Свій Ленін. Чому ініціаторів Української Комуністичної партії вигнали з комуністів

12 березня 1919-го центральний орган ЦК КП(б)У газета "Коммунист" в рубриці "Партійне життя" опублікувала невеличке повідомлення: "Чорна дошка. За постановою Центрального Комітету КПУ від 9 березня 1919 р. громадяни Шахрай і Мазлах (в оригіналі помилково Мазлох — А.З.) виключаються із партії за дії, спрямовані проти партії. За дії ж, спрямовані проти робітничо-селянської революції на Україні, їм забороняється займати будь-які посади в радянських установах". Згадані тут Василь Шахрай та Сергій Мазлах (Робсман) — відомі на той час полтавські більшовики. В січні 1919-го вони видали невелику брошуру "До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?" обсягом 102 сторінки. Саме ця брошура й стала причиною їхнього виключення із партії. 

Після поразки першої радянської влади в Україні навесні 1918-го Шахрай та Мазлах опинилися у Саратові. Сергій Мазлах став завідувачем Саратовського підвідділу Українського відділу Народного комісаріату національностей РСФРР, а Василь Шахрай — завідувачем підсекції друку цього відділу. Там же у Саратові вийшли друком українською книги "Революція на Вкраїні" за підписом "В.Скоровстанський" (цей псевдонім Василь Шахрай взяв на противагу тодішньому гетьману України Павлу Скоропадському) та перша збірка перекладів українською мовою праць Володимира Леніна із національного питання, підготовлена Василем Шахраєм. Він же став головним автором брошури "До хвилі".

І якщо "Революція на Вкраїні" та переклади Леніна залишились маловідомими, то книжка "До хвилі" справила враження вибуху — недарма її називають українським комуністичним маніфестом.

Сергій Мазлах писав, що вони з Шахраєм привезли тираж брошури в Україну на ІІІ Всеукраїнський зʼїзд рад, що відбувся 6-10 березня 1919-го у Харкові. Дізнавшись про те, що автори поширюють свою працю серед делегатів, ЦК КП(б)У не тільки виключив їх із партії, але й наказав здати всі примірники "До хвилі" Полтавському комітету КП(б)У. У газеті УСДРП- незалежних "Червоний прапор" у квітні 1919-го згадується, що за телеграмою, підписаною секретарем ЦК КП(б)У Георгієм Пятаковим, "книжка була заарештована Полтавським комітетом, а авторів вимагалось вислати за межі України. Правда один лишився в Полтаві, а другого все ж вислали".

Що ж так обурило ЦК КП(б)У у тій невеликій брошурі? Автори написали її цілком із марксистських позицій, згадують і докладно аналізують погляди Леніна з національного питання. Зокрема, звертають увагу на численні виступи керівника більшовиків до революції 1917-го на захист положення про право націй на самовизначення аж до відокремлення, яке, до речі, було зазначене й у Програмі РСДРП (пункт 9). В той же час, Василь Шахрай і Сергій Мазлах вказують на протиріччя між ленінською теорією національного питання та політикою більшовиків в Україні, викриваючи їхні великодержавні шовіністичні тенденції.

В утвореній в 1918-му Комуністичній партії (більшовиків) України тоді переважали прибічники так званої катеринославської точки зору. Так, обраний у жовтні 1918-го секретарем ЦК КП(б)У Емануїл Квірінг, колишній голова Катеринославського комітету РСДРП(б), та колишній секретар цього ж комітету Яків Яковлєв (Епштейн) вважали, що Україна — то лише південна частина Росії, отже Компартія України має бути обласною організацією Російської Комуністичної партії (більшовиків). Таке рішення, власне, й було затверджене на пропозицію Квірінга в липні 1918-го на першому зʼїзді КП(б)У в Москві. Це ж становище України було закріплено в березні 1919-го Восьмим зʼїздом РКП(б), який постановив, що партійні організації українських, литовських, латиських та інших комуністів діють на правах обласних комітетів партії. Проти цього фактично й виступили Василь Шахрай та Сергій Мазлах, закликавши до утворення окремої Української Комуністичної партії (більшовиків) як рівноправної секції Комуністичного Інтернаціоналу задля боротьби за самостійну соціалістичну Україну — рівноправну сестру соціалістичної Росії.

Вказуючи на нерозривний звʼязок тенденцій інтернаціоналізації світової економіки із пробудженням до культурного життя раніше пригноблених націй та народів, піднесенням національно-визвольних рухів в усьому світі, автори пишуть, що "настав час показати свій інтернаціоналізм на ділі", показати, чим відрізняється самовизначення націй, проголошене президентом США Вудро Вільсоном, від самовизначення Леніна.

В той же час Василь Шахрай і Сергій Мазлах ніколи не виявляли антиросійських настроїв: "Нова Росія і нова Україна — дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час обʼєднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, — ось до чого стремимо ми…" При цьому автори "До хвилі" розуміли, що для побудови рівноправних відносин між двома країнами треба позбутися спадщини Російської імперії, всієї "трухлятини й гнилизни", що від неї лишилася, й прямо вказують Леніну, що "Катеринославом пахне й у Москві". При чому вони не ставили під сумнів авторитет Леніна, але щиро бажали Україні мати "свого Леніна".

