"Сини України". Як Врангель Петлюру визнав

Екстремальне становище Білого руху у березні–квітні 1920 р. вимагало від генерал-лейтенанта Петра Врангеля, який 4 квітня 1920 р. (за чинним у білому таборі юліанським календарем – 23 березня) очолив Білий рух, зміни методів боротьби з більшовиками. Аграрною реформою Врангель спробував завоювати довіру селян – найчисельнішої категорії населення півдня України і Криму.

Цей революційний для Білого руху крок згодом був доповнений суттєвим коригуванням методів побудови небільшовицької Росії. Спочатку, не відмовляючись від провідної ідеї Білого руху – "відновлення єдиної, великої, неподільної Росії" – Врангель чітко заявив про прагнення відбудувати Росію на федеративних засадах. Зокрема, 4 серпня (22 липня) 1920 р. Головнокомандувач підписав угоду з козачими "державними утвореннями" Дону, Кубані, Тереку й Астрахані про визнання за ними "повної незалежності в їхньому внутрішньому устрої та управлінні". Попри відсутність принципової новизни у змісті прав і обов'язків сторін, цією угодою було створено важливий прецедент: її письмовий характер надавав південноросійському козацтву суб'єктності. При цьому, зрозуміло,  Врангель зберігав за собою повноту влади над спільними збройними силами, монополію ведення зовнішньої політики тощо.

Іншою антибільшовицькою і тому потенційно союзною силою була Українська Народна Республіка. Втім, її боротьба була спрямована на здобуття незалежності, що суперечило планам білогвардійців відбудувати "єдину, велику, неподільну Росію".

Відносини з Україною були зіпсовані ще у 1919 р. попередником Врангеля Антоном Денікіним. Останній вважав український національний рух зрадницьким, як і самого Петлюру, якого він називав німецьким ставлеником. Це знайшло свій відбиток у написаному 25(12) серпня 1919 р. програмному зверненні Денікіна до українців "Населенню Малоросії". 

Попри задекларовані у цьому зверненні права української мови реальність свідчила про інше – денікінці послідовно переслідували українську культуру. Замість союзника у війні з більшовиками тоді білі отримали супротивника, а боротьба з УНР у 1919 р. стала важливим чинником поразок Збройних сил Півдня Росії.

Змінити відносини з Україною було непросто, адже це потребувало коригування ідеології та подолання негативного досвіду у відносинах з УНР. Однак, популярність ідеї самостійної України та гостра потреба пошуку союзників підштовхували біле керівництво до неординарних кроків.

Політичний діалог з УНР був важливим для білого Криму як з практичних, так і пропагандистських розрахунків. У військовому сенсі українська армія могла б убезпечити від червоних лівий фланг Російської армії після її виходу на правий берег Дніпра. Саме по собі співробітництво з УНР посприяло б діалогу з українськими повстанцями, що діяли на Наддніпрянщині під українськими прапорами. Та й український фактор у самій Російській армії був важливим – за різними даними, українці в армії Врангеля складали від 50 до 75% особового складу (хоча не виключено, що частина видавала себе за таких).

Голова української делегації до Криму Іван Литвиненко констатував проукраїнські симпатії: "всі, без винятку, жалкують про війну з Україною в 1919 році й звинувачують за неї генерала Денікіна й його політику". Зрештою, офіційні контакти з "сепаратистами" мали засвідчити демократичність режиму Врангеля, у чому він намагався переконати Європу, а також підтвердити рішучість боротися проти більшовиків "хоч з чортом".

Попри зміну національної політики, Врангель не виробив конкретної програми вирішення українського питання. Заважало цьому, зокрема, антиукраїнське оточення головнокомандувача, що сповідувало великодержавні погляди. Так, наприклад, "Генерал для доручень у справах України при начальнику штабу Головнокомандувача Російської армії" Василь Кирей, традиційно для білогвардійців, розглядав Україну як проєкт держав, зацікавлених у послабленні Росії.

