"Подякували за боротьбу проти білих, а потім розстріляли". Кінець союзу червоних і Махна

І більшовики, і махновці щиро вважали себе революціонерами, але мали засадничі відмінності у поглядах на майбутнє. Перші боролися за встановлення повного контролю над суспільством, за нічим не обмежену диктатуру партійного керівництва, а другі воювали за свободу і самоврядування трудящих, обмежену лише загальними рішеннями самих селян і робітників. Примирення прихильників цих двох програм було завданням нереальним, а от об'єднання їхніх зусиль у боротьбі із спільним ворогом цілком можливим. Таке бувало і в лютому-травні 1919 року, і при вигнанні денікінців. Так сталося в восени 1920-го, коли більшовики і махновці уклали союз для боротьби проти армії генерала Врангеля.

Союз уклали, але обидві сторони не довіряли одна одній і навіть не надто те приховували. У циркулярах ЦК КП(б)У ставилося завдання "нейтралізувати розкладницьку роботу" анархо-махновців і "не допускати спілкування наших частин з махновськими". З іншого боку, за свідченням анархіста Петра Аршинова, "никто среди махновцев не верил в продолжительность и прочность соглашения с большевиками. На основании прошлого каждый ожидал, что они непременно придумают повод для нового похода на махновщину. Но ввиду политической обстановки полагали, что соглашение продлится три-четыре месяца". Цей термін передбачалося використовувати для максимально широкого поширення махновських і анархічних ідей, для організації системи Вільних Рад і інших бездержавних експериментів.

Роль головного організатора пропаганди, перш за все в містах, взяла на себе Конфедерація анархічних організацій України "Набат" (КАУ). Секретаріат КАУ і Харківська група "Набат" вийшли з підпілля на початку жовтня 1920-го, слідом за ними були легалізовані анархісти Києва, Одеси, Катеринослава, Полтави і т.д. У великих містах відкривалися анархічні клуби і бібліотеки, також в Харкові працювало видавництво "Вільне братство", видавалися газети "Набат" та "Голос махновца". Під керівництвом "набатівців" відбулося кілька страйків з економічними вимогами.

Не менш активно анархісти працювали і на селі. Краще за все про це відомо на Гуляй-полі, неофіційній махновській столиці. У спогадах Петра Аршинова і Віктора Білаша розповідається, що в листопаді 1920-го гуляйпільці "не меньше 5-7 раз собирались всем селом на сход, постепенно, тщательно и осторожно подвигаясь к решению вопросов самоуправления". Обговорювалися питання про те, як налагодити роботу шкіл і театру, політичних і загальноосвітніх курсів для дорослих. Розроблялися "Основные положения о вольном трудовом Совете". В умовах воєнної розрухи вдалося реалізувати "зрівняльне забезпечення в грошовій і натуральній формі" для всіх робітників і службовців села.

В Гуляй-поле РПАУ увійшла 26 жовтня 1920-го, після важкого бою з білими, в якому загинуло до тисячі махновців. Потім армія вирушила в подальший рейд по тилу Врангеля, а в селі залишилися батальйон гарнізонної служби, вищий військово-політичний орган — Рада революційних повстанців України (РРПУ) і поранені. Серед них був і сам Нестор Махно: майже всю осінь 1920-го він знаходився не в строю, лікувався після поранення. Командування армією на цей час було доручено Семену Каретнику.

Основним завданням РРПУ на найближчий місяць стало формування нових повстанських частин. До кінця листопада в Гуляй-поле перебувало вже близько чотирьох тисяч бійців. Приблизно стільки ж махновців стояли невеликими загонами в інших місцях Олександрівської губернії.

Тим часом в Харкові і в інших містах анархісти посилювали критику влади. Газета "Голос махновця" відкрито заявляла: "Коммунисты несут нам новое крепостничество, новое рабство. Мы всегда будем идейными непримиримыми врагами партии коммунистов-большевиков". Центральне управління надзвичайних комісій України (вживалося скорочення з назви російською мовою — Цупчрезком) розцінило ці слова як "явный призыв к вооруженной борьбе". РРПУ марно закликав "набатовців" до стриманості, — на його звернення Секретаріат КАУ відповідав, що "анархисты как организация с Советской властью ни о чем не договаривались, ни в какие соглашения не вступали".

З розгромом Врангеля РПАУ ставала не потрібна. Петро Аршинов згадував: "Как только в Гуляй-поле прибыла телеграмма о том, что Каретник с повстанческой армией уже в Крыму и пошел на занятие Симферополя, помощник Махно, Григорий Василевский, воскликнул: "Конец соглашению! Ручаюсь чем угодно, что через неделю большевики будут громить нас".

