Політичні ігри 1919-го. Як в Україні з'єднання явилася друга компартія

6 серпня 1919-го у політичному житті радянської України сталася нерядова подія. Монополію правлячої Комуністичної партії (більшовиків) України на використання популярної назви "комуністична" було підважено боротьбистами — їхнім партнером за співпрацею у ВУЦВК й республіканському Раднаркомі. Того дня було оголошено про появу на політичні мапі УСРР УКП(б) — Української комуністичної партії (боротьбистів).

Ясна річ, такий крок не міг бути оформлений як просте перейменування. Лідери боротьбистів усвідомлювали, що зміна вивіски без додаткових формальних підстав розглядатиметься більшовиками як провокація. Тим паче, у більшовицькій офіційній пресі боротьбистів регулярно обвинувачували не лише в надмірній увазі до "національного питання", а й у рецидивах есерівської традиції. Те, що їхня партійна генеалогія виводилася не з марксистської УСДРП, а з "народницької" УПСР, явно грало на руку правлячій партії.

То ж яким міг бути вихід окрім як бодай формально змінити партійну генеалогію? Гарну можливість для цього дав розкол у партії "незалежників" - колишньому лівому крилі УСДРП, унаслідок якого утворилася крихітна Українська соціал-демократична робітнича партія незалежних-лівих. Розкол остаточно оформився у травні 1919-го.

У своїх постулатах щодо національного питання і принципів державного будівництва УСДРП(н-л) мало чим відрізнялася від боротьбистів. Вона також декларувала потребу створення у майбутньому Всесвітньої Федерації Радянських Республік, у якій Україна б існувала як рівноправне утворення.

УСДРП(н-л) мала великий плюс — формально вона була марксистською групою, тож обʼєднання з нею дозволяло боротьбистам зняти з себе обвинувачення в "есерівстві". Те, що це "обʼєднання" за великим рахунком означало поглинання новоствореної політичної групи, розміри якої були неспівмірні з боротьбистами, було малозначною дрібницею. Відсутність у "незалежних-лівих" мережі осередків на місцях і наявність у них лише однієї газети — центрального органу "Червоний стяг" — було навіть перевагою, оскільки гарантувало відсутність серйозного впливу останніх на боротьбистську політику після "злиття".

Час для "обʼєднання" був не зовсім вдалий. УСРР у тогочасному вигляді переживала останні тижні. Провести цілком легітимний зʼїзд в умовах наступу денікінських військ і напівобложеного стану Києва було неможливо. Це зумовлювало певну кулуарність ухваленого рішення, але спрощувало його втілення в життя — боротьбистські організації на місцях, переходячи в підпілля в умовах денікінської окупації, сприймали б його як просту зміну вивіски.

До того ж, боротьбисти на короткий час отримували ще один приємний бонус — газета "Червоний стяг" як орган поглинутої партії стала ще однією трибуною для боротьбистської агітації.

Натомість, на формальну легітимність "обʼєднання" з включенням до боротьбистського ЦК колишнього лідера УСДРП (н-л) Михайла Панькова не було особливої потреби зважати навіть без зʼїзду обох партій. До того ж, сам Паньків значився серед членів редколегії "Червоного стягу", останній номер якого вийшов у день, коли урядовці УСРР спішно залишали столицю України.

"Нова" партія отримала назву "Українська комуністична партія (боротьбистів)" (УКП(б)), що відкрило нові можливості для політичної гри. Але розказаній вище історії передували місяці ідейної еволюції й розколів в умовах постійної зміни влади, які також варті розповіді.

Сформована 1917-го Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), із якої згодом виокремилися боротьбисти, невдовзі після свого організаційного оформлення стала найбільшою партією колишньої підросійської України. Цьому сприяла її активна політика на селі і загалом значна увага до земельного питання.

Станом на весну 1918-го лави УПСР сягли астрономічних цифр у понад 300 тис. членів, більшість із яких, ясна річ, входили до партії лише на папері — тогочасна практика "колективного членства" дозволяла вступати до політичних сил цілими організаціями. Партія була молодою і, на відміну від УСДРП, не мала історії підпільного чи напівпідпільного становлення під час і після революції 1905 року, хоч і поглинула частину територіально українських есерівських організацій.

