Під патронатом Антанти. Як українцям завадили Львів повернути
16-25 лютого 1919-го у ході українсько-польської війни українці втретє спробували повернути втрачений наприкінці листопада 1918-го Львів. На відміну від попередніх двох спроб, цього разу основною завадою став зовнішній чинник
16 лютого 1919-го почалася Вовчухівська наступальна операції УГА. Найпростіше досягти успіху було шляхом перерізання залізниці "Львів-Перемишль", якою до оточеного українцями Львова доставляли припаси та амуніцію. Колія пролягала по вузькій смузі землі, контрольованій польськими військами. Ширина цієї смуги становила в середньому 18 км, а довжина — близько 60 км. У разі, якби залізничний шлях був перерізаний, поляки опинилися б у мішку і були б змушені здатися. Не диво, що запеклі бої велися за кожне село, кожну пʼядь землі.
У перший же день українського наступу УГА розпочала наступ на села Вовчухи, Бар, Довгомостиська і Дмитровичі, які впритул примикали до залізничного полотна.
Впродовж наступних чотирьох днів у запеклих боях українці оволоділи цими населеними пунктами і закріпилися там. Активізувалися також бої у навколольвівських селах — Маєрівка (Майорівка), Збоїща та Богданівка, які нині уже включені у межі міста. Кільце оточення навколо Львова неухильно звужувалося, перемога була в українців майже в кишені.
Читайте також: Війна з оглядкою на політику. Два наступи на Львів
У цей критичний для польського війська момент на сцені зʼявляється так звана "місія Бартелемі" — делегація Антанти, метою якої було укладення українсько-польського перемирʼя. Її прибуття підозріло збіглося в часі з початковою фазою Вовчухівської операції. Того ж таки 16 лютого іноземні делегати із Варшави надіслали головнокомандувачам польських та українських військ у Східній Галичині телеграми із закликом припинити бої. У них також зазначалося, що воюючі сторони до 18 лютого повинні надіслати до Львова своїх представників для проведення мирних переговорів під патронатом Антанти. Нині відомо, що польське командування знало про планований українцями наступ, і, цілком можливо, заздалегідь узгодило з представниками Антанти заклик щодо припинення боїв.
На чолі місії стояв французький генерал Жозеф Бартелемі. Галицькій громадськості він був добре відомий, адже відвідував Львів не вперше: з 24 січня по 11 лютого 1919-го генерал Бартелемі перебував у Львові на чолі англо-французької місії для розслідування обставин єврейського погрому, що відбувся у місті в листопаді 1918 р.
До свого прибуття у Східну Галичину члени англо-французької місії нічого не знали про цей регіон і тамтешні польсько-українські відносини. До прикладу, голова делегації, французький генерал Бартелемі, професійний військовий з 1888-го, під час Першої світової війни брав участь у боях на півночі Франції. Міжетнічні стосунки у Східній Європі були, мʼяко кажучи, не його профілем. Єдиним винятком серед членів місії можна вважати британського представника майора Фордхама, який ще до 1914-го був повʼязаний із нафтовидобувним бізнесом у Галичині і часто відвідував цей регіон.
Після прибуття до Львова члени делегації досить швидко піддалися впливу польської пропаганди і надалі відкрито демонстрували свою антипатію до українців. Представники Антанти, попри неодноразові запрошення, так і не відвідали української території, а член місії майор де лʼИтуаль стверджував, що "відвідування протилежної сторони є небажаним для представників Антанти". Водночас, майже всі польські газети повідомляли про те, що генерал Бартелемі під час візиту до польського Начальника держави Юзефа Пілсудського зізнався: "До Польщі відчуваю симпатію уже від дванадцятого року життя".
На знак своєї прихильності до польського народу генерал Бартелемі у середині лютого здійснив візит до Ченстохови — одного із найбільших паломницьких центрів у Польщі. Там він завітав до монастиря на Ясній Горі, де пожертвував церкві грошей (сума невідома) і просив відправити службу Божу за "польських героїв, що полягли в обороні Львова". Українська самвидавна газета "Республіканський самохотник" відреагувала на цю новину вʼїдливою карикатурою.
