Рік семи властей. Як минув 1919-й у Києві

Багатьом памʼятна цитата з Михайла Булгакова: "Велик был год и страшен год по рождестве Христовом 1918-й, но 1919-й был его страшней".

Ця емоційна характеристика має під собою цілком реальні підстави. Стільки змін влади, скільки пережив Київ за 1919 рік, не траплялося тут жодного іншого року, ані до, ані після.

Саме на той рік припав пік боротьби за владу на території колишньої Російської імперії. Чому так вийшло — зрозуміло. З одного боку, всі учасники боротьби на той момент вже "зібралися з силами", визначилися зі своїми цілями й задачами, а також запаслися зброєю та особовим складом для вирішення цих задач. З іншого боку, жоден із них ще не встиг програти та зійти зі сцени.

На території України основних акторів тоді було четверо:

1) "жовто-блакитні", тобто влада УНР (уже не Центральна Рада, а Директорія);

2) "червоні", тобто більшовики;

3) "білі", тобто Збройні сили Півдня Росії (перш за все Добровольча армія);

4) "зелені", тобто повстанці (Григорʼєв, Зелений, Махно, Струк та інші).

У Києві владу мали тільки перші троє. "Зелені" допомогли Директорії перехопити владу в гетьмана Павла Скоропадського; але максимум, що їм удалося як самостійній силі — заволодіти відносно невеликою частиною території міста під час так званого Куренівського повстання у квітні 1919 року. Дослідники сходяться на тому, що цю подію не можна вважати переворотом, тобто зміною влади. Решта ж учасників у тому році володіли Києвом у такій послідовності: 1-2-1-3-2-3-2. Сім властей і, відповідно, шість переворотів.

Якби сто років тому було поширене телебачення, то привітання киянам із новим 1919 роком зачитував би з екранів, скоріш за все, Володимир Винниченко, який був на той момент головою Директорії. У середині грудня 1918 року її збройні сили, під командуванням головного отамана Симона Петлюри, вигнали з Києва гетьмана, і сама Директорія урочисто вʼїхала в столицю.

Нова влада запамʼяталася різного роду заходами: тотальною українізацією вивісок у Києві (що не додало їй популярності в очах більшості городян); спробою не святкувати Новий рік за новим стилем (аби не відзначати його перед Різдвом); зрештою, репресіями щодо "попередників". Але створити реальний базис для міцної влади Винниченко з Петлюрою не змогли. Економічна програма Директорії була привабливішою для селян, ніж для містян. Український національний рух у тодішньому Києві користувався недостатньо широкою підтримкою. Директорії вдалося здійснити вельми важливий захід - проголосити Акт Злуки, тобто обʼєднання України.

Акт Злуки було урочисто проголошено на Софійській площі в Києві 22 січня (у річницю проголошення незалежності УНР). Але це обʼєднання тоді залишилося, по суті, формальним. Жодна з двох частин нової України не могла себе захистити. Більшовики, атакувавши Київ, зуміли легко заволодіти ним. Директорія навіть не дала бій у самому місті, залишивши його завчасно. 6 лютого 1919 року Київ удруге став "червоним".

За рік перед тим більшовики провели в українській столиці лише три тижні, цього разу — більше півроку. Так само, як і року минулого, Київ став столицею радянської України, щоправда, тепер не відразу, а через більш ніж місяць після його захоплення. Відповідно, і зробити встигли більше. Націоналізували заводи й міські підприємства (які, проте, працювали як мокре горить). Стали впроваджувати власну ідеологію. Зокрема, перейменували вулиці. Запровадили радянські ритуали (наприклад, святкування 1 травня). Розпочали боротьбу з памʼятниками "старого режиму" - і, що гірше, продовжили розпочату в 1918 році боротьбу з людьми, яких вони вважали незгодними з новим режимом. Тепер політичною "чисткою" зайнялася сумнозвісна ЧК — Надзвичайна комісія (рос. "Чрезвычайная комиссия"), на чолі з Мартином Лацисом. Результат - сотні трупів супротивників режиму, причому не тільки реальних, а й потенційних.

Підняти економіку більшовикам, як і Директорії, не вдалося. Їхні заходи з обмеження вільної торгівлі призвели до небаченого зростання цін. До літа фунт (409 грамів) хліба, що до революції коштував кілька копійок, піднявся в ціні до сотні рублів. Міське господарство було на грані розвалу. Репресії, само собою, не сприяли популярності режиму.

Першу спробу вигнати більшовиків із Києва було зроблено, як уже згадано, у квітні. Повстанці — в основному селяни з Київщини — захопили Куренівку й частину Подолу, однак на цьому їхні успіхи закінчилися. Більшовики швидко мобілізували сили та придушили повстання. Але коли наприкінці серпня 1919 року на Київ майже синхронно рушили українська армія з південного заходу й біла армія зі сходу, протиставити їм більшовики нічого не змогли.

