Росіяни з примусу. Чому харківські українці одне одному виборчу кампанію псували

Сто років тому, 22(9) липня 1917-го, у Харкові відбулися вибори до міської думи. Вперше вони проходили на підставі загального виборчого права. Законом від 28 (15) квітня щедрий Тимчасовий уряд подарував жителям колишньої імперії омріяну поколіннями революціонерів "четыреххвостку" — загальне, рівне, пряме і таємне голосування.

Значення цієї події найкраще пояснити цифрами. Попередню думу у Харкові обирали чотири тисячі чоловік. А після повалення царату виборчі права отримали 157 тисяч харківців. От тільки потребу цих правах відчували геть не всі "ощасливлені": на "свято волевиявлення" зʼявилася приблизно половина виборців — 80 771 чоловік.

Вибори були вже другою після революції спробою "демократизувати" місцеве самоуправління. Вперше це зробили механічним шляхом, виходячи з досить цікавих уявлень про справедливість. Так, 8 квітня (26 березня) на засіданні міської думи після довгих дебатів вирішили розширити її удвічі. До вісімдесяти гласних, вибраних раніше заможними харківцями, додали ще стільки ж — аби захищати інтереси тих прошарків населення, які до 1917-го про представництво у думі могли хіба що мріяти.

Левову частку нових місць — цілих шістдесят, відхопив собі Совдеп як ексклюзивний представник місцевого робітництва. Решту розділили між дрібнішими громадськими організаціями.

Одначе вісімдесят плюс вісімдесят у сумі навіть до сотні не завжди дотягували! Зокрема, 5 червня (26 травня) харківські гласні встановили антирекорд — на засідання думи зʼявився 51 "захисник". Бо така банальність як міське господарство з 21 (8) травня вже мало кого цікавила: стартувала виборча кампанія — перша проба сил в нових умовах, захоплюючий поєдинок, справжня "обкатка танками".

Щоправда, у Гната Хоткевича, одного з організаторів українського відродження на Слобожанщині, майбутні вибори викликали інші асоціації. "Отака-то халепа насувається", — глибокодумно прорік письменник ще на початку кампанії. Як у воду дивився!

Створене міською думою центральне бюро з організації виборів (завідуючий — Олександр Вегнер), розділило Харків на 32 дільниці. Ще чотири дільниці організували для військових. Дільничні бюро — по три чоловіки в кожному, сформували так швидко, що дехто з учасників перегонів дізнався про це вже "постфактум". В тому числі, і Губернська Українська Рада.

Ображені запротестували, тож вже затверджений склад дільничних бюро довелося переглядати. Перший його варіант виглядав кричуще непристойним: місця в бюро посіли представники лише чотирьох виборчих списків, хоча їх висувалося тринадцять.

Натомість без скандалів і теж дуже швидко — за вісім днів, вдалося поставити на облік всіх виборців. Спеціально призначені реєстратори розносили по домівках картки, в котрі кожен повнолітній мешканець міста мав вписати свої анкетні дані.

Губернську Раду найбільше турбувала "рубрика національна", яку російські переписи не знали з 1897 року. "Ану, українці міста Харкова, скільки ж то вас підпишеться на картках українцями? Скільки то вас назве свою мову українською?" — запитувала газета "Рідне слово" 2 червня (20 травня) 1917-го.

А скоро й перша відповідь надійшла. У вигляді скарги до Губернської Ради від бійців, що проходили лікування в лазареті "Харківського комітету купців та торгово-промисловців". Цитуємо зі збереженням орфографії: "Ми ранені солдати в лазаретах усіх г. Харьк. Малороси приносим вам жалобу на принудителну підпис називати себе русскими а не по нації, то сами нас усих солдат уписали руськими, а не Малоросами, по сему приносим вам сердечну жалобу за то, шо ділають нас насильно руськими".

Дошкульнішими за витівки конкурентів були хіба що наслідки русифікаторської політики попередньої влади: "Багацько із тих, у кого батько, мати та діди і родились, і повмирали на Україні; із тих, хто сам зріс на Україні і тільки одну мову й знає, що українську, писали на картках "русский", бо ще не звикли називати себе українцями".

Одначе ні сумний спадок царату, ні брудні прийоми політичної боротьби не зашкодили харківцям так, як невміння домовлятися між собою. Спільний виборчий список на національному ґрунті був нездійсненною мрією від початку. Бо надто вже глибока прірва пролягла між українськими соціалістами та… усіма іншими. Тими, кого вони зараховували до "буржуїв". Попри те, що і спільного було багато.

