Таємне рішення Києва. Як євреїв з керівних посад знімати збирались

30 травня 1919-го політбюро ЦК КП(б)У, "враховуючи надзвичайну загостреність антисемітських настроїв", ухвалило "провести часткову заміну єврейських працівників у містечках та селах працівниками українцями та росіянами". Завдяки запереченню Георгія Пʼятакова це рішення не було введено у дію. Однак проблема завеликої присутності євреїв у системі компартійно-радянської влади справді набула загрозливих для більшовиків масштабів.

Створенням 28 листопада 1918-го Тимчасового робітниче-селянського уряду України Кремль повернувся до апробованого на початку 1918-го досвіду існування в Україні національної оболонки більшовицької влади. Це було вдале рішення, адже завдяки йому в очах багатьох учасників повстань, що вже вирували в Україні, більшовики видавалися тією силою, що зберегла органічну для більшості українців єдність національного і соціального. Завдяки приєднанню значної частини повсталих на бік Червоної армії вже в перші місяці 1919-го більшовикам вдалося опанувати більшу частину України. У травні голова Реввійськради РСФРР Лев Троцький визнав: "Україна була очищена в короткий термін від білогвардійського-петлюрівсько-англо-франко-греко-румунської нечисті головним чином партизанськими загонами".

Однак практично одразу зʼясувалося, що очікування українців не відповідають реаліям: запаморочившись від успіху, нова влада одразу взялася до комуністичного будівництва. Так і не було здійснено проведений у Росії зрівняльний розподіл поміщицьких земель, почалася узурпація влади "понаехавшими", запроваджено практику вилучення продовольства продзагонами тощо. Цю ситуацію у відправленому 14 лютого 1919-го зверненні до Йосифа Сталіна образно означив Михайло Полоз, один із лідерів лояльної до більшовиків Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР, з березня 1919 — УПСР (комуністи)): "В результаті […] сильне бродіння серед населення, яке раніше до більшовиків ставилося захоплено. Настрій селян відображається в словах: "Оце, дочекалися — чекали більшовиків, а тут якась жидівська комуна" (тут і далі виділення автора статті). Внаслідок поголовного розгону усіх тих Рад, де не було більшості комуністів та призначення комуністичних ревкомів і виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, так як в комісари потрапляють головним чином євреї як найбільш активний елемент міста". Враховуючи ту обставину, що образ єврея як ворога формувався ще за часів самодержавства, ситуація справді складалася вибухонебезпечна.

Нова влада вживала усіх можливих адміністративних заходів, щоб не допускати конфліктів. Ще 13 лютого було опубліковано декрет РНК УСРР "Про карність агітації, скерованої на підбурювання національної ворожнечі", згідно з яким така агітація каралася увʼязненням "на термін не менше пʼяти років", а якщо агітація здійснювалася у військових частинах, то й розстрілом. Безумовним розстрілом каралася і агітація, "споєднана з прямими закликом до ґвалтовних вчинків".

Рішуча боротьба з антисемітизмом сприяла формуванню в Україні парадоксальної, здавалося б, ситуації, коли серед прихильників комуністів нерідко виявлялися навіть "класово чужі" представники єврейської спільноти. Влітку 1919-го редактор центрального органу ЦК КП(б)У газети "Коммунист" Максиміліан Савельєв у доповідній записці до ЦК КП(б)У відзначав: "Комуністична партія України має опору в пролетарських масах міст, у підтримці її значною частиною дрібнобуржуазних верствами міської бідноти, а частково і службової інтелігенції /єврейської/, і в деяких окремих середньої буржуазії /теж єврейської/, переважно в звʼязку з національним питанням".

А в датованому (за змістом) початком 1920-го листі до Леніна один із відомих київських комуністів І.Лапідус взагалі визнав "єврейський елемент" творцем комуністичної революції в Україні зразка 1919-го: "Я нещодавно брав участь у виборчій кампанії до Київської Ради. І бачив як "любовно" приймає нас київський "пролетаріат". … Єдиним квазіреволюційним елементом в Україні є дрібноремісничий міський напівпролетар, а так як це елемент в переважній більшості єврейський, то природно, що він є "творцем" української революції".

Слід зазначити важливу деталь: активна участь євреїв у комуністичному будівництві була зумовлена тим, що традиційні для єврейської громади заняття були заборонені. У своєму листі І.Лапідус вказував: "Єврейство в більшості своїй елемент торговий та посередницький. З приходом радянської влади він, звичайно, позбавляється основних джерел свого існування і щоб врятувати своє життя знаходить єдино можливий для нього вихід — в Радянські установи. Він заповнює усі пори Радянського організму ще й тому, що це елемент міський і найбільш освічений і, звичайно, постійно стирчить на очах". На таке вимушене пристосуванство звертали увагу і чекісти, які в одному із звітів по ситуації у квітні 1919-го у Києві відзначали, що серед комісарів-євреїв "є і значна частина, яка працює тільки під лозунгами, а насправді приладновується до державного пирога".

