Справа Сумської ЧК. Як п'яні чекісти грабували євреїв

Особливий народний слідчий Файн був справжнім щасливцем. 17 березня 1919 року, тільки-но потрапивши на місце злочину, відразу ж отримав його неспростовний доказ. І ще й першого підозрюваного знайшов. Щоправда, тішитися з того геть не випадало. Бо ж злочин був специфічним, а підозрювали в ньому тих, хто сам мав стежити за дотриманням революційного порядку.

Файн очолював урядову комісію, що прибула з Харкова до Сум розслідувати діяльність місцевої ЧК. І треба ж такому трапитися: ледь не на порозі цього поважного закладу його обізвали "жидовской мордой". Численні скарги на дикий антисемітизм сумських чекістів блискуче підтвердилися!

На той час це був серйозний злочин. 13 лютого 1919 року було оприлюднено декрет українського Раднаркому "О наказуемости агитации, направленной к возбуждению национальной вражды". І "наказуемость" та гуляла дуже широко — від пʼяти років увʼязнення аж до розстрілу. 

Та вже 27 березня, коли урядова комісія підбивала перші підсумки своєї діяльності, дурний вигук чекіста Єзерського, завідуючого складом речових доказів, видавався лише дрібним мазком на вельми барвистій картині службових злочинів. Там ВСЕ було "не слава Богу"!

Чекісти постійно пиячили. Перебуваючи у нетверезому стані, провадили арешти та обшуки. Часто-густо без ордерів. В протоколи обшуків заносили геть не все вилучене, коли ті протоколи взагалі складалися. На додачу, ще й люто били обвинувачених під час допитів. Євреїв — з відповідними коментарями.

За кілька місяців потому, коли Харківську губернію окупують війська Добровольчої армії, інформацію про нелюдські тортури та пограбування під виглядом обшуків підтвердять і денікінські слідчі. Але радянських читати цікавіше. Бо вони копнули глибше — перевірили ще й діловодство.

Там теж спостерігався суцільний безлад. Цілу купу майна, що зберігалося у кімнаті речових доказів, не було занесено до книги обліку. А з того, що у ній фігурувало, чекісти змогли продемонструвати геть не все.

Те саме і з касовою книгою: "Часть израсходованных денег не была проведена по книге, а часть полученных не была заприходована… Кроме того, из кассы были выданы деньги, а расписок в их получении не оказалось". 

Повітові "дзержинці" не надто переймалися формальностями. Як засвідчив торговець Лев Фрумкін, обшук у нього провадився за цікавою схемою. Спочатку складали протокол, куди заносили срібний дрібʼязок, а потім, вже не записуючи, клали до власних кишень більш коштовні речі.

18 лютого 1919 року, не задовольнившись відібраним, "лицарі революції" потягли Фрумкіна до ЧК. Там, використовуючи "методи фізичного впливу", з нього вибили інформацію про місцезнаходження схованки з грошима. І до срібних та золотих виробів додали ще й сорок тисяч готівкою. На чому й погоріли.

Гроші належали брату Фрумкіна — члену Орєхово-Зуєвського Совдепу, який приїхав до Сум купувати харчі. Хочеш-не хочеш, а на таке ревком мусив відреагувати: зранку 19-го до ЧК прибув працівник відділу юстиції Ізраїлевич. Вже попереджений дружиною Фрумкіна про те, якими саме вигуками супроводжувалося побиття її чоловіка.

В вестибюлі ЧК Ізраїлевич зустрів рідню ще кількох заарештованих. Вони підтвердили слова Фрумкіної: страшенно бʼють, вимагають грошей, називають "жидами". Після чого Ізраїлевич викликав члена ревкома Боровського, який і домігся дозволу зайти до камери.

Побачене там змусило останнього клопотатися про негайне створення слідчої комісії при повітовому ревкомі. І вже за тиждень, 25 лютого, та дійшла висновку, що "в третьем этаже здания Уездного Совета, в одной из комнат, занимаемых Чрезвычайной Комиссией, сотрудники последней при допросе арестованных подвергают их истязаниям".

Висновок цей було зроблено на підставі кількох актів медичного огляду, які людям зі слабкими нервами краще не читати: поламані носи та ребра, відшомполовані спини, перебиті барабанні перетинки.

Але на більше, ніж відсторонити від посади голову повітової ЧК Шестакова, сил у місцевої влади не вистачило. Тому й ви́кликали товаришів з Харкова.