Ось цитата з газетного звіту про виступ українського соціал-демократа Миколи Петренка: "Завоевать, во чтобы то ни стало, обновленную украинскую школу, в которой бы учили не про кулебяку и избу, а про украинскую хату. Провести полную национализацию армии. Основать несколько украинских рабочих газет". Тепер дивимось продовження звіту: "После этого оратор делает резкий выпад против украинской буржуазии и подчеркивает, что интересы всего народа никогда не могут быть едины".

"Класовий підхід" сповідували і українські есери: "Заливчий твердив, що проголосити незалежність України — се значить віддати її в руки буржуазії, і що треба єднатися з російською демократією, а від української буржуазії відхрещуватися".

Так вони і вчинили: пішли на вибори разом з есерами російськими та обʼєднаною єврейською соціалістичною партією. Список №5 "Земля і Воля" став переможцем — 46,4% голосів. В міській думі він отримав 54 місця зі 116, визначених для Харкова новим виборчим законодавством. Одне з них посів талановитий письменник Гнат Михайличенко.

Українські есдеки теж намагалися блокуватися. Спочатку — з усіма соціал-демократами (ідея згасла через непоступливість більшовиків), пізніше — з "ідейно ближчими" російськими меншовиками та єврейськими "бундівцями".

Вони й до виборів співробітничали. Коли припинився випуск "Робітника" — органа Харківської організації УСДРП, меншовицький "Социал-демократ" регулярно друкував повідомлення про діяльність українських колег. А от з блоком не склалося.

На спільному засіданні представників різних відтінків соціал-демократії виступив все той же невгамовний Петренко. З цілком обґрунтованою претензією до Харківського Совдепу, в якому російські соціалісти "вели свою діяльність в таких формах, начебто вони знаходилися в Московській чи Рязанській губернії".

Щоб виправити цю ситуацію, Петренко запропонував програму з пʼяти пунктів. Нічого надприродного: впровадження української мови в міських установах, газетах та навчальних закладах; фінансування з міського бюджету українських культурно-просвітницьких організацій.

Та меншовики обурилися: шовінізм! Після чого українські есдеки оголосили про самостійний виступ на виборах. Результатом його стали 1,8% голосів, поданих за "список №4". Добре, що "прохідного барʼєру" не існувало, тому двоє українських есдеків — Лобода та Тимошенко, до думи, все ж таки, потрапили.

Стільки ж місць дісталося національній інтелігенції поміркованих поглядів — списку №7, висунутому Губернською Радою під назвою "Український демократичний блок". Як тільки не клювали його "ліві" землячки під час виборчої кампанії! Для українських есерів список №7 був "напівбуржуазним блоком", для українських есдеків — "невеликою купкою буржуїв". Харківська організація УСДРП навіть оголошувала бойкот газеті "Рідне слово".

І не одне лише "класове чуття" підігрівало ворожнечу. У неї була й більш приземлена причина — спільність електорального поля. Її наглядно продемонстрував інцидент з українізованим батальйоном 31-го полку, який зупинився у Харкові 19(6) липня проїздом на фронт.

З жовто-блакитними прапорами бійці прийшли на Сумську, 34 — засвідчити свою повагу Губернській Раді як представницькому органу слобідських українців. Користуючись нагодою, військовий клуб імені Полуботка запропонував солдатам провести маніфестацію на підтримку ДВОХ національних списків — №4 і №7. Ті були, начебто, не проти. Та зʼявилися українські есдеки зі старою піснею про буржуїв і… Після довгих суперечок солдати ухвалили: маніфестуємо лише за один список — четвертий.

Наступного дня вони пройшли урочистою ходою від Миколаївського майдану (нині — Конституції) до Москалівських казарм. Грав оркестр, майоріли червоні та жовто-блакитні прапори. Маніфестанти несли гасла — "Голосуйте за список №4 УСДРП" і… "Геть буржуїв з Думи!".

Відгук отримало лише друге. Десь за півроку. Коли більшовики "гетьнули" думу взагалі, позбавивши відразу 116 чоловік звання переможців. Хто тепер памʼятає їхні прізвища за межами вузького кола знавців харківської минувшини?

Та є два винятки — Гнат Хоткевич і Дмитро Багалій. Обидва — від списку №7. Бо час не тільки невблаганний. Він ще й справедливий.