Одним з небагатьох, хто визнавав необхідність проукраїнських кроків, був генерал-лейтенант Яків Слащов. Його кон'юнктурне українофільство зводилося до спроби мобілізації проукраїнських сил на півострові. У представленому Врангелю "Проєкті необхідних заходів для вирішення українського питання" Слащов пропонував сформувати на півострові українську армію, обрати "Наказного Українського Отамана" й утворити орган для координації повстанського руху. Його політичні пропозиції передбачали одностороннє визнання Врангелем автономії України у складі федеративної Росії та утворення представницької "Української Народної Громади". На початку осені, коли з проєктом ознайомився Врангель, такі пропозиції виглядали неприйнятно, надто радикально, адже становище Російської армії було відносно стійким, тому під приводом "політичних міркувань" Врангель їх відхилив.

25 (12) серпня 1920 р., рівно через рік після денікінського звернення "До населення Малоросії", Врангель оприлюднив відозву до українців. "Сини України! Покладаючи останні сили під червоним ярмом, Ви повстаєте на оборону Віри Православної, рідної Вкраїни, й всіх здобутків Ваших", – звертався лідер Білого руху. Він наголошував на спільності в українців і білогвардійців, по-перше, ворогів, які "знущаются над вірою, народом й нищать здобуте потом, та кровью батьків та дідів", та, по-друге, цілей боротьби за "щастя, вільність і славу батьківщини". Наголосивши, що "не відбудовувати старі порядки йдемо ми", Врангель апелював до ідеї народоправства, наголошував на намірі дати селянству "можливість самому бути господарем своєї землі". Пропонуючи угоду на аналогічних з козачими новоутвореннями умовах, він наголошував, що "у нашому єднанні – наш порятунок".

Показово, що відозва не містила обвинувачень на адресу борців за незалежність України. Звернення "сини України", "браття", "ми, як рідні", разюче контрастувало з денікінським зверненням "Населенню Малоросії", в якому містилися закиди на адресу українського національного руху як "зрадницького", а Петлюри як німецького ставленика.

Публікація відозви збіглася в часі з приїздом у Крим делегації УНР на чолі з полковником Литвиненком і, вочевидь, була покликана справити враження на посланців. Візит став відповіддю на відвідування Петлюри врангелівським представником полковником Ярославом Ногою у липні 1920 р. "Стараннями" Кирея, який завищив вимоги представників Головного отамана, зустріч делегації з Головнокомандувачем могла й не відбутися. Утім, колишній урядовець Української Держави Іван Чарниш, який перебував у Криму, переконав Врангеля у тому, що він "неправильно поінформований" про позицію української сторони.

Зустріч делегації Литвиненка з Врангелем та його найближчим оточенням відбулася 10 вересня (28 серпня) у Севастополі. Вона стала знаковою – ніколи раніше ні Денікін як очільник Білого руху, ні його наступник Врангель офіційно не зустрічалися з представниками суверенної України. У своїй промові Литвиненко наголосив на доцільності об'єднання української і білої армій проти спільного ворога. У відповіді Врангель запропонував облишити "політику", зазначив, що "відмежувався від політики своїх попередників", натякаючи на гіркий осад від антиукраїнської політики свого попередника. "Я усвідомлюю, що Україна повинна цілком самостійно вирішити свою долю", ­– зазначив лідер Білого руху. Власне, інформаційний характер візиту представників Петлюри спричинив відсутність жодних домовленостей. У підсумку, обидві сторони залишилися задоволеними перемовинами, адже продемонстрували можливість розмовляти один з одним.

Поїздка української делегації в білий Крим нагадувала розвідку і виявилася успішною. По-перше, було виявлено відмінність національної політики Врангеля від Денікіна. Офіційні особи УНР дізналися про готовність Врангеля підписати з УНР угоду на аналогічних з козачими новоутвореннями умовах від 4 серпня (22 липня) 1920 р. Петлюра висловив бажання ознайомитися з її змістом. По-друге, розуміння складності становища білого табору посилило позиції УНР у стосунках з білим Кримом.

