Рада Республіки. Як еміграційний парламент УНР боровся за українську державність
15 квітня 1921 року Польща, єдина союзниця УНР, ратифікувала укладений місяцем раніше договір з більшовиками. Виконання його умов змусило перейти до напівпідпільної роботи основний представницький орган УНР – скликану у лютому 1921 року Раду Республіки
Вимушена еміґрація у листопаді 1920 року урядових структур Української Народної Республіки до Польщі посилила критику Симона Петлюри з боку опонентів та активізувала спроби його усунення від керівництва Державним центром УНР. Важкі умови життя біженців у таборах, гіркота поразки, зростаюче почуття безнадії стало для цього сприятливим ґрунтом. Поширювалася антиурядова пропаганда, яку провадила різношерста опозиція: гетьманці, есери, представники ЗУНР, колишні члени Директорії, інші українські політичні сили, які дистанціювалися від Директорії ще у 1919-1920 роках.
За таких умов Петлюра погоджується на створення представницького органу – Ради Республіки. Покликання її до життя стало можливим лише на чужій території, адже раніше обставини були вкрай несприятливими для парламентської діяльності. Створенням на підставі "Закону про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР" Ради Республіки влада УНР вирішувала кілька політичних завдань.
По-перше, виконувалася обіцянка Директорії УНР щодо скликання передпарламенту, чим засвідчувалася відданість української влади демократичним цінностям. По-друге, справді створювався орган для напрацювання законодавства — як для еміґраційної діяльності, так і для повернення в Україну. По-третє, скликання Ради Республіки стало важливим сигналом для українців на батьківщині: боротьба продовжується! І насамкінець, Рада Республіки виконувала роль комунікативного майданчика для різноманітних політичних та громадських угруповань та інституцій, своєрідним механізмом для випуску "політичної пари" та переведення критичних настроїв у більш конструктивне русло.
Депутатів до Ради Республіки за визначеною заздалегідь квотою делегували партії, громадські структури, професійні спілки. Скликання першого засідання спочатку планувалося на 30 січня, але потім було перенесено.
На відкриття першого засідання Ради Республіки 3 лютого 1921 р. в тарнівському готелі "Брістоль" були запрошені новообрані члени Ради і керівництво УНР. Після складання урочистої обітниці, головуючий на засіданні Іван Липа надав слово Симону Петлюрі. У своєму виступі він наголосив, що на цьому етапі слід "виявити непохитну волю до здобуття незалежної держави і міцно об'єднавшись в почутті національної єдности та державної дисципліни, ми зможемо переконати світ, що східне питання без нас розглядатися бути не може, і що Україна мусить бути визнана, як самостійна держава".
Відповідно до визначених квот склад Ради мав становити 67 депутатів, які представляли такі українські політичні партії та професійні об'єднання: "2 – Українська Народна партія, 5 – народні республіканці, 5 – соціалісти самостійники, 4 – селянські соціалісти, 5 – соціал-федералісти, 7 – соціал-демократи, 7 – соціал-революціонери, 1 – трудовики, 5 – хлібороби-демократи, 6 – жидівські партії, 2 – поляки, 1 – німці, 4 – залізничники, 2 – поштовики, 4 – місцеві самоврядування, 4 – українські кооперативи, 3 – культурно-освітні організації". Рада мала оновлювати свій склад що півроку.
Реально до складу Ради Республіки складу було обрано 54 депутати, найбільша кількість присутніх на одному засіданні становила 44 депутати. Головою Ради Республіки було обрано Івана Фещенка-Чопівського – колишнього заступника міністра народного господарства в уряді Сергія Остапенка, знаного вченого-геолога.
Рада створила вісім постійних комісій: мандатну, регламентну, фінансово-економічну, бюджетну, військову, законодавчо-адміністративну, закордонних справ та культурно-освітню.
Провладними партіями у цей період були соціалісти-федералісти, народні республіканці, частково соціал-демократи та представники спілок і об'єднань. Різний ступінь опозиційності демонстрували соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи, соціалісти-революціонери та окремі представники інших партій.