Для подолання антисемітизму важливою вважалася агітаційно-пропагандистська робота. Щоправда, з огляду на те, що обʼєктом агітації було переважно селянство, в абсолютній своїй більшості українськомовне, то освічених більшовицьких агітаторів відверто не вистачало. Ось один з прикладів такої роботи — листівка, яку за змістом можна датувати квітнем 1919 р. Орфографію залишаємо без змін: "Пани і їх хлопи ненавидять робітниче-селянську владу і хотят скасувати її, але вони боятця сказать це прямо і ПРИКИДАЮТЦЯ ПРИХИЛЬНИКАМИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ. Прикинувшись прихильником Радянської влади вони нацьковують вас на існуючу Радянську владу і користуючись тим, що ви про неї ще мало знаєте, бізсовісно брешуть, сочіняюче всякі небилиці. Не слухайте тих негодяїв, котрі кричать: "бый жидів і геть жидів коммисарів". Памʼятайте добре — коли жид стоїть з боку робітниче-селянської революції, то він такий же для нас, як і українець і русскій. И ви сами знаєте, що річ не в тім чі жид, чі руській, чі українець, а в тім хто він — гнобить чі пригноблений, селянин чі пан, робітник чі буржуй. Але пани і іх прислужники хотять нацькувати "хохла" на "кацапа", "жида" на "ляха", всіх полаять між собою, всіх зтравить для того, щоб вони розруйнували товариській союз всіх працюючих, дякуючи котрому скинута влада панів і таким чином вбить робітничу і селянську владу. Ці негодяі перше всього брешуть вам, що всі комиссари жиди — прочитайте склад Ради Народних Комісарів і подивітця скільки жидів в нього входить. Ось цей список: Раковський, Підвойський, Пʼятаков, Бубнов, Затонський, Шлихтер, Жарко, Квірінг, Магідов, Скрипник…. Ви побачите, що все, що Вам розказують, начеб-то всі комісари або більшовики жиди — це просто неправда".

Актуальною проблема антисемітизму була і в Києві. Щоб переконати киян у тому, що комуністична влада не є єврейською владою, у "Київському коммуністі" 5 березня була опублікована стаття "Комуністи та "жиди". Основний "проєврейський" аргумент автора статті полягав у тому, що із накладеної на "буржуазію" контрибуцію у 200 млн майже половину мали здати євреї за національністю.

10 квітня селянські повстанці, яких влада означила "білогвардійцями", ледь не захопили Київ. Їхні антикомуністичні лозунги тісно перепліталися із антисемітськими. За свідченнями влади, постраждали в першу чергу євреї.

Здійснений чекістами за свіжим слідом подій аналіз ситуації на головних промислових підприємствах Києва зʼясував нерадісну для влади картину. У звіті від 16 квітня відзначалося: настрій у більшості робітників є "приховано погромний" та "очікувальний". Наголошувалося на популярності у робітничому середовищі антисемітських гасел та зазначалося, що 10 квітня робітники у більшості своїй не підтримали повстання, яке носило антисемітський характер, насамперед через те, що в повстанців було замало сил, а зовсім не тому, що не симпатизували їм. Одним із рушіїв антикомуністичних настроїв була дорожнеча продуктів, у якій робітники, знову таки, звинувачували євреїв як основну складову частину співробітників Раднаргоспу УСРР. Вони, мовляв "мстять за минулі утиски, хочуть царювати та знущатися на руським народом — звідси і лозунг "смерть жидам геть комуну!". І навіть серед російських робітників-комуністів, зазначалося у звіті, була поширена думка, що в усьому винні євреї і, зокрема, київська ЧК, бо "там самі лише жиди, які замість того, щоб боротися зі спекуляцією, самі або нічого не роблять, або спекулюють". Висновок чекістів був невтішний: "На свята (Великдень того року був 20 квітня — авт.) можливо очікувати повстання". 

Повстання у Києві вдалося уникнути, але загалом в Україні ситуація для більшовиків дедалі погіршувалася. Повсюди спалахували повстання. Як відзначалося у звіті до ЦК КП(б)У про район Василькова-Фастова-Білої Церкви, повстання відбувалися "на ґрунті антисемітизму, утисків українців, безчинств радянських військ та поганої постановки комуністичної агітації". Часом навіть у формально підконтрольних радянському Києву територіях антисемітизм розцвітав настільки, що, як повідомляли із Золотоноші, "боротьба з ним не має сенсу".