РПАУ увійшла в Крим 8 листопада, в Сімферополі була 13-го, а 15-го зайняла Євпаторію і встала тут на гарнізонну службу. Білі ще контролювали Ялту і Керч, а керівництво червоного Південного фронту почало розробку операції проти махновців. Наказом комфронта Фрунзе з 17 листопада на виходах з Криму створювалися особливі загороджувальні загони з завданням "не допустить проникновения контрреволюционных элементов из Крыма". Іншим наказом Фрунзе "негайно" вивів з Криму до Приазовʼя обидві Кінні армії, а 3-й кавалерійський корпус перекинув під Євпаторію. Так почалося оточення махновських частин. Одночасно перервався телеграфний звʼязок між Євпаторією і Гуляй-полем, — "технічні неполадки" тривали рівно до розриву союзу.

Підготовка до операції проти Махновщини була стрімкою. 23 листопада Фрунзе телеграфував Леніну і головкому Каменєву: "В ночь с 25-го на 26-е должна начаться ликвидация остатков партизанщины. Работа начинается раньше намеченного мной срока (29-30 ноября)".

Події почалися в Харкові. Ще 21 листопада Цупчрезком звітував в Москву: "Установлены квартиры всех более видных представителей анархо-махновщины. Каждые 12 часов все [агенты] докладывают о перемене адреса, о приезде и отъезде тех или других лиц". Вдень 25 листопада голова Раднаркому УРСР Раковський запросив до себе лідера анархістів Всеволода Воліна, — обговорити так і не підписаний 4-й розділ угоди між урядом і РПАУ. Пункт, в якому йшлося про незалежність махновського району.

Пізніше Волін згадував: "Раковский принял меня очень сердечно. Он пригласил меня занять место возле его рабочего стола. Сам, удобно расположившись в кресле и небрежно поигрывая красивым ножом для разрезания бумаги, с улыбкой заявил мне, что переговоры между Харьковом и Москвой по поводу раздела 4 вот-вот завершатся, следует, судя по всему, со дня на день ожидать положительного решения. В тот же вечер я выступал с докладом об анархизме в Харьковском сельскохозяйственном институте. Зал был переполнен, и собрание закончилось очень поздно, около часу ночи. Вернувшись к себе, я еще продолжил работу над статьей для нашей газеты и лег спать около половины третьего. Почти тотчас меня разбудил шум, смысл которого был совершенно ясен: выстрелы, звон оружия, шаги на лестнице, удары кулаком в дверь, крики и оскорбления. Я понял. У меня было только время одеться. В мою комнату громко стучали: "Открой или мы вышибем дверь!" Как только я отворил задвижку, меня грубо схватили, увели и бросили в подвал, где находилось уже несколько десятков человек. Таково было "положительное решение" по разделу 4".

Ранком 26 листопада заступник начальника Цупчрезкома Всеволод Балицький телеграфував до Москви Дзержинському: "Операция проходит удачно, анархо-махновцы взяты врасплох, организованного сопротивления не оказали. Убитых и тяжело раненых нет. Обыски и аресты продолжаются – еще не использовано и трети ордеров".

Про деякі особливості цієї вдалої операції писав Аршинов: "Арестовывались не только анархисты, но также находившиеся с ними в простом знакомстве или интересовавшиеся анархической литературой. Была устроена засада в книжном магазине "Вольное братство". Всякого, приходившего в него за покупкой книг, неожиданно хватали и отправляли в Че-ка. Хватали лиц, которые останавливались и читали недавно выпущенную (легально) и наклеенную на стену анархическую газету "Набат"". У тих, хто уникнув арешту, брали в заручники родичів, як сталося з анархістом Григорієм Цесніком: чекісти тримали в тюрмі його дружину, доки Цеснік сам не зʼявився в Цупчрезком.

Всього лише за добу в різних містах України було взято декілька сотень анархістів. Тільки в Харкові число заарештованих сягало 500 осіб. Багатьом з них так і не довелося вийти на волю. Наприклад, засновник і беззмінний лідер Конфедерації "Набат" Арон Барон з цього дня почав свій шлях по вʼязницях і засланнях, аж доки не був розстріляний в 1937 році.

Водночас в ніч на 26 листопада були атаковані махновські загони в Олександрівському, Бердянському та Мелітопольському повітах. Ця операція пройшла не так гладко, як у Харкові. У Мелітополі удар припав по порожньому місцю: махновців попередили і вони заздалегідь покинули місто. Під Бердянськом загін колишнього "білого махновця" Микити Чалого зазнав великих втрат, але прорвався з оточення. Те ж відбулося в Пологах з полком Григорія Савонова. А в Токмаку заарештовані махновці були звільнені через кілька годин повсталими червоноармійцями. Зате в Малій Токмачці червоним вдалося застати зненацька 3-й піхотний полк Григорія Клерфона. Сам комполка зник з невеликим загоном; за його словами, "красные командиры из пулеметов расстреливали пленных, полк целиком погиб".

