Розлучення за три рубля. Як більшовики релігію ліквідовували

Однією із складових комуністичного будівництва, що докотилося до України у 1919-му, був планомірний наступ на релігію і церкву. Всі капітали, землю і велику власність, що в Росії належала найбільшій конфесії — Російській православній церкві — влада націоналізувала. Восени 1918-го було розгорнуто кампанію з розкриття мощів православних святих — відсутність в раках справжніх нетлінних тіл мала дискредитувати культ святих і саму церкву. Кампанія почалася з того, що червоноармійці розгромили чоловічий монастир в Олонецькій губернії, розкрили раку з мощами св. Олександра Свірського і назвали їх "восковою лялькою". Наркомат юстиції РСФРР відреагував постановою про організоване відкриття мощів і наполягав на потребі "передати ініціативу місцевим радам". Комісії рад формувалися у складі представників виконкому рад, райкому партії, ЧК, лікаря, духовенства і віруючих.

Зʼясувалося, однак, що "революційну свідомість мас" більшовики занадто переоцінили: домогтися повної дискредитації і занепаду церкви, а також розчарування населення у вірі і зникнення "релігійних забобонів" за час кампанії не вдалося. Мало того, кампанія розтягнулася у часі, а виявлення чималої кількості справжніх муміфікованих останків у раках дало протилежні очікуваним результати. У липні 1920-го російський Наркомюст мусив видати спеціальну постанову "О ликвидации мощей", з вимогою ліквідувати їх у Всеросійському масштабі шляхом передачі до музеїв.

У 1919-му ця вакхналія докотилася до України і згодом злилася з кампанією вилучення церковних цінностей у 1922-му. Втім, і тут більшовиків у багатьох випадках чекало прикре розчарування. Так, приміром, 18 лютого 1921-го за постановою губернського зʼїзду рад відкрили мощі Феодосія Чернігівського. Чернігівська військова нарада у телеграмі до політсекції Правобережної України констатувала, що відкриття є "вкрай невдалим: тіло було цілим і затверділим". З Чернігова просили харківське керівництво прислати професорів-археологів для встановлення складу ґрунту, а насамкінець було відзначено: "Провадимо успішну агітацію, оголосили антирелігійний тиждень. Подробиці — особисто". Довелося створювати в радянському апараті відповідну вертикаль і проводити її силами заходи з ліквідації релігії і церкви планомірно.

Юридичною основою антицерковної політики в УСРР став ухвалений 18 січня 1919-го "Декрет Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", виписаний "по образу и подобию" Декрету Раднаркому РСФРР (20 січня 1918-го).

Після ухвалення російського декрету окремі священники на місцях одразу зрозуміли, до чого йде. Один із учасників проекту "Наша революція" Едуард Зуб згадує настоятеля (у жовтні 1916- квітні 1918 року) харківської Ново-Троїцької церкви отця Потапія, який, прочитавши Декрет Раднаркому, зняв усі церковні прикраси, а інакше, мовляв, більшовики все заберуть.

На початку 1919-го в Україні за відсутності не те що підготовлених, а бодай якихось кадрів для впровадження цього декрету на місцях, влада вдавалася до негайної інвентаризації одержавленого майна конкретних храмів. Як, наприклад, це зробив Чернігівський повітовий виконком. Силами виконкомів місцевих рад видавалися постанови з вимогою до священиків зареєструвати релігійну громаду та спільно з її представниками "скласти опис усіх золотих, срібних, та ін. дорогоцінних предметів релігійного культу, що перебувають у користуванні громади". Документи належало здати до місцевого юридичного відділу.

Окрім одержавлення церковного майна, Декрет передбачав відокремлення школи від церкви та заборону викладання релігійного віровчення в усіх державних, громадських та приватних навчальних закладах з загальноосвітньою програмою.

Власне, секуляризація (від лат. saecularis- мирський, світський, тут: звільнення культури, освіти, науки від церковної опіки) освіти як така не була новацією більшовиків. Певною мірою вони наслідували політику Тимчасового уряду Росії, який, при збереженні фінансування церкви у розмірі половини царського бюджету, ще влітку 1917-го ухвалив закон про передання церковно-парафіяльних шкіл у відання Міністерства освіти, а також про необовʼязковість вивчення Закону Божого у світській школі.

Серед українського населення впровадження принципу відокремлення школи від церкви теж знаходило розуміння і симпатії. Сільські церковно-парафіяльні школи зазвичай знаходилися під опікою місцевого священика і далеко не кожен панотець вболівав за справу шкільної освіти для сільських дітей. Тому, наприклад, селяни у Лебединському повіті (Харківщина) ще у травні 1917-го на зʼїзді волосних комітетів висловилися за те, "щоб школа була відокремлена від церкви". З того ж травня 1917-го фіксували "зростання невіри та релігійного індиферентизму" і журнал харківської консисторії та протоколи єпархіальних зʼїздів духовенства й мирян. Відтак, всі українські уряди мусили займатися вирішенням проблеми реорганізації штатів та навчального процесу в духовних і світських навчальних закладах.

Однак від традиційної більшовицька секуляризація відрізнялася тим, що спрямовувалася не просто на зменшення впливу церкви, а на знищення релігії та духовенства як класу. Насамперед комуністична влада юридично істотно обмежила духовенство у здобутті засобів до існування. Відокремивши церкву від держави, більшовики не лише націоналізували церковні землі, капітали і підприємства, але й позбавили священнослужителів утримання за рахунок державної скарбниці.