Відсутність у ній чіткої ієрархії із однозначним авторитетом для низових організацій спричинило суттєве розшарування, яке далося взнаки вже влітку-восени 1917-го, коли всередині УПСР почало оформлюватися ліве крило. З огляду на походження більшості його лідерів із лівобережних губерній його назвали "лівобережниками".

Саме ця група і стала основою для майбутньої партії боротьбистів. Під час наступу Червоної гвардії на Київ у січні 1918-го кількох керівників "лівобережників" було заарештовано за обвинуваченням у таємних перемовинах із більшовиками. Цей епізод, відомий як "Арешт десяти", став поворотним пунктом в історії УПСР — представники ядра колишніх "лівобережників" залишилися у захопленому червоними Києві.

Незважаючи на загибель у перший день муравйовського терору трьох чільних представників цієї течії — Ісака Пугача, Леонарда Бочковського й колишнього міністра земельних справ УНР Богдана-Олександра Зарудного — "лівобережники" отримали можливість легальної праці у зайнятому червоними Києві. Мало того, газета "Боротьба" навіть в умовах виходу у "підвішеному стані" під час муравйовської окупації гостро засуджувала розвʼязаний червоними військами терор. До речі, саме у ці тижні "Боротьба" отримала підзаголовок "Орган УПСР (лівого крила)", чим оформила доти неявний розкол у партії.

Невдовзі було укладено Берестейський мир і червоні війська відступили. Центральна Рада повернулася до Києва, однак "Боротьба" продовжила виходити з тим самим складом авторів і за редакції "лівобережника" й одного з чільних майбутніх боротьбистів Василя Елланського (Блакитного). Щоправда, з логотипу газети зникло уточнення про "ліве крило", тож для невтаємниченого могло здаватися, що розкол у партії відійшов у минуле.

Новий поштовх йому надав переворот 29 квітня 1918-го. 30 квітня "Боротьба" надрукувала протест проти розпуску Центральної Ради, а номер за 1 травня світла вже не побачив. УПСР була змушена перейти в підпілля.

У травні у лісі під Києвом підпільно відбувся Четвертий зʼїзд партії. Цікаво, що репортажі про нього вільно друкувалися у київській пресі. Зʼїзд остаточно оформив розкол УПСР на праве і ліве крило. Щоправда, слово "правий" тоді сприймалося як мало не лайливе, тож перше з них отримало назву "центральної течії", а переможці, отримавши більшість під час виборів нового складу ЦК, вирішили зберегти назву УПСР без уточнень.

Після санкціонування розколу на зʼїзді поділ партії став остаточним. У місяці Гетьманату вийшло кілька чисел підпільної "Боротьби", партія створила систему підпільних осередків із числа перевірених членів і паралельно з цим розпустила роздуту мережу з сотень тисяч практично фіктивних членів, сформовану 1917-го. Імовірно, саме в місяці Гетьманату за членами підпільної УПСР закріпилася назва "боротьбисти" як неофіційне, але загальнозрозуміле означення.

У листопаді 1918 — січні 1919-го, коли поряд із повстанням Директорії проти Гетьманату розпочинався наступ Червоної армії, боротьбисти спробували перехопити ініціативу. Їхні листівки цього часу виходять від імені Центрального революційного комітету УПСР — поняття "революційний комітет" у тогочасних умовах сприймалося не як орган управління партією, а як створений партією орган влади.

Одну з перших листівок-закликів було адресовано "До всіх радянських партій" і випущено 5 листопада 1918-го. У ній — а головним адресатом цього заклику були більшовики — "радянським партіям" пропонувалося надіслати своїх представників до створюваного боротьбистами "Всеукраїнського революційно-соціалістичного центру", тобто міжпартійного "коаліційного" ревкому.

У грудні-січні боротьбисти випустили низку подібних закликів, адресуючи їх до "робітників, козаків і селян", "старшини, студентів і трудової інтелігенції" "робітників" і, наостанок, до створеного більшовиками "Тимчасового робітниче-селянського уряду України". В останньому із таких закликів, в умовах, коли можливості створення коаліції вже виглядали примарними, прозвучала фраза про покладання на більшовиків відповідальності за майбутні "ненормальності й поразки революційного руху" в разі монополізації ними влади.