Махно теж заздалегідь отримав попередження. Увечері 25 листопада в Гуляй-поле прибув червоний загін (Білаш називає його кавдівізіоном), дві сотні кіннотників, які оголосили себе анархістами, і повідомили, що село оточене. Щирість перебіжчиків спочатку викликала сумніви, але повстанці підготувалися.

Бій за Гуляй-поле почався на світанку. Слово Віктору Білашу: "Село несколько раз переходило из рук в руки. Обе стороны несли тяжелые потери. Однако кольцо сжималось, и мы, подавленные событиями и коварством красных, оставив в Гуляйполе склады с оружием, потянулись на Успеновку. Подозрительному кавдивизиону дано было боевое задание – опрокинуть с пути части красной бригады. В полутора верстах от села началась атака. Подозрительный дивизион бросился первым и проявил себя сверх ожидания. Кавбригада, будучи охвачена с флангов, побежала на Успеновку, преследуемая нашей, с позволения сказать, армией. Первый бой, таким образом, был выигран. Кавбригада на изморенных лошадях была настигнута в с. Б. Янисоль и почти целиком капитулировала".

У Криму 23 листопада командарм Семен Каретник отримав наказ Фрунзе: "считать задачу партизанской армии законченной", реорганізуватися в "нормальные воинские соединения Красной армии" і прямувати на Кавказ. Мітинг бійців РПАУ відмовився підкорятися цьому наказу без санкції РРПУ. 25 листопада Каретник, начальник штабу армії Петро Гавриленко і кілька інших командирів виїхали до Сімферополя на переговори з керівництвом Південного фронту. Замість себе Каретник залишив на чолі армії командира кавалерії Олексія Марченка, виконуючим обов'язки начштабу – Олександра Тарановського.

У ніч на 27 листопада Марченко отримав ультиматум: ви оточені, здавайтеся! Обговорювати цю пропозицію махновці не стали. Залишивши в Євпаторії обози, РПАУ кинулася на прорив з оточення. І сталося диво: замість того, щоб відкрити вогонь, червоні здалися. Їх командування пояснювало це так: "Красноармейцы, не разбиравшиеся в анархо-бандитских идеях, не проявили достаточной твердости и упорства в борьбе с теми, с кем они еще несколько дней назад шли рука об руку".

Наступні два дні Марченко вів армію з Криму. Червоні переслідували махновців, але без успіху. Полки і цілі бригади здавалися і намагалися перейти до повстанців, але ті відмовлялися приймати їх — боялися провокацій и зради. У ніч на 29 листопада РПАУ пройшла через Перекоп. Без бою, під виглядом 46-ї дивізії. Хто забезпечив Марченко паролями і пропусками — так і залишилося невідомо.

Вийшовши із Криму, махновці розслабилися, за що і були жорстоко покарані. Увечері 1 грудня частини Марченко атакувала 1-а Кінна армія неподалік від Мелітополя. Майже половина повстанців загинула в бою, ще стільки ж опинилися в полоні. До Махно дісталося не більше 250 повстанців. Аршинов так описував їхню зустріч 7 грудня в грецькому селі Керменчик: "Подъехали передовые части во главе с Марченко и Тарановским. "Имею честь доложить – крымская армия вернулась", — заговорил с легкой иронией Марченко. Но Махно был угрюм. Вид разбитой, почти уничтоженной знаменитой конницы сильно потряс его. Он молчал, стремясь удержать волнение".

Командири "кримської армії" до своїх так і не повернулися. Не домігшись зустрічі з ким-небудь з червоних штабістів, Каретник вирішив відправитися з Сімферополя в Гуляй-поле, а Гавриленко і інші — повернутися в Євпаторію.

Вночі 26 листопада вагон, в якому їхали Гавриленко і близько 40 махновців, був оточений співробітниками Особливого відділу 6-ї армії. Здатися повстанці відмовилися. 33-річний начштабу РПАУ Петро Гавриленко загинув в перестрілці.

Командарм Семен Каретник, його адʼютант Ємельяненко, командир артилерійського дивізіону Петро Осипенко та 120 поранених махновців були затримані на станції Джанкой і під конвоєм відправлені в Мелітополь, в штаб 4-ї армії. Операцією керував начальник 2-й Донської стрілецької дивізії Колчигін. Через 52 роки генерал-лейтенант у відставці Богдан Колчигін згадував, як вʼязав махновців телеграфним дротом, як вночі в дорозі пив горілку з Каретником і Осипенко ("мне это было приятно, ибо в пьяном состоянии они были менее склонны к побегу"). А потім: "В Мелитополе на городской площади около собора Каретников, Осипенко и Емельяненко были расстреляны ротой московских курсантов из дивизии т. Павлова. Расстрел был обставлен очень торжественно. Сначала был зачитан приказ с благодарностью махновцам за борьбу против белых (причем курсанты отдали честь, держа винтовки "на караул!"), а потом – за выступление против Советов – именем РСФСР, расстрелять. Причем винтовки были уже к ноге".

І розстріляли.