12 березня еміґраційний передпарламент виступив з "Універсалом Ради Республіки до українського народу", який став програмою національно-визвольної боротьби на найближчий час. У документі, зокрема, мовилося: "Ця армія (українська – В. Я.) й повстанський народ України не раз виганяли росіян з української землі; та не мала ця армія головного: їй бракувало зброї та одежі… Ваше правительство й військо на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою находяться на чужині; але вони не тратять надії на Самостійну Україну.
Рада Республіки є найвищою владою, яка зараз порядкує й буде порядкувати всіма справами України після повороту українського війська на рідну землю, аж поки сам Український народ вільними голосами вибере представників… Парляменту".
24 березня, майже через два місяці після свого першого зібрання, Рада Республіки призначила перший уряд УНР в екзилі – Раду міністрів на чолі з В'ячеславом Прокоповичем. Особливістю формування цього уряду стало те, що він був створений не в кулуарний спосіб, а шляхом політичних консультацій у Раді Республіки. Звичайно, умови еміґрації накладали певний відбиток на персональний склад членів нового кабінету, але значного "кадрового голоду" ще не спостерігалося. Доказом конкурентності у процесі формування уряду може слугувати призначення Михайла Омеляновича-Павленка на посаду військового міністра, тоді як саме його опозиція та частина військових бачила очільником уряду.
Практично від початку формування виконавчої влади почалась урядова криза. За нових умов дуже важко було зберегти баланс між бажаною репрезентативністю різних громадсько-політичних структур та реальними фінансовими ресурсами Державного центру.
Ситуація для української еміґрації у Польщі погіршувалася. Ще 18 березня 1921 р. в Ризі Польща підписала мирний договір з Кремлем. Для українців це означало насамперед безстрокове відтермінування союзницької підтримки у збройній боротьбі.
У такій ситуації 25 березня 1921 року Симон Петлюра на засіданні уряду заявив про відсутність чіткої програми державного будівництва, закликав зробити все можливе, щоб про діяльність Державного центру УНР знали в Україні. Від нової Ради міністрів вимагали підготувати відповідні законопроекти, передати їх на затвердження до Ради Республіки. Особлива роль відводилась міністерству закордонних справ та міністерству народного господарства. Вони повинні були підсилити "закордонну політику та матеріалізувати її". Передбачалось надати хаотичним повстанням в Україні державного спрямування, делегуючи в Україну нові сили.
Але втілити ці плани в життя було надзвичайно важко. Адже у підписаному у березні і ратифікованому польським сеймом 15 квітня польсько-радянському договорі була вимога (ст. 9) щодо припинення підтримки еміґраційних та військових організацій. Українські державні структури стали на території Польщі поза законом. Кремль усіма силами тиснув на польський уряд з вимогою ліквідації українських урядових та військових структур, за якими, зрозуміло, стежила через свою розвідувальну мережу.
У квітні 1921 р. Головний Отаман в супроводі військового міністра відвідав з візитом усі табори українських вояків, намагаючись підтримати дисципліну та моральний дух війська. Однак усвідомлювана відсутність перспектив швидкого повернення в Україну не сприяла успішності цього візиту.
Наприкінці квітня Рада Республіки звернулась до уряду з пропозицією розробки законопроекту про збільшення своєї репрезентативності за рахунок включення до складу цього представницького органу представників партій лівого та правого спрямування. Однак це фактично стало останньою дією повносправної Ради Республіки. 26 квітня Рада, з огляду на умови договору офіційно призупинила свою роботу, поширивши відозву до українського народу, у якому закликала громадян України до об'єднання та самоорганізації.
З цього часу засідання передпарламенту відбувались напівпідпільно. Почалась внутрішня криза – зі складу Ради почали виходити фракції. 19 травня 1921 року – соціал-демократи, єврейська партія, 30 липня – фракції селянської соціалістичної партії та соціалістів-федералістів, 14 серпня – залізничників, поштовиків та народно-республіканська партія. Фракція соціалістів-федералістів відкликала своїх представників з Ради міністрів. 18 липня 1921 р. про свою відставку заявив прем'єр-міністр В'ячеслав Прокопович.
3 серпня 1921 р. голова Директорії видав Декрет про завершення роботи Ради Республіки першого скликання. Частина депутатів не погодилася із цим рішенням і продовжувала засідання у формі нарад. Однак, відсутність кворуму призвела до остаточного припинення роботи передпарламенту 15 серпня 1921 р.