Демонструючи прагнення домовитися з Петлюрою з одного боку, з іншого боку кримське керівництво намагалося тиснути на нього. 24 (11) вересня, незабаром після від'їзду делегації УНР, до Севастополя прибула делегація Українського національного комітету на чолі з Сергієм Моркотуном. Комітет був створений у Парижі в 1919 р. і стояв на федералістській платформі, не маючи за собою реальної збройної сили. За деякими повідомленнями, 4 жовтня (21 вересня) між урядом Півдня Росії і УНК "підписано угоду особливої важливості", деталі якої не розголошувалися.

Врангель вів подвійну гру, і це розуміло керівництво УНР. Петлюра зневажливо назвав УНК "моркотунівською гопкомпанією". Спроба політичного тиску на Головного отамана ефекту не мала. 13 жовтня (н. ст.) Рада народних міністрів УНР визнала за можливе підписання військової конвенції з урядом Півдня Росії за умови визнання генералом Врангелем "самостійності Української народної Республіки та її сучасного уряду". Таємний пункт постанови допускав як мінімум "визнання суверенності Українських установчих зборів та визнання теперішнього уряду Української Народної Республіки". Таким чином українська сторона відстоювала єдність військових і політичних домовленостей, тоді як Врангель прагнув відкласти останні на перспективу.

Оцінюючи становище білого Криму і переговори з Врангелем у листі до свого представника в Бухаресті Костя Мацієвича 27 жовтня 1920 року, Головний отаман писав: "Я рішуче проти, щоб Ви або адмірал Остроградський їхали до Севастополя: ясла до корів не ходять. Умовою нашої координації повинно бути визнання нашої самостійності і уряду. В зв'язку з цим, я повідомляю і уряд про свій погляд на цю справу поїздки до Криму: вона може погіршити ситуацію. Треба робити справу встановлення контакту таким чином, щоб примусити другу сторону запобігати у нас. В кожному разі, Ваша подоріж справила би тяжке враження тут і тому од неї треба стриматися. Справу постановки питання про наше визнання Врангелем в даний момент я вважаю conditio sine qua non (неодмінною умовою)".

Час грав не на користь Білого руху. 12 жовтня між Річчю Посполитою і радянською стороною було підписано договір про попередній мир, скориставшись яким більшовики перекинули на антиврангелівський Південний фронт 1-у Кінну армію Семена Будьонного. Фактично з 29 вересня союзником Робітничо-Селянської Червоної Армії знову стала Повстанська армія Нестора Махна, що надало більшовикам не лише додаткові збройні сили, а й стишило повстанську боротьбу проти них. Наприкінці жовтня розпочався наступ Південного фронту, який призвів до відступу білогвардійської Російської армії на півострів.

Погіршення становища Білого руху штовхало Врангеля на нові поступки українцям. У Севастополі було засновано Українську гімназію ім. Т.Шевченка. 8 листопада (26 жовтня) 1920 р. Головнокомандувач визнав рівноправність україномовних і російськомовних шкіл. Того ж дня у Варшаві представник Врангеля Петро Махров офіційно заявив очільнику української військової місії у Польщі генерал-поручнику Зелінському, що "генерал Врангель визнає незалежність УНР і сучасний уряд з Головним Отаманом С.Петлюрою на чолі до скликання Українських Установчих Зборів".

Махров висловив готовність уряду Півдня Росії підписати відповідну угоду з РНМ про спільну боротьбу з більшовиками. Втім, ці кроки виявилися запізнілими. Того ж дня Південний фронт розпочав штурм Перекопських позицій Російської армії і незабаром подолав їх. 16 (3) листопада 1920 р. останній човен з білогвардійцями залишив Кримський півострів.