Тимчасовий екзарх у Києві. Остання спроба РПЦ приборкати рух за автокефалію української церкви

Обрання на травневому соборі Київщини "на посаду митрополита Київського всечесного архієпископа Пархвенія (Левицького), а заступником йому – єпископа Антонина [Антоніна] (Грановського)" вкотре налякало Священний Синод (Собор) єпископів України перспективою виникнення національної церковної структури. Обережний владика Парфеній, отримавши від ВПЦР запрошення на з'їзд, надіслав листи патріархові Тихону (Белавіну) та єпископу Назарію (Блінову) з пропозицією паралельно скликати собор єпископів усієї України.

Попри те, що реакція Парфенія на вибір з'їзду ще не була відома, єпископи терміново підготували до засідання собору витяги з "Книги правил святих апостолів, вселенських і помісних соборів і святих отців" з канонічними приписами про заборону втручатися у чужу церковну область та позбавлення сану за це. Під час засідання 1-2 червня 1921 р. Синоду (Собору) єпископів та Київського союзу парафіяльних церков, учасники звернулися до патріарха з проханням призначити заступником відсутнього митрополита Антонія (Храповицького) українця за походженням митрополита Новгородського Арсенія (Стадницького).

Водночас з подоланням внутрішньоцерковних викликів РПЦ мусила реагувати на руйнівні дії комуністичної влади. Більшовики остерігалися, що "міжнародна реакція" скористається з запровадження НЕПу та часткового відновлення ринкових відносин, візьме реванш за поразку "на зовнішніх фронтах", зосередившись на "внутрішньому підриві радянської влади та використає для цього …дрібнобуржуазну економічну стихію, …настрої містицизму, релігійні забобони населення, провадячи поміж нього релігійну пропаганду з метою налаштувати несвідомі маси робітників і особливо селян проти радянської влади".

Аби звільнити "трудящих від усіх пут" 10 червня 1921 р. ЦК КП(б)У та Головполітпросвіта СРСР розіслали усім губкомам, губернським та повітовим політпросвітам спеціального обіжника "Про антирелігійну пропаганду". Поряд з "ударним" але "тактовним" проведенням різноманітних антирелігійних заходів – від організації виставок та музеїв з "разоблачением ложных верований, мнимых чудес и религиозных угнетений", наукових лекцій, бесід і читань, постановок п'єс і видання брошур – документ рекомендував політвідділам політпросвіт: "використати наявну нині на Україні боротьбу між українською та російською православними церквами для обережного але неухильного та послідовного розвінчання суті всіляких віросповідань та всілякої церкви як знаряддя експлуатації".

10 та 27 червня вийшли обіжники Нарком'юсту з наказами відкрити при губернських та повітових відділах юстиції "ліквідаційні столи" з відокремлення церкви від держави. Аналогічні підвідділи для "реєстрації статутів релігійних общин і підготовки висновків про них" створювались у структурі адміністративного відділу НКВС УСРР, який здійснював нагляд "за точним виконанням і втіленням у життя усіма установами розпоряджень і наказів радянської влади".

Зростання чисельності обновленських (дореволюційний прогресивний рух за оновлення церкви, в Україні він набув поширення з травня 1922 р.) та автокефальних парафій відбувалося швидкими темпами. Їхня подальша реєстрація органами радвлади вкрай ускладнювала патріархові боротьбу за церковну єдність, особливо з українцями, бо саму РПЦ не реєстрували до часу оголошення декларації патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) 1927 р. Патріарх мусив знайти спосіб зберегти ту частину громад, які залишилися йому вірними, надійно приборкавши автокефалістів.

