Трипільський отаман. Як Зелений з білими та червоними окупантами боровся

Данило Терпило народився 16 грудня 1886 р. у родині селянина-середняка. В історію ця людина увійшла як отаман Зелений. Данило Терпило став Зеленим під час подій російської революції 1905–1907 рр. У Трипіллі діяв партійний осередок російських есерів, до якого долучився юнак Данило Терпило. Есери привозили до Трипілля нелегальну літературу, яку хлопець поширював серед селян. З метою конспірації виробили систему паролів. На питання: "Куди йти?" мала лунати відповідь: "На Зелений (участок)". За версією родичів, з того часу Данила почали називати Зеленим.

За участь в есерівській організації він отримав заслання до Архангельської губернії. Відбувши покарання, потрапив до війська. Під час Першої світової війни бойового досвіду не отримав, бо служив писарем. У 1917-му Данило брав участь у процесах українізації війська. Його побратим, отаман Марко Шляховий, згадував про ораторські здібності Зеленого: "Тричі я скликав українські армійські з’їзди, тричі головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила, як розумного і з великим організаторським хистом промовця".

Упродовж 1917-го Зелений був активним учасником військових з’їздів, де виступав з палкими промовами, здобув офіцерський чин. Старшина 3-ї Залізної дивізії Олександр Вишнівський у спогадах згадував про нього як "молодшого старшину військового часу російської армії". До Трипілля Данило Зелений повернувся навесні 1918 р. з червоною стрічкою на шапці. Ймовірно, вже тоді він став прихильником української радянської влади, бо в подальшому не раз у своїх відозвах писав про необхідність боротьби за неї. Невдовзі у боротьбі з гетьманатом Зелений став справжнім отаманом Трипілля. Під час антигетьманського повстання його багатотисячний загін підтримав Директорію. За пропозицією представників Головного Отамана Симона Петлюри він сформував дві Дніпровські дивізії, які увійшли до складу Осадного корпусу Євгена Коновальця та рушили на Київ.

Під час боїв за Київ 12–13 грудня 1918-го Дніпровські дивізії на чолі із Данилом Зеленим та Олександром Данченком одними з перших увійшли до Києва. "Українське село вливалося в Золотоверхий Київ…", – захоплено писав учасник визвольних змагань Всеволод Петрів. Щоправда, вливалося воно до столиці почасти під червоними прапорами та більшовицькими гаслами. 13–14 грудня 1918 р. Дніпровські дивізії з червоними прапорами та гаслами: "Вся влада Радам!", "Вся земля без викупу селянам!", "Свобода слова, друку!" вступили до міста. Учасник тих подій Борис Антоненко-Давидович згадував: "…зеленівці почали бешкетувати: у кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою – вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почалися безпідставні обшуки, а часом навіть розстріли".

Ці факти опосередковано підтверджуються наказами керівників Осадного корпусу Євгена Коновальця та Андрія Мельника про припинення "свавільного арешту, трусу і инш" та виведенням чотирьох полків Дніпровських дивізій за межі Києва до Передмостовної Слобідки Святошина.

А Симон Петлюра усунув зеленівців від участі у параді на Софіївському майдані з нагоди вступу Директорії УНР, що дуже образило отамана з Трипілля. Натомість Головний Отаман вважав виведення Дніпровських дивізій з Києва недостатньою мірою. Зеленівцям наказали відправитися аж до Галичини для підтримки ЗУНР в українсько-польській війні. Повстанці неохоче вирушили до Львова та майже одразу, не виконавши наказу, повернули додому на Київщину з "більшовицьким нахилом у душі".

В січні 1919-го Зелений вже беззаперечно підтримував ідеї організації влади на радянській платформі – у цьому свою вагому роль зіграла більшовицька агітація, яка вільно провадилася в УНР після повалення гетьмана. Павло Христюк згадував, як великий селянський з’їзд в Григорівці на Київщині в січні 1919 р. висунув ультиматум Директорії з вимогою передачі влади на місцях радам. У разі відмови погрожували "силою зброї домагатися своїх прав". Ставку робили на "збольшевичену" Дніпровську дивізію на чолі з отаманом Зеленим.

Реакція Головного Отамана не забарилася. Петлюра видав наказ про розформування Дніпровської дивізії. Зелений наказу не виконав. Справа дійшла до збройного конфлікту. 26 січня 1919 р. Січові стрільці Осипа Думіна після невеликого бою змусили підрозділи Зеленого скласти зброю. Результатом конфлікту стало послаблення військ УНР на Київському напрямку, яким скористалися більшовики.

Демарш Зеленого став одним з виявів отаманщини, що як пошесть ширилася в армії УНР взимку 1919 року. Крім Зеленого проти Директорії виступили тоді отамани Данченко, Коцур, Хіменко, Григор’єв, Палієнко, Біденко, Козир-Зірка та багато інших, менш відомих ватажків. Виступ Зеленого спричинив деморалізацію в армії та змусив штаб Дієвої армії УНР знімати частини з фронту для приборкання Дніпровської дивізії, значно полегшивши наступ більшовиків на столицю. Пізніше Зелений в усьому звинувачував Коновальця, "бо той все наплутав і набрехав, а через нього й незгода була".

