Павло Тичина в 1917-му. Економіст, сепаратист і Тичинін

Тичина Павло Григорович, 24 роки, студент Київського комерційного інституту 

Лютневу революцію Павло Тичина зустрів у Києві студентом Комерційного інституту, який восени того року він покинув і диплома про вищу освіту так і не отримав.

Професію економіста Тичина вирішив здобувати після Чернігівської духовної семінарії, до інституту вступив 1913 року. Стипендії йому не дали, навчання було платним, тому він старався підробляти і в Києві, і вдома на канікулах. Спершу працював у відділі оголошень газети "Рада", яка виходила на гроші Євгена Чикаленка, а редактором її був Андрій Ніковський; потім технічним секретарем редакції журналу "Світло", помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. На третій день Першої світової війни "Раду", як і всі українські видання, закрили, а Комерційний інститут незабаром евакуювали з прифронтового Києва до Саратова.

З дому студентові мало чим допомагали. Батько помер ще 1906 року, мати сама виховувала вісьмох дітей (усього Тичини мали дванадцять дітей, четверо померли малими), Павло серед них був пʼятим.

Старший брат поета, Михайло Тичина, людина цілком традиційна і консервативна, був священиком у селі Хмільниця під Черніговом. Українофільські погляди Павла він засуджував, і саме він вигадав прізвисько "сепаратист".

Українську революцію Павло Тичина назвав празником, що "прийшов і не проходить". Він гаряче вітав поворот від русифікації, який почався в Україні, і радісно писав братові Євгенові: "…тобі слід було б приїхати на Вкраїну — побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства "Просвіти". У Києві вже діти ходять до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи пʼять газет українських". У кінці він приписує: "Пиши на конверті не Тичиніну, а Тичині" — у Чернігівській бурсі прізвища семінаристів теж русифікували.

Через місяць після перевороту в Петрограді, 25 березня, відродилася газета "Нова Рада" як орган Української партії соціалістів-федералістів, редагували її Андрій Ніковський і Сергій Єфремов. Тичина негайно влаштувався в газету завідувачем відділу хроніки. Галина Журба згадувала, як він "величезними ножицями шматував газети, ліпив політичну хроніку. Тонкий, високий, із щуплим обличчям, сухим, з горбочком носом, чорним, закинутим назад волоссям і темними наївними очима. Темний вусик щойно йому засівався. Ходив у довгій чорній пелерині та студентській шапці Київського комерційного інституту. Любив жартома удавати дурника і по-хлопʼячому сміявся". Там-таки в газеті Тичина почав активно друкувати вірші. 30 березня 1917 року "Нова рада" опублікувала його пафосний "державницький" вірш:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі -

Мов сонце над степами…

Там-таки в "Новій раді" Тичина під псевдонімом надрукував два віршовані фейлетони проти церковників-українофобів та проти шовіністської газети "Киевлянин". Псевдонім той розкрили аж через 80 років, а Тичина ціле життя приховував своє авторство. Натомість поему "Золотий гомін", якою Тичина відгукнувся на проголошення І Універсалу Центральної Ради 13 червня 1917 року, було не заховати. Її багато разів передруковували, позамінювавши слова "Бог", "хрест", "храм" та вилучивши окремі рядки й строфи. У первісному тексті було "…небесними ланами Бог проходить, Бог засіває", поміняли на "…небесними ланами Час проходить, час засіває". Було "І там, у храмі душі… вʼються голуби-молитви…" поміняли на "І там, в озері душі… вʼються голуби-тремтіння…". Було "Наш Київ, — який моливсь за всю Вкраїну — прекрасний Київ" замінили на "Наш Київ, — що воювать хотів безкровно, — безжурний Київ". І ніколи вже за життя Тичина не побачив у поемі строфу:

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний

10 листопада 1917 року ІІІ Універсалом Центральної Ради проголошувалася Українська Народна Республіка. З цієї нагоди Тичина написав вірш, який того самого дня зʼявився у "Новій раді" і наступного разу його передрукували аж 1990 року.

Ой, що в Софійському заграли дзвони, затремтіли,

Не білі голуби-янголи в небі полетіли.

Ой, там збиралися під прапори,

під соняшні ще й сині. Віднині

Не буде більше пана у вільній Україні!