Втім, вплив польської пропаганди був не єдиною причиною відвертих пропольських симпатій членів місії. Загальновідомим на той час було прагнення французького уряду відновити Польську державу і зробити її ключовим форпостом антибільшовицької боротьби у Східній Європі. Крім того, значний інтерес для Франції становила галицька нафтова промисловість: чимало впливових французьких політиків та військових були акціонерами нафтових компаній у Галичині.
Ще 11 лютого, тобто до початку Вовчухівської операції, члени тоді ще англо-французької місії відʼїхали до Варшави, де провели ряд зустрічей із Союзницькою місією у Польщі, яку очолював французький політик Жозеф Нулленс. Внаслідок цих нарад місію Бартелемі було напряму підпорядковано Нулленсу.
Також повністю змінився її склад — з англо-французької місії вона стала загальносоюзницькою. На чолі делегації незмінно залишався французький генерал Бартелемі. Саме в такому складі делегацію було відправлено до Львова для укладення українсько-польського перемирʼя.
Знаючи про антиукраїнські погляди союзницької місії, командування УГА не поспішало виконувати її вимоги. "Генерал Бартелемі, попри свій нейтральний статус, допоміг полякам у здобутті амуніції для їхніх військ […], неодноразово передавав урядам Антанти упереджену інформацію щодо стану нашого війська, ображаючи його звинуваченнями, нібито воно веде війну, не дотримуючись міжнародного права," - писав генералу Бартелемі начальний командант УГА генерал Михайло Омелянович-Павленко 20 лютого 1919-го у відповідь на пропозицію припинити бойові дії та сісти за стіл переговорів з поляками.
Командування УГА усвідомлювало, що погодившись на припинення боїв, може втратити стратегічну ініціативу, а, отже, і шанс на перемогу у війні. Українська сторона намагалася якомога довше зволікати із укладенням перемирʼя, прагнучи досягнути головної мети наступальної операції — перервати залізничне сполучення між Львовом та Перемишлем. За таких обставин перемирʼя стало б обтяжливим вже не для українців, а для поляків, адже командування УГА вело б подальші переговори з більш сильної позиції. "Ніхто не вірив, що з поляками можна до чогось договоритися, не дійшовши до Сяну," - цитував сотник Михайло Обідний сотника Остапа Волощука на сторінках часопису "Стрілець".
Таким чином, отримавши телеграму від генерала Бартелемі, українське командування 18 лютого не припинило наступальної операції. Союзницька місія прибула до Львова наступного дня, 19 лютого, витративши 8 годин на подолання 90-кілометрового залізничного шляху із Перемишля до Львова, оскільки артилерійські снаряди пошкодили залізничне полотно. Діставшись до Львова, місія впродовж трьох днів, з 19 до 22 лютого, безрезультатно обмінювалася листами з Начальною командою УГА, що дислокувалася у Ходорові. Не спромігшись досягнути бажаного результату, генерал Бартелемі та його колеги вирішили вдатися до прямого шантажу, і 22 лютого самостійно навідалися до Ходорова.
Під час цього візиту вони, як зазначається у звіті, задали Омеляновичу-Павленку "чітке та категоричне питання: так чи ні? Чи готові Ви негайно віддати наказ про припинення боїв?" Іноземні делегати намагалися якомога красномовніше продемонструвати, що у них ось-ось урветься терпець, і вони взагалі відмовляться вести переговори з українцями. В такому випадку ЗУНР опинилася б у міжнародній ізоляції і втратила б будь-яку надію на визнання з боку світового співтовариства.
Такий варіант розвитку подій категорично не подобався членам галицького уряду, які, на відміну від військових, були легітимістами, тобто прагнули будувати українську державність на засадах законності, а не на доконаних фактах. Для них визнання з боку міжнародної спільноти було вкрай важливим. Тож як би Омелянович-Павленко не відтягував припинення боїв, він все ж мусів на нього погодитися під тиском уряду ЗУНР. Відтак у ніч на 25 лютого українське командування таки підписало відповідну угоду, того ж дня у Львові розпочалися мирні переговори.