Після конфлікту з Директорією Зелений намагався домовитися з червоними. Однак альянс з більшовиками теж не склався: отаману не сподобалися намагання червоних переформатувати його повстанську Дніпровську дивізію та влити її до складу регулярної Червоної армії. Володимир Антонов-Овсієнко – командувач більшовицьких військ в Україні — згадував: "Зелёный настаивал на сохранении неприкосновенности и на известной своей самостоятельности. Командукр (тобто В. Антонов-Овсієнко) твёрдо знал, что нельзя допускать иных частей, кроме регулярных советских, построенных по общему принципу".

За спогадами Марка Шляхового, Зелений вирішив припинити переговори з більшовиками про об’єднання зі словами: "Хай їх чорт, будемо робити своє та й годі…". Представник іншого табору, один з керманичів УСРР Дмитро Мануїльський, характеризуючи отамана зауважував, що той "на питання – якою має бути влада на Україні" відповів: "Влада має бути такою, якою хочуть мої козаки"

Запровадження продовольчої диктатури в українських селах не вписувалося в бажання зеленівців, тож це призвело до остаточного розриву з червоними та організації антибільшовицьких повстань. 1 квітня 1919 р. у пресі була опублікована постанова РНК УСРР з оголошенням Зеленого "поза законом". Серед інших лунало і звинувачення в антисемітизмі.

Відповідь Зеленого не забарилася. 10 квітня 1919 р. спільно з отаманами Струком, Бурлакою, Шляховим під час Куренівського повстання вони увірвалися на околиці Києва, але втримати позиції не змогли. 12 квітня повстанці залишили столицю, Зелений повернувся до Трипілля.

Відступ з Києва не зупинив розмах повстанства. Навколо міста продовжували діяти численні отаманські загони. Роком пізніше голова уряду УСРР Раковський, характеризуючи цей період, образно зазначав: "В 20 верстах від Києва вже не було фактично радянської влади. Ця територія перебувала під загрозою банд Зеленого, що наступали".

Столицею Зеленого стало рідне Трипілля. Близькість потужного повстанського осередку до Києва лякала більшовиків, тому в квітні 1919 р. вони кинули проти трипільського отамана значні сили. Учасник визвольних змагань Юрій Липа яскраво описав наміри більшовиків: "Колір червоний, колір насильства, колір убивства – гей, Трипілля, на тебе їдуть карателі з Києва, на тебе, зелене Трипілля!".

Письменник вдало обіграв слово "зелений" як колір та псевдо українського отамана Данила Терпила. Також відомо, що повстанці Данила Терпила пов’язували на одяг зелені стрічки — своєрідний знак для розпізнавання своїх під час бою. Під час боротьби з червоними Зелений продовжував використовувати радянські гасла, на що звертала увагу більшовицька преса. 

Бої між Зеленим та червоними тривали упродовж літа 1919 р. Спроба червоних вибити Зеленого з Трипілля в липні 1919 р. обернулася поразкою, що увійшла в більшовицький пантеон скорботи під назвою "Трипільська трагедія" і ще в середині 1920-х була обіграна в українському радянському кіно та театрі. Тоді повстанці жорстоко розправилися з комсомольцями, помстившись за "червоний терор" проти родичів та земляків. Серед згаданих на шпальтах більшовицької преси закатованих "контрреволюціонерів та провокаторів" є мешканці Трипілля, що мали родинні або дружні зв’язки із Зеленим: Григір Терпило та Довгаль Панасюк. 

Убезпечивши свій район, Зелений з частиною повстанців несподівано для ворога вирушив на Лівобережжя, використавши пароплав "Шарлотта" для символічної акції. В липні 1919 р. у Переяславі отаман зібрав захід, на якому публічно та урочисто скасував Переяславські угоди Богдана Хмельницького з Московським царством 1654 р. За спогадами, на базарній площі Переяслава зібралося чимало людей, над майданом маяли прапори і хоругви, було багато священників. А дзвони все гуділи, скликаючи людей. "Віднині і навіки – віків Україна буде вільною! – голосно і весело пролунало на майдані. Вільна-а-а-а! – відгукнувся майдан. – Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!".

Попри запеклу боротьбу з російським більшовизмом, отаман Зелений, упродовж тривалого часу залишався прихильником української радянської влади. В одній з листівок, підписаній "отаманом повстанського війська Зеленим", зазначалося: "Ми боремося, щоб влада наша була не в руках якоїсь партії, а в руках селян та бідняків… Партійна гризня тільки знесилює трудове селянство та робітників у боротьбі за їхні інтереси… Як кажуть, пани б’ються, а в селян чуби летять… Тільки тоді, коли влада буде в руках селян, робітників та вояків, селяни удержать за собою землю… Хай живе селянська робітнича та вояцька влада рад. Хай живе незалежна українська радянська соціалістична республіка!"