30 серпня до Києва увійшли українські війська - обʼєднана армія УНР і Галицька армія, під загальним командуванням Петлюри. Правда, протрималися вони в столиці рівно один день. Українці сподівалися, що білогвардійці не стануть воювати з ними (адже і ті, й інші воювали проти більшовиків) — але ті не визнавали ідею незалежної України і, відповідно, сприймали українців як супротивників. Білі, хоча й були в меншості, без зайвих церемоній примусили українців покинути місто. 31 серпня влада змінилася втретє за календарний рік: Київ став "білим".

З економікою спочатку справи пішли на краще. Ціна на хліб упала в кілька разів. Настрій городян у перші дні був піднесеним. Більшовицькі репресії відійшли в минуле. Однак провербіальний маятник хитнувся в інший бік (хоча і з далеко не такою амплітудою). Тепер киян стали підозрювати в симпатіях до більшовизму. З боку простого народу це виразилося у вуличних розправах, іноді зі смертельним результатом. З боку влади — у викликах "куди слід" для перевірки, які часом закінчувалася арештом. Розстрілів у стилі ЧК не було; але недовіра режиму до громадян, зрозуміло, породжує зворотну неприязнь. Зрештою, ідея єдиної неподільної Росії, якою твердо трималися білогвардійці, йшла врозріз із українською національною ідеєю; тому прихильникам останньої довелося нелегко.

.

Більшовики, зі свого боку, аж ніяк не вийшли з гри. Білогвардійці зосередили основні зусилля на московському напрямку — справедливо вважаючи, що повалити більшовицький режим вони можуть тільки шляхом захоплення столиці Росії. Для успішної боротьби на українському театрі військових дій у них не вистачало сил. Зухвалий рейд неповних чотирьох дивізій Червоної армії на Київ із заходу виявився для білогвардійців повною несподіванкою. Вранці 14 жовтня жителям міста в усній і письмовій формі розʼяснювали, що, мовляв, ніякої небезпеки немає, тривожні чутки перебільшені — а в цей час із боку Святошина червоноармійці вже входили до Києва.

Захоплення більшовиками Києва — третє за рахунком, починаючи з 1918 року — призвело до нового явища. Приблизно півсотні тисяч городян відступили з міста разом із армією. Пішли ті, хто не відчував симпатії до більшовиків — і тим більше ті, хто розуміли, що можуть стати обʼєктом нової хвилі репресій. Іти можна було тільки на схід, через дніпровські мости. Велика частина тих, що пішли, зупинилася в Дарниці та прилеглих місцевостях; тому цей відступ став відомим як "дарницький вихід" (рос. "дарницкий исход").

Тривав він, утім, лише декілька днів. Червоноармійці змогли взяти місто, але не закріпитися в ньому. Білогвардійці підтягли резерви, дали бій та до 18 жовтня вибили більшовиків із Києва. Так після двох переворотів за два дні сталося ще два за пʼять днів.

Повернення білогвардійців до Києва ознаменувалося ще одним новим явищем — єврейським погромом. Не першим в історії Києва, але проведеним, назвемо це так, у новаторському стилі: шляхом залякування жертв із метою вимагання в них грошей і цінностей. По суті, це був не стільки погром, скільки відкритий грабіж. Втім, грабували не тільки євреїв. Поки київські газети навперебій закликали жителів "виявити свідомість", жертвуючи цінності, гроші, білизну, їжу на потреби "рідної армії", не надто свідомі представники цієї самої армії не чекали, доки кияни добровільно поділяться з ними цінностями, а активно вилучали їх. Начальство самої ж Добровольчої армії практично не могло впоратися з цією "активністю" своїх підлеглих. Коли комендант Києва видав ордер на арешт одного з призвідників, однодумці останнього виставили проти штабу армії (який, до слова, розташовувався за адресою Банкова, 11) кулемети й польові гармати (!). Грабіжника довелося випустити.

За образним висловом відомого ідеолога Білого руху Василя Шульгіна, "нас одолели Серые и Грязные". Кияни відчули на собі "сірість і бруд" — тобто, перш за все, схильність "білих" до насильства — і це відповідним чином позначилося на популярності чергової влади. Самі ж білі восени 1919 року перейшли від наступу до повсюдного відступу. Москву їм взяти не вдалося. Київ вони деякий час утримували, під натиском більшовиків, що наступали на цей раз зі сходу, з-поза Дніпра. Поки переправитися через річку можна було тільки мостами, білі успішно оборонялися. Але як тільки Дніпро замерз і перестав служити природною перешкодою, вони були приречені. 16 грудня стався шостий і останній у 1919 році переворот: до Києва вчетверте увійшли більшовики. Як і двома місяцями раніше, ті з киян, хто не очікував нічого хорошого від нової влади, відступили. Тепер в основному не разом із армією, а завчасно. Набагато далі, ніж до Дарниці, і в іншому напрямку — здебільшого до Одеси. Щоправда, на цей раз масштабних репресій не було. "Че-ка несколько присмирела, — згадував Олексій Гольденвейзер. - Только изредка она давала о себе знать облавами и расстрелами "валютчиков" и "спекулянтов". Можливо, через те, що більшовики зрозуміли необхідність заробити бодай якусь популярність в очах містян.

Більшовиків виженуть з Києва ще раз у 1920 році — поляки. Але приблизно на місяць.