Рукописи горять. Як Грушевський, повертаючись із заслання, у Києві заблукав
Заочно обраного голову Української Центральної Ради, що повертався на батьківщину з Москви, на вокзалі ніхто не зустрів
Українці, які після повалення самодержавства взялись у Києві за створення Української Центральної Ради, кілька днів запекло сперечались щодо принципів її організації та складу. Одразу дійти згоди представникам різних партій та громадських організацій виявилось досить важко. Однак вони сходились в одному: Центральній Раді необхідний був незаперечний лідер, визнаний в усіх українських колах авторитет, який зміг би налагодити нормальну співпрацю.
Така людина була. Українство покладало надії на професора Михайла Грушевського — знаного історика, публіциста та громадського діяча, що проявив себе у попередні чверть століття. Саме його 20 (7) березня 1917 р. і було обрано головою Української Центральної Ради.
"Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство," — писав Дмитро Дорошенко.
Обрання відбулось заочно — Грушевський тоді не з власної волі жив у Москві.
Коли почалась Перша світова війна, професор Львівського університету Михайло Сергійович Грушевський разом з родиною відпочивав у селі Криворівня у Карпатах. На той час ця територія входила до складу однієї із коронних земель Австро-Угорщини — Королівства Галичини та Володимирії із столицею у Львові. Не маючи змоги через бойові дії виїхати з Криворівні ні до Львова, ні до Києва (російські війська якраз розпочали наступ у Галичині та невдовзі захопили Львів), російськопідданий Грушевський спочатку виїхав до Відня, а потім кружним шляхом через Італію та Румунію, що тоді ще зберігали нейтралітет, повернувся до Києва.
Втім, вже за кілька днів після приїзду додому, у листопаді 1914 р. Грушевський був арештований. Вченого оголосили австрійським шпигуном, звинуватили в австрофільстві та увʼязнили на три місяці до Лукʼянівської вʼязниці. Далі було заслання. Спочатку — Симбірськ, згодом, завдяки клопотанням колег із Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук (таку назву тоді мала Академія наук Російської імперії), "послаблення" режиму та переведення до Казані, що була університетським містом.
Нарешті, у вересні 1916 р. місцем заслання Грушевського стала Москва. Викладати вченому як "політичному" було заборонено, тому він зосередився на науковій, видавничій та громадській роботі.
Російська революція пройшла Москвою 14 (1) березня 1917 р., коли Грушевський, як він згодом згадував, працював у Румʼянцевській бібліотеці (зараз це Російська державна бібліотека). Вчений якраз робив виписки із газет, аж тут бібліотекар із гордістю повідомив йому сенсаційну вістку про те, що революціонери (тобто повсталі солдати та робітники) "беруть Кремль". Проте доки вчений зібрався на обід, Кремль вже був взятий, а на вулицях було знову тихо і спокійно.
Втім, сутички та стрілянина в Москві таки мали місце, і це часом впливало на життя історика. Так, один із його візитів до дантиста був скасований самим дантистом. Аби убезпечити пацієнта, лікар зателефонував та попередив, що у дворі їхнього будинку відділ поліції відстрілюється від загону міліції, тому краще, щоб не втрапити у халепу, до нього не приходити.
Зрештою, повалення самодержавства принесло Грушевському, як і іншим увʼязненим та засланим, звільнення — адже тюрми відкрились. У випадку історика все відбулось надзвичайно чинно та бюрократично. Із поліцейської дільниці йому зателефонували додому і буденно запросили "політичного" прийти та забрати свого паспорта. Заслання скінчилось.
Із комунікацією було дуже погано. Навіть до Москви новини з Петрограду та Києва доходили із великим запізненням. Телеграми часто-густо вручали адресатам лише через кілька днів після їх відправлення.
Втім, після обрання Грушевського на голову Центральної Ради його завалили телеграмами з Києва. Повідомлення, що доставляли на квартиру Грушевського на Арбаті, виглядали загадково і спочатку були не конкретними запрошеннями стати на чолі Центральної Ради, а містили обтічні формулювання-натяки на потребу його присутності у Києві.