Літо 1919 р. стало періодом наступу об’єднаних українських армій на Київ та Одесу. Петлюрі вдалося приборкати свавільну отаманщину, що значно підвищило боєздатність українського війська. Однак з впливовими отаманами доводилося домовлятися про співпрацю. Амбітний Зелений погодився тимчасово підпорядковуватись штабу Дієвої армії УНР за умови передачі йому значної частки трофеїв після вдалих спільних військових операцій. Спочатку Зелений мав підпорядковуватися Юрку Тютюннику, але цей союз був короткочасним. Марко Шляховий згадував про своєрідну взаємодію двох отаманів: "З отаманом Тютюнником, який насамперед показав свої "кам’янецькі повноваження", Зелений також не згодився. Обидва вони були гаряченькі, а головне властолюбиві…".

Зелений подався до Білої Церкви, де взяв участь у захопленні міста, отримав свою частку трофеїв, та відійшов до Канева, уникаючи підпорядкування вже Володимиру Сальському, полковнику Запорізької групи. Попри таку оригінальну співпрацю між повстанцями та регулярним військом, армії УНР вдалося увійти до Києва. Проте відразу після перемоги над червоноармійцями виник конфлікт з російськими білогвардійцями. Генерал УГА Антін Кравс згадував, що коли голова Директорії дізнався про відмову білогвардійців визнати Україну та "бандита" Петлюру, то вирішив використати проти росіян повстанців: "Я пущу на них Ангела і Зеленого", – вигукнув Петлюра.

Отаман Зелений не заперечував проти такого наказу. Він чітко окреслив свою позицію та наміри, коли частина старшин Дієвої армії УНР вагалася, чи варто починати війну проти денікінців: "Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємося з ними".

Водночас Зелений видав відозву, у якій зазначалося, що вояки його Дніпровської дивізії борються за українську державність під прапором УНР та підтримують українську владу: "Ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію". Восени 1919 р. отаман рішуче поборював антипетлюрівські настрої серед козаків свого загону. Левко Чикаленко – старшина армії УНР, син відомого мецената, згадував про реакцію Зеленого на критику Петлюри його козаками: "Так уже не годиться! Самі його вознесли, то й нічого носом крутить; мусимо й далі його триматися!". На жаль, таке усвідомлення прийшло запізно — отаманщина вже зіграла свою зловісну роль у поразці УНР.

Відзначимо, що Петлюра теж зробив висновки, аби запобігти повторенню конфлікту з впливовим отаманом. У середині вересня 1919 р. Зеленого запросили до Кам’янця-Подільського — на той момент столиці УНР. Провід Директорії врахував вдачу амбітного отамана та влаштував йому грандіозний прийом. Зеленому надали місце поруч з Петлюрою в ложі Кам’янець-Подільського театру, а рішення отамана продовжувати війну з білогвардійцями зала зустріла бурними оваціями та вигуками: "Слава Зеленому!".

Історик Матвій Стахів, у 1919 р. старшина УГА, залишив колоритний спогад про зовнішність та дух отамана: "В нього було почуття старої козацької лицарськості, помішане з відгуками старого гайдамацтва".

Крім урочистостей Зелений отримав від українського командування кошти та амуніцію для своїх партизанів, а також встиг дати інтерв’ю газеті "Українська громада". Повернувшись на Київщину, отаман від імені УНР одразу ж оголосив мобілізацію, яка мала успіх. Невдовзі навколо Києва, який контролювали російські білогвардійці, діяло вже кількатисячне повстанське з’єднання. Однак цього разу успіх Зеленого не був тривалим. У жовтні 1919 р. під час боїв за Канів, який обороняло лише 80 вояків і нечисленна офіцерська рота, що складалася з українців і не надто симпатизувала денікінцям, Зелений дістав смертельне поранення. Никифор Авраменко – колишній старшина армії УНР, — згадував, що російська мова та лайка, які лунали з боку повстанців, ввели в оману офіцерів-українців, що воювали на боці денікінців. Зеленівців вони прийняли за червоних і вступили з ними в бій.

Якби не ця плутанина, то сутички можна було б уникнути, а місто без бою перейшло б до повстанців, що майже оволоділи Каневом. Однак під час атаки отамана Зеленого було тяжко поранено. Вояки Дніпровської дивізії, намагаючись врятувати йому життя, залишили Канів. Наступного дня після поранення отаман помер від ран у селі Стрітівка дорогою до Трипілля. Зеленого привезли до рідного села, відспівали та поховали неподалік батьківського двору. Існує декілька версій дати смерті отамана. Напевне можна стверджувати лише те, що загинув він восени 1919 р. Наразі місце могили невідоме — наприкінці 1919-го, напередодні повернення червоних до бунтівного села, прах отамана перепоховали, побоюючись наруги з боку ворога. Натомість 2008 року в Трипіллі встановили погруддя отамана Зеленому як борцю за незалежність України проти російських окупантів.