У наступні місяці на підконтрольній червоним військам території "явочним" характером сформувалася своєрідна система "радянської" багатопартійності. Поряд із КП(б)У як єдиною правлячою політичною силою продовжували легально існувати українські і єврейські політичні партії. Більшість із них утворилися внаслідок розколу в однойменних партіях — для прикладу, представники правих течій у складі УПСР, УСДРП і Єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Поалей-Ціон) відступили разом із військами Директорії, тоді як ліве крило кожної з цих політичних груп отримало статус "радянської партії" і брало участь у виборах до рад чи, як тоді писали, совітів.

Цю ситуацію було узаконено в березні 1919-го, після обрання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК) як верховного законодавчого органу Української Соціалістичної Радянської Республіки і ухвалення першої Конституції УСРР.

На відміну від УСДРП (незалежних), боротьбисти продемонстрували значно більшу схильність до співпраці з більшовиками і, до того ж, мали вплив на селі. Через це союз із ними був значно вигіднішим і потрібнішим більшовикам. Саме тому, незважаючи на спротив керівництва КП(б)У, у квітні 1919-го ЦК РКП(б) санкціонував не лише тісну співпрацю з боротьбистами, а й надання останнім кількох посад в уряді. Вже у квітні до складу Президії ВУЦВК було введено Михайла Полоза, а у травні, після початку повстання під проводом Ничипора Григорʼєва, боротьбисти отримали посади народних комісарів освіти, фінансів і юстиції та заступників деяких народних комісарів в уряді УСРР. Щоправда, отриманий портфель наркома освіти був ґрунтом для конфліктів — намагання Олександра Шумського сприяти переведенню шкіл на українську мову викладання стикалося з постійним опором із боку підконтрольної більшовикам колегії його наркомату…

У червні-серпні 1919-го боротьбисти неодноразово намагалися просувати важливі для них ідеї на урядовому рівні, а також популяризували їх через розгалужену мережу партійних видань (їхні газети виходили в усіх губернських і багатьох повітових центрах). Серед найважливіших були тези щодо створення у майбутньому Всесвітньої Федерації Радянських Республік (боротьбисти навіть підготували проект конституції такого обʼєднання), ідея створення окремої Української червоної армії, дещо відмінні від пропонованих більшовиками форми запровадження колективних форм землеволодіння. Зокрема, просували ідею створення державних господарств на основі зразкових сільськогосподарських підприємств, племінних скотарських підприємств, створення артілей і сільських кооперативів із толеруванням невеликих одноосібних господарств тощо. Водночас боротьбисти вкрай обережно ставилися до сільськогосподарських комун.

Цікаво, що в першому з цих питань боротьбисти не змогли домогтися поступки від більшовиків навіть на рівні декларації про наміри, а помірковане ставлення більшовиків до окремої Української армії з часом змінилося на відверто негативне. Останнє, власне, відбулося вже в інших умовах — під час боротьби проти військ Денікіна восени 1919-го боротьбисти створили низку потужних партизанських загонів, розглядаючи їх як зародок майбутньої окремої регулярної Української червоної армії. Їхня організаційна незалежність від центрального командування сприймалася більшовиками як загроза, у звʼязку з цим угода про входження боротьбистів до Всеукраїнського революційного комітету 17 грудня 1919-го прямо заборонила останнім будь-яку агітацію за створення окремої армії.

Згадане на початку цієї статті перейменування УПСР (комуністів) на Українську комуністичну партію (боротьбистів) у формі "обʼєднання" з УСДРП (незалежників-лівих) дало боротьбистам формальний привід домагатися членства в Комуністичному Інтернаціоналі на правах єдиного представника від радянської України. 28 серпня 1919-го вони передали до Виконавчого комітету Комінтерну текст Меморандуму УКП(б) — її основного ідеологічного документу, а також записку про бажання вступити до складу Інтернаціоналу. Але то вже інша історія.