Станом на 25 лютого, коли на польсько-українському фронті запанувало затишшя, українці так і не опанували залізничну колію "Львів-Перемишль". Вони лише змогли наблизитися до неї настільки, щоб регулярно обстрілювати її з артилерії. Інакше кажучи, поки велися бойові дії, сполучення зі Львовом було практично перерване. Але як тільки замовкли гармати, поляки відремонтували колію, і рух по ній відновився. Час грав не на користь українців.
Командування УГА не втрачало твердої віри в те, що, при потребі, зможе довести Вовчухівську операцію до успішного завершення. Відчуваючи свою перевагу, українці вважали, що мають право домагатися сприятливих для себе умов перемирʼя.
Однак в ході мирних переговорів, що тривали 25-28 лютого, українцям та полякам не вдалося домовитися про лінію розмежування. Тоді місія Антанти в ультимативній формі висунула власний проект перемирʼя. Згідно з ним, демаркаційна лінія між українськими та польськими територіями проходила далеко на схід від актуальної лінії фронту.
Виходило, що українським військам після успішної наступальної операції належало відступити в середньому на 30 км на схід.
Крім того, польська сторона отримувала Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн — головні промислові центри регіону. Нафта та її продукти були чи не основним джерелом доходів для уряду ЗУНР: в обмін на "чорне золото" галичани купували у сусідніх країнах, Румунії й Угорщині, зброю та боєприпаси.
У своєму зверненні до польської делегації 28 лютого члени місії Бартелемі зазначали, що запропонована ними демаркаційна лінія є зручною, оскільки вона поділяє Галичину по кордонах колишніх австрійських повітів, "щоб ще більше не ускладнювати адміністративного управління". "Не будете мати більше тої нагоди що нині," - застерігав українців генерал Бартелемі, натякаючи, що це остання спроба Антанти провести переговори з українською стороною, тож їй слід прийняти запропоновані умови. При цьому іноземний делегат не соромився шантажувати делегатів ЗУНР, нагадуючи про те, що у разі відмови від перемирʼя проти них буде застосована армія Юзефа Галлера. "Ми у Франції переконалися про відвагу цієї армії", - натякав генерал Бартелемі.
Делегація ЗУНР відмовилася підписувати цей договір. "Нехай нас розсудить залізо і кров", - заявив Омелянович-Павленко у своєму зверненні до армії, і з 1 березня бойові дії відновилися.
У цьому ж документі командант УГА наголошував, що запропонована союзниками демаркаційна лінія "являється образою наших найсвятійших почувань". І справді: "настрій серед війська, … був такий ворожий всякій "угодовости", що воно готово було відмовити послуху правительству. Подібний настрій був серед громадянства" ,- згадував український громадсько-політичний діяч Михайло Лозинський. У своїй книзі "Галичина в рр. 1918-1920" він висловив припущення, що у випадку підписання запропонованої Бартелемі угоди на території ЗУНР могли розпочатися масові заворушення, якими негайно скористалися би поляки, "щоб зайняти край для заведення "ладу й порядку".
Спогади Лозинського підтверджує один із березневих випусків газети для українського війська "Стрілець": "… Сотник Волощук … з приємністю сповістив, що мирові переговори перервані і що сьогодня знову починається війна. Це була радісна звістка для фронту". З усього було видно, що українці, які нещодавно були змушені перервати свій переможний наступ, тепер з радістю його відновлювали.
Таким чином, на умови, запропоновані Бартелемі, не могли погодитися ні українські політики, ні військові, ані громадськість. Іноземні делегати, відомі своєю субʼєктивністю, не викликали у галицьких українців ні симпатії, ні довіри.
На жаль, дорогоцінний час уже було втрачено: під час нетривалого перемирʼя польське військо зуміло укріпити свої позиції. Вовчухівська наступальна операція виявилася приреченою на поразку. Попри запеклі бої, у середні березня українці були змушені відступити від залізничної колії, і поставки амуніції та припасів до Львова продовжилися.