25 січня 1919-го уряд УРСР ухвалив декрет "Про перехід учбових закладів з інших відомств у відання Народного Комісаріату Освіти", а 15 лютого 1919-го за постановою Наркомосу "Про духовні училища і семінарії" всі вони, разом з майном та кредитами, перетворилися на державні загальноосвітні школи.

У квітні 1919-го також за відповідною постановою з приміщень вищих шкіл республіки вилучили предмети релігійного культу (ікони, хрести, картини, "статуї", ліквідували університетські храми) і запровадили "необовʼязковість викладання предметів релігійного характеру". Вочевидь, вилучати у вищій школі з загального навчального курсу світової історії власне історію світових релігій та зовсім відмовитися від вивчення стародавніх мов визнали недоцільним. Однак всі штатні посади законовчителів у школах та вишах ліквідували. Викладачів Закону Божого, учителів церковної історії, церковного співу, церковно-словʼянської та інших стародавніх мов (за винятком латини та грецької) звільнили з роботи.

Остаточно відлучення духовенства, в тому числі й колишнього, від освітньої справи завершилося з ухваленням у 1922-му Кодексу законів про освіту УСРР. Усім, хто мав "матеріальну або службову залежність від організацій релігійного культу", викладати загальноосвітні та спеціальні предмети в усіх навчально-виховних установах влада заборонила. З 1922-го священиків під різними приводами вигнали також і з місцевих "Просвіт".

Одночасно з забороною старшому поколінню працювати у царині педагогіки, радянська влада заблокувала доступ до освітніх установ дітям священиків. Зазвичай вони вчилися в місцевих церковнопарафіяльних школах, потім у духовних семінаріях та єпархіальних училищах, учительських семінаріях, мали можливість, хоча й не без перешкод, вступати до університетів. З встановленням радянської влади та ліквідацією усіх духовних шкіл духовенство зарахували до категорії "нетрудових елементів" і стягували з них непомірну для родин плату за шкільне навчання.

До вищої школи вже на початку 1920-х рр. доступ закривала окрім плати ще й вимога підтвердити своє "небуржуазне" походження спеціальною посвідкою про приналежність до місцевого комітету незаможних селян (комнезаму) — командировкою. За її відсутності, або за умови викриття факту підробки "класового походження", дітей священиків "вичищали" з радянських вишів. Прізвища "вичищених" вносилися до окремих таємних списків і розсилалися до відділів кадрів інших вузів. Молода людина назавжди втрачала можливість здобути вищу освіту.

Майже одночасно з доступом до педагогічної діяльності духовенство позбавили юридичного права здійснювати всі види метрикації. На підставі декретів РНК УСРР "Про цивільний шлюб і про ведення актів громадянського стану" від 20 лютого 1919-го та "Про кладовища і похорони" від 1 червня 1919-го постала державна система реєстрації актів цивільного стану, а офіційні документи видавалися підвідділами запису актів громадського стану (ЗАГС).

За громадянами залишили право за бажання брати шлюб, хрестити дітей чи "відправляти похоронні релігійні обряди в храмах і на кладовищах" власним коштом, але після обовʼязкової реєстрації в місцевих ЗАГСах. У справі поховання місцеві релігійні громади традиційно проявляли консерватизм і не давали згоди ховати за цивільним обрядом на освяченій землі у межах кладовищ померлих, що не сповідували жодної релігії. Консервативно ставилися люди і до справи поховання немовлят. Тому згодом привчати населення до обовʼязкової державної реєстрації влада взялася за допомогою судових розправ.

У 1919-му, коли комуністична влада на селі ще не усталилася, священство продовжувало вести метрикацію за старими консисторськими правилами. Однак з розбудовою радянського апарату його послуг намагалися позбутися.

Що ж стосується цивільної реєстрації шлюбів/розлучень, то тут розбурхане революцією українське суспільство з одного боку виявило значно менший консерватизм, однак лютневий декрет став додатковим репресивним важелем у повсякденному житті духовенства.

На відміну від дореволюційних часів, коли розлучення і повторний шлюб були справами складними і потребували втручання місцевої консисторії та затвердження єпархіального архієрея, комуністичне суспільство відкинуло "застарілу буржуазну мораль", перетворивши розлучення на формальну, матеріально необтяжливу процедуру. Частина суспільства охоче цим скористалася. Священик Дмитро Галевич, в одному з листів до доньки у Німеччину так це описував: "…Часи ревнощів тепер пішли у небуття, принаймні, у нас — в УСРР. Тепер не ревнують, а прямо розлучаються. Розлучаються через борщ, через найменшу дрібницю, а то і так собі — заради розваги. До прикладу Домцін чоловік, повернувшись додому з Червоної армії, привіз із собою якусь мавпу у капелюшку і, нітрохи не вагаючись, живе з нею, ніби так і треба, а Домцю, простіше кажучи, витурив і наступного ж дня розлучився з нею у місцевій сільраді. Благо розлучення коштує дуже дешево — 3 рубля. Про причину розлучення навіть не питають — ніякого слідства, ніякого дізнання".

Для духовенства цивільне шлюбне законодавство, поряд із втратою частини засобів до існування через скорочення кількості вінчань, стало додатковим чинником маргіналізації. "Непролетарське походження" заважало не лише отримати вищу освіту, але взяти шлюб зі студентом чи студенткою. Останні ризикували після "викриття" соціального походження половини також бути "вичищеним" з вишу.

Окрім доступу до освіти і ведення метричних книг, духовенство витіснялося також з інших царин суспільного та економічного життя.