Пізніше Микола Лівицький стверджував, що причина розпуску передпарламенту була передусім у фінансовій неспроможності Державного центру УНР утримувати таку установу, зокрема, у відсутності можливостей виплачувати "посольські дієти" депутатам (фінансові виплати послам Ради Республіки – В.Я.).
Лівицький підкреслював, що в умовах еміґрації ставали непотрібними ухвалення законів та постійний контроль за діяльністю уряду. Тоді як важка процедура узгодження різних політичних справ поміж численними фракціями Ради Республіки гальмувала поточну роботу. Працювати міг лише невеликий колектив з якого складався уряд
Та все ж, на наш погляд, основного удару завдав укладений у березні 1921 року мирний польсько-більшовицький договір. Щоправда, українці мали неофіційні запевнення польської сторони, що ті пункти договору, якими заборонялася легальна діяльність українських еміґраційних державних інституцій, не будуть застосовуватися буквально. Однак навіть сам факт підписання такого договору негативно відбився на загальній ситуації в Раді Республіки.
Неабияк вплинув на роботу Ради Республіки і суб'єктивний фактор. З одного боку, частина депутатів через попередні проблеми у відносинах між владою та опозицією УНР одразу була вкрай критично налаштована щодо уряду та голови Директорії УНР. З іншого боку, Голова Директорії, який до ухвалення закону від 9 січня 1921 року мав практично необмежену владу і потужний вплив позаінституційного характеру, сприймав Раду Республіки як суттєве обмеження своїх повноважень.
Симон Петлюра, погоджуючись з правом Ради на критику виконавчої влади, вимагав від депутатів насамперед вирішення практичних проблем: "Кабінет Міністрів не існує, між окремими групами точаться безконечні суперечки, що до складу кабінету майбутнього Уряду, а Міністерські апарати виявляють млявість в роботі вичікуючи кінця кризису, і терплять на свойому моральному стані. … Засідання Ради Республіки в ту пору, коли кожна хвилина мусить бути використана, обертається в мітинг і навіть Президія Ради Республіки мусить подаватися до демісії". Тоді як Рада Республіки у той же час намагалася перебрати на себе усі властиві законодавчому владному органові повноваження.
Це протистояння підсилювалося браком сталих традицій парламентаризму в українському суспільстві та еміґраційному співтоваристві і не завжди високим загальним рівнем політичної культури.
Голова передпарламенту Іван Фещенко-Чопівський стверджував, що за перші два місяці свого існування Рада Республіки зуміла привернути до себе увагу українського громадянства та надати докази "твердої національно-консолідованої державно-творчої думки". Вона стримувала "напівголодне дезорієнтоване громадянство від непотрібних акцій, зосереджувала на собі увагу армії, що сиділа за дротами, та підтримувала надії патріотів – тих, що пішли на еміґрацію і тих, що залишилися там, на Україні". Рада Республіки представляла Українську державу як існуючу і суверенну.
Інший відомий урядовець, колишній очільник уряду УНР Ісак Мазепа теж відзначав, що у перші місяці свого існування (лютий-квітень 1921 року) Рада Республіки значною мірою посприяла оздоровленню українського еміграційного життя у Польщі та інших країнах Європи. Своїм існуванням, підкреслював Мазепа, вона допомогла Державному центру УНР врятуватись від передчасного занепаду. Під занепадом екс-прем'єр-міністр, очевидно, мав на увазі згортання активної діяльності ДЦ у Польщі та переїзд значної частини еміграційних діячів до Франції та інших країн Європи.
Загалом діяльність Ради Республіки стала тим унікальним досвідом ведення парламентської діяльності на еміграції, який вдалося відновити лише через 27 років (якщо не брати до уваги діяльність підпільного Братства української державності (БУД)), тобто після Другої світової війни – із створенням Української національної ради.
Для ілюстрування статті залучено матеріали з онлайн-проєкту ЦДАВО України "Українська революція: архівні хроніки"; з книги автора статті "Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція (1921– 1992 роки). К.: КНТ, 2020."; з російських архівів.