Досі вражає сміливість та блискучий народний гумор авторів "До хвилі" у прямому зверненні до лідера більшовиків.

"т. Ленін! Ви на нас не ображайтеся! Єй-Богу, ми більше вас поважаємо яко пролетарського борця, ніж багато ваших хвалителів. І не для того, щоб образити, а щоб пояснити нашу думку, ми приведемо анекдоту. Ми звичайно "хитрі хохли", ми звичайно вживаємо "хохлацький юмор", але зараз нам не до сміху. А скажіть, будь ласка, чому й не посміятися нам, коли навіть моторошно у нас на душі? Чому б нам не додержувати поради В. Лібкнехта: "коротке, але веселе життя"?

Отже, послухайте анекдоту, т. Ленін!

Один піп в субботу ввечері, добре повечерявши і смачно поцілувавши попаддю, сів у своєму кабінеті і написав проповідь, яку він мусив сказати на завтра після служби в церкві. Як звичайно, дома у себе він ходив у старенькій рясі і в старих штанях (люди иноді дуже довго думають, що попи ходять без штанів, в сьому й ми "каємося"). Написавши проповідь, він положив її в кишеню старих штанів і пішов спати до попадді. Як там він спав, нам до сього нема ніякого діла. А тілько вранці, коли задзвонили у церкві, він одіг нову рясу і нові штани, бо в праздник і в церкві в старому бути не годиться. От, кончилася служба, батюшка виходить перед алтарем і звертається до своєї пастви: "Братіє во Христє!" — а сам шарить по карманах. "Братіє во Христє!" — сюди, туди лап, хап… нема проповіді. "Братіє во Христє! Робіть так, як у мене написано у старих штанях, амінь!"… (орфографія оригіналу).

Саме тому автори "До хвилі" поставили питання про політику Кремля щодо України: "А відносно України, т. Леніне, ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і "свій" уряд і "своя" партія; 2) або Україна се "Південна Росія" — тоді треба прибрати до рук "хлопʼят без штанців", щоб вони не псували справи… 

Т. Леніне! Ми просимо вас відповісти ще нам на отсі питання, які мають для нас "особистий" інтерес.

Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?"

Василь Шахрай і Сергій Мазлах розуміли, що може на них чекати — ще у Саратові дехто з місцевих комуністів погрожував одному з авторів ЧК. У книзі "До хвилі" згадується, як авторам довелося "говорити про самостійність України з народним комісаром національних справ т. Сталіним. Він теж; нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що ми "злякалися", поспішив додати: "Ні, ні, я шучу"! "Каємося", нам таки страшно тієї шутки, і ми заявляли, що се такий арґумент, що нам доводиться лише погодитися".

Пізніше Сергій Мазлах, згадуючи про рішення ЦК КП(б)У виключити їх з лав партії, відзначав, що вони із Василем Шахраєм "не чекали від них такої дурниці". І навіть вважали це виключення позитивним, бо воно знімали відповідальність за політику партії та привертало до Мазлаха і Шахрая симпатії робітничих мас. Глузуючи із партійної верхівки, яка намагалася вислати його з України, Мазлах писав: "Де закінчуються і де починаються межі Української республіки? Адже для вас України не існує, є лише слово Україна. Дозвольте мені Полтаву вважати російським містом і дайте мені спокій".

У листі до дружини, що залишалася із дітьми в Саратові, Сергій Мазлах зазначав: "Звісно страшного тут нічого немає. Логічно розмірковуючи і роблячи відповідні висновки із становища, яке склалося, я повинен би тимчасово перейти на нелегальне становище і продовжувати посилену роботу по організації могутньої і сильної Української Комуністичної партії. А ґрунт для цього є і дуже серйозний. Майбутнє за цією партією". Проте туга за сімʼєю та вплив старих товаришів змусили його невдовзі відмовитися від цієї ідеї. У вересні 1919-го Сергій Мазлах подав заяву до ЦК РКП(б) про відновлення у партії більшовиків, й цю заяву задовольнили. Хоч сам він більше жодних "ухилів" не підтримував, його настигла хвиля сталінського терору 1937 р.

Василь Шахрай каятися не став. Деякий час він вчителював на Полтавщині, а в липні 1919-го, коли сюди посунула білогвардійська армія Антона Денікіна, вирушив для підпільної роботи проти нього на Кубань. Там його схопили та розстріляли денікінці на початку 1920-го. Ідея ж Української Комуністичної партії була реалізована двома лівими відгалуженням від найбільших тоді українських партій. Ліве крило УПСР, яке ще в березні 1919-го перейшло на комуністичну платформу та взяло назву УПСР(комуністи), разом із лівим крилом УСДРП-незалежних у серпні 1919-го утворили Українську Комуністичну партію (боротьбистів), а сама УСДРП-незалежних в січні 1920-го взяла собі назву Українська Комуністична партія (більш відома як укапісти). Хоч представники обох цих партій зазнали впливу ідей "До хвилі", але то вже геть інша історія.