о 13 годині 50 хвилин на всі залізничні станції була відправлена перша телеграма-"твітт". Випереджаючи події (нагадаємо, що Микола ІІ на той час престолу ще не зрікся), Бубліков урочисто повідомляв всю країну про зміну влади.

Від начальника Південно-Західної залізниці Ераста Шуберського, який розіслав цей "твітт" далі по залізниці, інформація надійшла і до Київської міської думи. Місцеве чиновництво було шоковано новиною. Адже якщо у столиці імперії вирували пристрасті, а події відбувались з калейдоскопічною швидкістю, решта країни, і Україна зокрема, перебували в інформаційному вакуумі. Виконуючий обовʼязки Київського міського голови Федір Бурчак навіть змушений був "твіттити" до Петрограду, просячи підтвердити достовірність отриманої телеграми. 

Наступного дня, тобто 14 (1) березня ввечері у будинку Київської міської думи (будинок, до речі, розташовувався на сучасному Майдані Незалежності, приблизно там, де у 2013/2014 рр. під час Майдану була сцена) терміново на нараду зібрались представники різних громадських, профспілкових та робітничих організацій.

Бурхливе обговорення завершилось коротенькою відозвою. Новостворена Рада обʼєднаних громадських організацій вирішила повідомити мешканців Києва про дії Державної Думи прямою цитатою телеграми Бублікова. Громадян також закликали зберігати спокій та "мужньо переносити" нестачу продовольства, що стала в ті дні очевидною.

Проте і 15 (2) березня київські газети мовчали, а містом чим далі, тим більше ширились чутки. Лише вранці 16 (3) березня 1917 р. після "твітту"-дозволу головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Олексія Брусилова преса повідомила про революцію у Петрограді. Опубліковано було все разом — і телеграма Бублікова, і інформація про Тимчасовий комітет Державної Думи, і відозва київської Ради обʼєднаних громадських організацій, і нові телеграми вже від Петроградського телеграфного агентства про склад Тимчасового уряду. Подібна інформація зʼявилась також у газетах інших міст України.

Країну по суті в один день охопила політична ейфорія. Біля газетних кіосків вишикувались довгі черги, свіжі пресові випуски розхапувалися вмить. Піднесення вилилось майже у безперервні свята та маніфестації.

Журналіст, відомий український громадський діяч, згодом секретар Української Центральної Ради Михайло Єреміїв згадував про той час так: 

"Революцію всі зустріли, як початок правдивої золотої доби. Генерали поначіпляли червоні відзнаки, і київський губернатор … виходив на балькон свого палацу, щоб промовляти до натовпу, також ідилічно настроєного. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабунки, нібито й злодії були раді давно очікуваній свободі".

За кілька днів березня на території України практично припинили існування органи царської адміністрації. На місцях владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські та повітові комісари.

Повалення самодержавства сприяло легалізації різних політичних партій, створенню численних громадських організацій та їх обʼєднань. Подібно до Петрограду, виникали також совіти робітничих та солдатських депутатів, але в Україні вони значного впливу не мали.

Демократизація суспільства дала сильний поштовх українському руху. Легалізувалася діяльність українських організацій Одеси, Харкова, Полтави, Чернігова, інших міст. У Харкові вже 16 (3) березня відбулась українська демонстрація під синьо-жовтими прапорами, а ввечері був обраний тимчасовий організаційний комітет для керівництва українським рухом, що за кілька днів став постійним.

У Києві центром українського руху стало приміщення клубу "Роди́на" у будинку по вул. Великій Володимирській, 42 (у будинку зараз вестибюль станції метро "Золоті ворота").

Літературно-мистецький клуб "Роди́на " був створений ще у 1908 р. з ініціативи композитора Миколи Лисенка. Він займав кілька напівпідвальних приміщень, де збирались різні культурно-освітні товариства, відбувались громадські зібрання, лекції, музичні вечори.

Із початком Першої світової війни у клубі був влаштований шпиталь для поранених. Це врятувало "Роди́ну" від розгрому, адже діяльність будь-яких українських організацій була заборонена. Крім того, зіграла свою роль і вдало обрана назва клубу. Українське слово "родина", тобто "сімʼя" російські чиновники читали як "Рóдина", тобто "Батьківщина", і це убезпечувало клуб від розгону.

Саме тут, у чотирьох невеличких кімнатках з 16 (3) до 20 (7) березня відбувались багатолюдні збори представників українських партій та організацій. Вони були скликані з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП). Таку назву мала міжпартійна громадсько-політична організація, що постала у 1908 р. і з того часу стояла на чолі українського громадсько-політичного життя.

Дискусії, як це і досі заведено в українських організаціях та установах, були не просто жвавими, а надзвичайно жвавими. 17 (4) березня учасники зборів погодили обʼєднання у комітет "Українська Центральна Рада". Тоді всюди створювались різні українські обʼєднання — ради, і одна з них повинна була стати "центральною". Означення "українська" мало підкреслювати її національний характер.

Гаряча полеміка далі точилась щодо принципів організації Української Центральної Ради, її обовʼязків та програмних гасел. Можна лише пошкодувати, що стенограми обговорень не велось, а про суперечки ми знаємо зі спогадів та переказів тих, хто тоді творив історію.

ТУПівці, насамперед Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, вважали, що ТУП сама має стати загальним обʼєднуючим органом українських сил.

Між тим представники українських соціалістів, зокрема Іван Стешенко та Дмитро Антонович наполягали, що має бути створена нова рада, до якої б увійшли представники від всіх українських організацій.

Але хай буде гречка, аби не суперечка! Згоди зрештою дійшли.

20 (7) березня 1917 р. було офіційно оголошено про створення Української Центральної Ради. До її тимчасового складу увійшли представники низки українських організацій. Рада постійно поповнювалась представниками "ріжних груп тутешніх і з провінції"

Про це трохи згодом була вміщена інформація у першому номері першого офіційного органу Української Центральної Ради. "Вісти з Української Центральної Ради" у числі від 1 квітня (19 березня) 1917 р. повідомляли про спільний знаменник обʼєднання: територіальна автономія України з державною українською мовою та з забезпеченням прав національних меншостей — росіян та інших.

Тоді ж, тобто 20 (7) березня 1917 р. обрали і керівний склад Ради. Головою Української Центральної Ради заочно був обраний професор Михайло Грушевський. Один з найбільших авторитетів українства перебував тоді на засланні у Москві. На час відсутності його мав заступати Володимир Науменко. Товаришами (тобто заступниками) голови стали два Дмитра — Антонович і Дорошенко.

Українська Центральна Рада, визнаючи легітимність Тимчасового уряду, надіслала "твітт"-привіт його голові князю Георгію Львову та міністру юстиції Олександру Керенському. У телеграмі висловлювалась надія, що "у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу".

Оксана Юркова, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Сфера наукових зацікавлень: українська та російська історіографія ХХ століття, історія української науки, біографістика, грушевськознавство, історична іконографія, електронні інформаційні ресурси.