Українські компартійні керманичі усвідомлювали проблему і навіть зробили спробу вирішити її "кадрову" складову. 30 травня 1919-го на засіданні політбюро ЦК КП(б)У, "враховуючи надзвичайну загостреність антисемітських настроїв", за пропозицією Бубнова ухвалили рішення "провести часткову заміну єврейських працівників у містечках та селах працівниками українцями та росіянами".

Проти такого рішення протестував Георгій Пʼятаков, який заявив: "Піддатися паніці і зробити з факту наростання (антиєврейських настроїв — Авт.) архіопортуністичний і безумовно неправильний висновок про необхідність усунути з радянських посад євреїв, або, в крайньому разі усунути якомога більше, означає лише сприяти тому процесові, про який я говорив вище. Селянин має працювати разом з євреєм і переконатися, що не всі євреї спекулянти". Він наполягав на потребі "влиття євреїв у село /саме революційної частини євреїв, а не крамарів та спекулянтів/ на саму звичайну роботу". При чому Пʼятаков уточнив, що йдеться про надсилання "на постійну роботу на село відповідальних євреїв-комуністів /не хлопчиків та ідіотів/, навіть з ризиком втратити багатьох із них" (підкреслення Пʼятакова — Авт.)

Одним з найголовніших заперечень Пʼятакова, яке він висловив у зверненні до ЦК РКП(б), було наступне: "Коли ж наші товариші хочуть розіслати циркуляр усім партійним організаціям на тему вилучення євреїв-комуністів із обігу, я кажу, що це не лише тактично не вірно, але й просто злочин. Як секретар ЦК КПУ я знаю, як цей циркуляр буде здійснюватися на місцях і впевнений, що його розсилка спричинить повний розпад місцевих організацій, оскільки не по розуму старанні комуністи /таких, на жаль, в нас багато/ договорять і дороблять те, чого не договорюють наші старі партійні товариші з ЦК КПУ". Протест першого секретаря ЦК КП(б)У Пʼятакова було задоволено: постанову відправили на розсуд ЦК РКП(б) і у підсумку її так і не втілили в життя.

Реальних кроків у напрямку заміни євреїв неєвреями не було здійснено і ще з однієї причини: в умовах антиселянської політики та поширеної серед компартійно-радянського керівництва УСРР недовіри навіть до представників українських прорадянських партій знайти потрібну кількість людей з "неєврейськими" прізвищами було важко або й взагалі неможливо.

Недоліки національної політики і, зокрема, кадрової її складової, стали предметом пильного розгляду в ЦК РКП(б) наприкінці листопада — на початку грудня 1919-го, коли й визначилася нова лінія до "українського питання". Ключову роль у пошуку шляху вирішення посталих проблем, і, зокрема, кадрової, відіграв Володимир Ленін. За результатами обговорення українського питання він склав "Проект тез ЦК РКП(б) про політику на Україні", у п.7 якого йшлося: "Евреев и горожан на Украине взять в ежовые рукавицы, не пуская в органы власти (разве в ничтожном %, в особо исключительных случаях под. класс[овый] контроль". І тут же уточнення: "Выразится прилично: еврейскую м[елкую] б[уржуазию]".

З доповіддю про радянську владу в Україні Ленін виступив на VIII конференції РКП(б). Її текст до цього часу так залишився невідомим. Ймовірно, основною причиною такої таємничості стали саме слова вождя про "єврейську" складову радянської влади в Україні. Адже, як зауважував у вже згаданому листі І.Лапідус, у цій доповіді Ленін "розбираючи причини нашої поразки на Україні, вказав як на одну з головних причин нашої поразки на національну ворожнечу та засилля єврейського елементу в радянських та партійних установах на України, і що саме це засилля давало рясний матеріал для контрреволюційної агітації". Мало того, за словами того ж Лапідуса після промови В.Леніна "ЦК зробив відповідні висновки та видав секретний циркуляр про те, щоб установи (російські, звідки й відряджалися працівники до України після перемоги над Денікіним — Авт.) утримувалися від надсилання євреїв на Україну". Таким чином, по суті визнавалася слушність постанови політбюро ЦК КП(б)У від 30 травня 1919-го. І хоча прямого документального підтвердження існування такого циркуляру нам відшукати не вдалося, контроль над надсиланням робітників до України у 1920-му був справді суворий, а антисемітська складова повстанського руху істотно зменшилася.