Вірш "Памʼяті тридцяти" Тичина присвятив загиблим у бою під Крутами в січні 1918 року. Далі зʼявилися хрестоматійні "На майдані" та "Як упав же він з коня" — теж відгуки на українську революцію, опубліковані в газеті "Боротьба" лише в лютому 1919 року. Найголовніше — у кінці 1918 року вийшла з друку перша збірка Тичини "Сонячні кларнети".

І в УНР, і в Українській Державі гетьмана Скоропадського, і в добу Директорії, і навіть при першому більшовицькому уряді, незважаючи на постійні воєнні конфлікти, у Києві активно розгорталося українське культурне життя. Тичина завідував відділом поезії в журналі "Літературно-науковий вістник", українською секцією Всевидату — першого державного українського видавництва, працював у редакції журналу "Мистецтво". В Українському клубі "Боротьба" разом з Іллею Еренбургом вів заняття в українській секції майстерні художнього слова.

У кінці літа 1919 року Україну зайняла Добровольча армія генерала Денікіна, який відроджував "єдиную и неделимую". Тичину викликали на мобілізаційний пункт денікінської армії. Від мобілізації його врятували люди, які надалі багато значили у його житті — донька його квартирної хазяйки Лідія Папарук, майбутня дружина, і Василь Елланський. Дізнавшись про повістку, Ліда побігла до Еллана, який при денікінцях жив у підпіллі на конспіративній квартирі, і той, ризикуючи життям, роздобув для Тичини довідку про звільнення від мобілізації.

Згодом, коли Тичина, тікаючи з голодного Києва, мандрував разом з капелою Кирила Стеценка по Україні і потім довго хворів, Еллан-Блакитний домігся для нього урядової підтримки. Постановою ВУЦВК хворому Тичині видали одноразову допомогу, нарком освіти Григорій Гринько особисто вжив заходів, щоб забезпечити його харчами.

У 1919-му вийшов однойменний збірник групи "Музагет", у якому взяв участь і Тичина. Він ще вірить: "Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — не може ж так буть!" І закликає: "Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!"

У 1920 році в Україні утвердилася більшовицька влада. Тичина в той час завідував художнім музеєм Губсоюзу кооперативних видавництв та літературно-художньою частиною в Київському драматичному театрі імені Шевченка. Часи були важкі — розруха. У травні Тичина записав у щоденнику: "Торік хоч хрест був на могилі Лесі Українки, — цього ж року і його хтось на дрова зніс". У липні, виходячи "з посади", бачив жінку з запискою на грудях "Голодаю". У серпні у Губсоюзі було якесь свято, Тичина обурений: "Жінки, артисти, а над усім — сам бог денатурат. Іще б трохи — я по морді дав би… Сволочі!.."

У нелегкому 1920 році вийшли дві його збірки — "Плуг" та "Замість сонетів і октав". В останній опубліковано знамениту "Антистрофу":

Грати Скрябіна тюремним наглядачам -

це ще не є революція.

Орел, Тризуб, Серп і Молот…

І кожне виступає як своє…

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать

пантофлю Папи?

Усе наступне життя Тичини — відповідь на це розгублене питання. Збірка "Замість сонетів і октав" і більшість віршів 1917-1920 років за життя поета не передруковувалися.

У вересні 1921-го, влаштовуючись на посаду бібліотекаря в Національну бібліотеку, Тичина востаннє згадав, що рекомендувати його може Сергій Єфремов. Надалі він старанно підкреслював свої знайомства з радянськими воєначальниками Миколою Подвойським (вихователем у семінарії), Віталієм Примаковим і Юрієм Коцюбинським, з якими разом підробляв на канікулах у Чернігівському статистичному бюро: "Ніхто не каже, що я в той час був революційним діячем. Я ще ж був юнаком. Одначе я найтісніше звʼязувався з революційно настроєними елементами".

У 1923-му арештували брата Євгена Тичину, регента Новобасанської автокефальної церкви на Чернігівщині, за участь в організації банди з метою підриву радянської влади. Павло тоді вже жив у Харкові, куди його перетягнув Василь Еллан-Блакитний, редактор урядової газети, активний партійний і громадський діяч нової влади. Брата вдалося звільнити, залучивши всі звʼязки. Більше Тичина нікому не зміг допомогти і навіть за памʼять передчасно померлого Еллана-Блакитного не заступився.

В автобіографіях Павло Тичина писав ухильно: "…В Києві зустрів я Жовтневу революцію…", а з ким і як — про це мовчав і боявся, щоб не дізналися.

Ярина Цимбал, літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України