Крім того, це були телеграми не від добре знайомих Грушевському діячів, що творили Українську Центральну Раду, і не від його київських родичів. Вони були підписані випадковими та не завжди знайомими вченому людьми. Розгадка була простою — оскільки приватним особам та групам невійськових громадян надсилати телеграми було заборонено, підприємливі кияни скористались іменами тих, хто працював у повʼязаних із військом установах, та здійснили "телеграмний шторм".
Масовість телеграм переконала Грушевського, що треба кидати всі видавничі справи та, попри недопломбовані зуби, швидко їхати до Києва.
Домігшись ордеру на квиток, без якого подорожувати було зась, Грушевський спакував речі та ввечері 24 (11) березня 1917 р. виїхав з Брянського вокзалу. Очікувалось, що поїзд має прибути до Києва ввечері наступного дня.
Та у неділю вранці у спальному вагоні, в якому їхав Грушевський, сталась біда. У сусідньому купе від спиртового пальника, що впав на підлогу, спалахнула пожежа. Загасити її не змогли, і цілий вагон згорів вщент. Ніхто, на щастя, не постраждав, однак майно подорожуючі втратили.
Грушевський встиг врятувати тільки два своїх пакунки — деревʼяну коробку та кошик. Рукописи, книги, що вчений взяв із собою, особливо цінна колекція стародруків — книжок українського друку XVI-XVII ст., зібрана ним у Москві, весь одяг та білизна — все згоріло.
Сталось це на півдорозі до Києва, біля Брянська. Знервованих погорільців пересадили в інший вагон, цього разу вже не першого, а третього класу, переповненого солдатами-відпускниками, що вели себе відповідно.
25 (12) березня на Грушевського у Києві чекали. Того дня засідання Української Центральної Ради навіть розпочалось із обговорення питання про його приїзд. Було ухвалено, що президія Центральної Ради повинна "привітати М.С.Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної Ради".
Ввечері добрі знайомі Грушевського Дмитро Дорошенко та Федір Матушевський взяли машину та поїхали його зустрічати на вокзал. Марно. Поїзда з Москви не було, і точно ніхто не міг сказати, коли він прийде. За кілька годин Дорошенко та Матушевський поїхали додому, залишивши шоферів із авто. Ті почекали ще кілька годин та також поїхали спати.
Поїзд, в якому їхав Михайло Грушевський, прибув серед ночі. Вокзал стояв пустим, візників не було. На Грушевського ніхто не чекав. Із підпаленою бородою, у пантофлях, без калош, що згоріли, ледве не у білизні під пальто, Грушевський по мокрому снігу пішов додому.
Його будинок на Паньківській, 9, збудований у 1909 р., знаходився за кілька кварталів від двірця. Однак, очевидно, під враженнями від важкого дня, Грушевський, що давно вже не ходив київськими вулицями, та ще й вночі, … заблукав.
"Так незвично і більш ніж скромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції", — занотовував згодом у "Споминах" сам Грушевський.
За кілька днів перед приїздом Михайла Грушевського Українська Центральна Рада переїхала із кімнаток клубу "Роди́на" у будинок Педагогічного музею. Цього домігся член Виконавчого комітету Ради обʼєднаних громадських організацій Микола Порш, який завідував всіма громадськими будинками в Києві.
"Помешкання було знайдене в будинку Педагогічного музею, де містилася під той час Летунська школа, яка з нехіттю та погордою відступила нам один досить величенький покій, з якого ми зробили залю засідань, і дві умивальні, де був розташований Секретаріат. На умивальники ми поклали дошки для креслення, яких було багато, і це були столи. Хтось нам пожертвував стару російську машинку, бо українських машинок тоді ще не було у Києві", — так описував перші помешкання, де працювала Українська Центральна Рада, секретар Ради Михайло Єреміїв.
Зараз у цих кімнатах у Будинку вчителя або, як багато хто у Києві каже, Будинку Центральної Ради, розташований Музей історії Української революції 1917-1921 рр.
Трохи відпочивши з дороги, 28 (15) березня 1917 р. Грушевський прийшов до Української Центральної Ради і одразу зайняв місце головуючого, яке вже не полишав до останніх днів діяльності Ради.
Оксана Юркова, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Сфера наукових зацікавлень: українська та російська історіографія ХХ століття, історія української науки, біографістика, грушевськознавство, історична іконографія, електронні інформаційні ресурси.