17 березня у Сумах висадився дуже серйозний "десант". Крім згаданого вище Файна, який представляв наркомат юстиції, був ще інструктор Всеукраїнської ЧК Векслер, представник ЦК КП(б)У Рєзников і товариш Бубєнцов від губкому.

Та вже наступного дня слідство довелося пригальмувати: "вспыхнули беспорядки на почве недовольства мобилизацией унтер-офицеров". Допитувати стало нікого, бо "сотрудники ревизуемых учреждений были мобилизованы для борьбы с восставшими". Інакше кажучи, Радянську владу захищали ті, хто її ж і компрометував.

До прикладу, загін при залізничній ЧК наполовину складався з кримінального елементу. Охнули слідчі, коли почали перевіряти анкети: грабіжники, хулігани, конокради. Найоригінальнішим можна було вважати чекіста Захара Мельника, який скуштував колись царської тюрми "за кровосмешение".

Заворушення придушили протягом доби, використавши вельми дієвий засіб: взяли заручниками 50 "буржуїв" і пообіцяли їх розстріляти у випадку повторення "контрреволюционной попытки".

Але налагодити так само швидко діяльність урядової комісії не вдалося. Не поспішав народ нести скарги на чекістів! 20 березня харківські слідчі змушені були констатувати: "Присутствие сотрудников ЧК настолько устрашающе действует на терроризированное им население, что оно, несмотря на объявление, опубликованное в газете, не решается делать заявления на преступные действия сотрудников ЧК".

Тому рішучість виявили слідчі. Заради "чистоти експерименту" відправили під конвоєм до харківської каторжної тюрми 17 співробітників повітової та залізничної ЧК. Після чого мов греблю прорвало: намалювався цілий натовп постраждалих.

Єдине, чим могли втішитися поважні харківські гості, так це принциповим інтернаціоналізмом співробітників ЧК. Виявилося, що били вони та грабували не одних лише євреїв. У крамаря Івана Маслова, наприклад, забрали одинадцять тисяч цигарок, тридцять тисяч сигар, пʼятнадцять пляшок шампанського.

У громадянки Віри Косикової, попри те, що вона була членом КП(б)У, без жодних квитанцій і пояснень вилучили швейну машинку, одяг, білизну і черевики. А знайшлося все це у цілком собі безпартійної покоївки готелю "Марсель" Анастасії Тундукової, коханки чекіста Кирила Синякова. Який, до речі, став рекордсменом за кількістю предʼявлених звинувачень — цілих шість. Від катування затриманих до пияцтва.

Одначе, і у таких "героїв" виявився цілий натовп захисників. До органів влади бурхливим потоком полилися клопотання про звільнення заарештованих.

Партійний осередок села Яструбиного, наприклад, страшенно переймався долею чекіста Марка Галуштенка, "истинного борца за будущую светлую жизнь". Хоча той "достаточно изобличался в истязании арестованных Фрумкина и Виленских, которых он при истязании называл "жидами".

Може б і пробачили провінційним "дзержинцям", з огляду на їхні революційні заслуги, між іншим, цілком реальні. Та через оте "оскорбление словом" справа Сумської ЧК потрапила під особливий контроль наркома юстиції УСРР. І Олександр Ісакович Хмельницький захотів зробити з неї показовий процес: "В целях поднятия престижа власти… заслушать по месту совершения преступлений".

Задля цього 4 червня 1919 року тринадцять з сімнадцяти заарештованих чекістів відправили назад у Суми. Ще чотирьох випустили під підписку раніше. Не через чиєсь клопотання, а за оригінальність: на відміну від інших, під слідство вони потрапили вперше. А вся інша чекістська рать, як виявилося, і до того мала проблеми з законом.

Чи вдалося заплановане Хмельницьким шоу, достеменно невідомо: вирок у справі відсутній. Натомість, знаємо, що другу частину наркомівського наказу - "продолжить следствие в целях привлечения соучастников", його підлеглі виконати не змогли. Хоча й намагалися: 9 червня 1919 року урядова комісія прийняла постанову про арешт ще одинадцяти сумських чекістів. От тільки всі вони встигли на той час накивати пʼятами.

А дуже скоро полювати за "лицарями революції" розпочала вже денікінська контррозвідка. Значно ретельніше і без зайвих формальностей.