За справжнього бажання обох протиборчих сторін (українського руху за автокефалію з ВПЦР на чолі та єпископату РПЦ) порозумітися тимчасовокеруючий Полтавською єпархією архієпископ Парфеній був би вдалою компромісною фігурою для тимчасового виконання обов'язків все ще чинного Київського митрополита Антонія. Здавалося б: найстарший за хіротонією архієрей в українських єпархіях (висвячений у 1899 р.), був редактором українського перекладу Євангелія, позитивно сприймався усіма прихильниками українізації, з серпня 1919 р. фактично виконував обов'язки з "догляду" за українізованими парафіями, мав великий пастирський досвід та тривалий час служив у Святійшому Синоді РПЦ…

Насправді він не влаштовував ані патріарха, ані єпископат. Останньому проведення травневого з'їзду Київщини "без відома і благословіння церковної влади", обрання там архієпископа Парфенія всеукраїнським митрополитом (нехай і без згоди владики) дало підстави звернутися до Москви з проханням про призначення заступника митрополита Антонія.

Патріарх теж остерігався приїзду до Києва людини, співчутливої до українізації церкви. Він ще восени 1920 р. відмовився розглядати пропозиції Парфенія, не уповноважив жодного архієрея, прихильного до українського руху, очолити Синод (Собор) єпископів України аби не давати шансів автокефалістам розколоти проросійський єпископат. І тим більше не збирався призначати "вікарія для українців", аби не створити тим самим екстериторіальну єпархію в межах цілої України.

З тих же причин Тихона не влаштовувала висунута єпископатом кандидатура митрополита Арсенія. Він був давнім другом Парфенія і попри явну відсутність у владики українофільства, патріарх все ж сумнівався у його здатності за потреби вжити максимально суворих заходів до українського церковного руху.

Вихід зі скрути Москва знайшла у призначенні тимчасового екзарха (грец. ἔξαρχος — керівник, у давній церкві — самостійний ієрарх, очільник великої церковної області, пізніше — орган патріаршої влади) без юридичного створення екзархату (від грецьк. ἔξαρχος у значенні "зовнішня влада", церковна область (діоцез), яка в часи Візантії об'єднувала кілька митрополичих округів). Проте коло можливих кандидатів в екзархи було вкрай обмеженим: критеріям Синоду (Собору) єпископів (владика-малорос, який знає методи боротьби з українцізацією) відповідали тільки згадані Арсеній з Парфенієм та другий обранець травневого з'їзду єпископ Антонін (Грановський).

ВПЦР вела переговори з Антоніном з 1920 р. і через нього (владика мешкав на покої у Богоявленському монастирі у Москві) намагалася контактувати з патріархом Тихоном, передавши йому на розгляд пакет документів. Останній, оцінюючи перспективи українського руху, за словами Антоніна, назвав його слабким: "бідкається тілько у трьох церквах, кафедральному соборі [тут ідеться про митрополичу катедру св. Софії], церкві св.Миколая і св.Андрея Первозванного та й годі"; подібний до решти бунтівних рухів, яких було немало. Крім того Тихон наголосив, що у 1918 р. Всеукраїнським та Всеросійським соборами для Української церкви була затверджена "самая широчезная автономія", яку переглядати немає жодних підстав.

Під тиском принципової позиції патріарха та вимушеної непослідовності самої ВПЦР, єпископ Антонін ще у грудні 1920 р., передаючи слова Тихона, відмовився від співпраці з українцями: "…як тільки я пробіг ваші документи, міні здалося, що ви робите не як люди з очкурами, а як безштанні діти. То ви іменем Церковної Ради оголошуєте геть від московської церковної влади, напрямки від патріарха, ми, здається автокефальні; то ви …бажаєте, щоб той самий патріарх, якого ви кепкуєте, благословив архієпископові Парфенію бути на чолі Української церкви. То ви на патріарха з кулаками, то ви протягуєте руки за благословенієм, щоб патріарх, який вам не нужен, дав міні якесь уповноваження… [Патріарх висловився] коротко і ясно: політичної самостійності немає, знакомито нема підвалини і для автокефалії, а при таких обставинах руйнувати і голосити автокефальність буде несамовито".

Довідавшись про вибір кандидатів на травневому з'їзді українських парафій Київщини, патріарх звернувся 23 липня 1921 р. до вірян України з листом, закликаючи до збереження єдності православних українців з усією Російською церквою оскільки "розбрат, що посів громадське життя нашої багатостраждальної батьківщини, відбився на церковному житті на Україні. Вороги віковічного єднання православних українців з усією Російською Церквою посіяли розбрат і ворожнечу поміж членами православної Церкви на Україні, що виявилася у порушенні церковної дисципліни та самовільному насильному введенні у деяких храмах богослужіння українською мовою". Насамкінець патріарх повідомив про призначення "тимчасовим заступником відсутнього за поточних обставин Київського митрополита Високопреосвященнійшого Антонія …боголюбезнейшаго брата нашего Архієпископа Гродненського Михаїла з титулом нашого Патріаршого Екзарха на Україні, з піднесенням Його до сану митрополита та наданням Йому прав, приналежних митрополиту Київському".

Попри вимушеність, призначенням на місце відсутнього митрополита Антонія тимчасового екзарха, навіть з піднесенням кандидата до сану митрополита Київського і Галицького, патріарх підкреслював намір зберегти максимальний особистий контроль над малопередбачуваною ситуацією в Україні.

Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862-1929) був випускником Київської духовної академії (1877), але вся його церковна кар'єра складалася поза Україною. Маючи репутацію людини млявої, нерішучої і, на думку єпископа Алексія (Симанського), "бесполезного в Киеве", він цілком підходив на роль координатора і представника патріарха. Офіційно Михаїл залишався правлячим архієреєм Гродненської єпархії, зобов'язаним підвищенням Тихону особисто, його будь-коли можна було безболісно відкликати. Всі принципові рішення патріарх волів надалі залишити за собою.

Тимчасове заміщення митрополита Антонія екзархом мало далекосяжні наслідки. Найближчий був таким: після анексії Київської митрополії у XVIII ст. РПЦ з часом домоглася того, що Київські митрополити не користувалися своїми правами, наданими Вселенським патріархом, серед них і правом обирати владику на Київську катедру. Його вдалося відновити на Всеукраїнському соборі 1918 р. після убивства митрополита Володимира (Богоявленського).

У липні 1921 р. за першої ж слушної нагоди патріарх відмовився від виконання ухвали Всеукраїнського собору, затвердженої, до слова, і собором Всеросійським. Його рішення повернуло українські єпархії до імперської практики призначень кандидатур на найстарішу в Росії Київську митрополичу катедру, внаслідок якої на 1918 рік майже весь єпископат українських єпархій на чолі з митрополитом Володимиром складався з росіян.

За таких обставин незалежно від ступеня лояльності екзарха, призначення етнічного українця підважувало б усі декларації про відсутність національного підґрунтя в українській церковній проблемі. Натомість кандидатура Михаїла давала патріархові певність, що той не зробить жодних несанкціонованих поступок "бунтівному українському духовенству".

Тимчасовий екзарх став доволі неприємною несподіванкою для Собору (Синоду) єпископів України і не тільки він. Юридичний статус та територіальні межі самого "екзархату" не були документально задекларовані.

Зазначені колізії 1921 р. вплинули на віддалені у часі події. У 1939 р. після подвійної сталінської анексії Польщі (частини території держави та частини канонічної території Польської автокефальної православної церкви (з 1924)) так само без офіційної фіксації кордонів утворили Екзархат Західної України та Західної Білорусі, відновивши у Києві катедру митрополита Київського і Галицького, ліквідовану комуністами по смерті екзарха Михаїла (1929). У 1948 р. Москва надала "автокефалію" ПАПЦ у межах повоєнної Польщі, віртуально окреслюючи "за промовчанням" територію екзархату в кордонах повоєнної УРСР. Нарешті, у 1990-ті роки давнє право обрати Київського митрополита, відсутність офіційного визначення території екзархату, а з нею статусу екзарха, справили свій вплив на перебіг процесу набуття автокефалії церкви вже у незалежній Україні, але це інша історія.

Повертаючись до подій 23 липня 1921 р., насамкінець зауважимо, що тоді свідомим призначенням екзархом на київську катедру митрополита Михаїла (Єрмакова) священноначаліє РПЦ втратило останній шанс запобігти створенню в Україні паралельної церковної структури.