Перший Крайовий уряд Криму. Як Сулькевич зі Скоропадським за півострів посварилися

100 років тому, 25 червня 1918 року, на півострові запрацював перехідний орган влади над всім Кримом — перший Крайовий уряд. Місцеві політики на чолі із Матвієм (Сулейманом) Сулькевичем, спираючись на іноземну силу, востаннє спробували досягти бодай номінальної незалежності, але у той самий час на Крим заявила претензії Українська Держава Павла Скоропадського. Сварка генерала з гетьманом спровокувала конфлікт між материком та півостровом, переможець у якому так і не зʼявився.   

Після того, як українські війська Петра Болбочана та німецькі Роберта Коша за підтримки кримськотатарських повстанців у квітні 1918 року визволили Крим від більшовицьких узурпаторів, питання політичної приналежності півострова лише загострилося. Українці, аби зберегти союз із Німеччиною, відійшли назад, але не залишили претензій на Крим. Німці, у свою чергу, отримали валізу без ручки, бо керувати Кримом напряму було важко, а віддати — шкода. Тому після кількатижневих вагань поміж реальними (передати Україні) та відверто фантастичними (передати Туреччині, зробити незалежним) проектами, у Берліні вирішили організувати на півострові перехідну місцеву владу, щонайменше — до часу закінчення війни. Ну а що там буде на мирному конгресі після того — так далеко ніхто не заглядав.

У травні на півострові оформилися два найголовніші центри впливу: Губернські земські збори та відновлений кримськотатарський національний парламент Курултай (в якому існував розкол між "поміркованими" та "радикалами"). На початку перевагу мав Курултай, що отримав підтримку Роберта Коша. 10 травня 1918 року, у день відкриття його першої за три місяці сесії, газета "Крым" так окреслила домагання поміркованого крила: "На даний момент Крим повинен прагнути створення незалежної держави, створення незалежної Кримської Республіки… Майбутня Кримська Республіка повинна виражати волю й інтереси більшості населення".   

За два дні, 12 травня, у тій ж газеті були опубліковані основні принципи управління Кримом, як їх розуміли "помірковані":    

"1. Уряд створюється на коаліційних засадах за участі певних народностей.

2. Татарський Парламент оголошує себе крайовим парламентом і вживає заходів до якнайшвидшого поповнення свого складу представниками інших народностей шляхом правильних законних виборів. …

4. До утворення спільного парламенту уряд є відповідальним перед татарським парламентом.

5. Офіційними мовами новоствореного парламенту є мови російська й татарська.

6. Прапором уряду ухвалюється блакитний прапор".  

 Нечисленні ліві у Курултаї висунули альтернативний проект, який відрізнявся від цього лише вимогою про скликання загальнокримських установчих зборів. 

18 травня 1918 року Курултай оголосив себе тимчасовим кримським парламентом та призначив премʼєром Криму одного з лідерів кримськотатарського революційного руху Джафера Сейдамета, який ще 11 травня повернувся із Туреччини. Затверджена програма Курултаю мало в чому відрізнялася від проекту поміркованих. 

Приїзд Сейдамета, до речі, поставив остаточну крапку на турецьких амбіціях щодо півострова. Кримськотатарський лідер прибув до Севастополя на одному кораблі з османським військово-морським міністром Джемаль-пашою, що викликало у німців побоювання — чи не зустрінуть їх кримські татари як "переможців" та "визволителів".

Чутки про це дійшли навіть до Павла Скоропадського: "З іншого боку, Туреччина, маючи багатьох емісарів у Криму, вела свою політику серед кримських татар. Були різні чутки. Мої агенти доповідали про плани Туреччини і татар на створення автономної від Туреччини області".   

Аби уникнути незручного становища та запобігти поширенню невиправданих сподівань серед кримськотатарських націоналістів, Кошем був відданий наказ зустріти турецького міністра так, "нібито він прибув до німецького порту". 

Із Сейдаметом обійшлися гірше — він приїхав поїздом до Сімферополя, виголосив промову у Курултаї, і того ж дня був затриманий у якості "гостя" (а по факту перебував під домашнім арештом) при німецькому штабі у сімферопольському готелі "Європейський". Кількох днів "почесного полону" вистачило, аби він змінив протурецьку орієнтацію на пронімецьку.

Виступаючи перед Курултаєм 16 травня 1918 року, Сейдамет виголосив: "Є одна велика особистість, що уособлює собою Німеччину, великий геній німецького народу… Цей геній, що охопив всю високу німецьку культуру, підняти її у надзвичайну височінь, є не хто інший, як глава Великої Німеччини, імператор Вільгельм, творець найбільшої сили і могутності… Інтереси Німеччини не тільки не суперечать, а, можливо, навіть збігаються з інтересами самостійного Криму".   

Однак курс на незалежність Криму, проголошений Курултаєм, викликав неприйняття земців, головну роль серед яких відігравала партія конституціоналістів-демократів (кадетів), осередок прихильників відродження єдиної Росії. Їхнє бачення майбутнього Криму так описав голова земської управи півострова Володимир Оболенський у своїх мемуарах: "Крим не є самостійною державою. Це лише частина Росії, тимчасово відірвана від центру і зайнята німецькими військами. Сформований уряд повинен вважати себе владою лише до повалення більшовиків і утворення нового всеросійського уряду. Усі турботи влади повинні бути спрямованими на творення порядку і внутрішнього благоустрою краю. Будучи тимчасовою владою в області, окупованій іноземними військами, уряд повинен відмовитися від формування власної армії та від дипломатичних зносин з іноземними державами. На чолі уряду повинна бути поставлена особа за взаємною згодою, але тільки не Джафер Сейдамет, що не вселяв у нас жодної довіри".   

Переговори обох сторін на початку червня провалилися, Сейдамету не вдалося створити коаліційний уряд, а 5 червня Курултай пішов на канікули. 

Це було останньою краплею, що переповнила чашу терпіння і без того роздратованих німців. Того ж самого дня командування кайзерівських військ на півострові запропонувало взяти на себе відповідальність за управління Кримом Матвію Олександровичу (Сулейману) Сулькевичу. Сулькевич народився 20 чи то червня, чи то липня (за ст. ст.) 1865 року в аристократичній родині литовських татар у Віленській губернії (нині — Гродненський район Білорусі), зробив блискучу військову карʼєру від кадета до генерал-лейтенанта, воював у китайському поході, російсько-японській та Першій світовій війні, а у жовтні 1917 року був призначений командувачем 1-го Мусульманського корпусу. У березні 1918 року Центральна Рада відмовила у переведенні цього корпусу з району Тирасполя до Криму, тож на півострові Сулькевич зʼявився лише у травні, виступивши на відкритті Курултаю 10 травня із промовою.  

З 5 по 15 червня 1918 року Сулейман Сулькевич формував свій кабінет, ще 10 днів знадобилося на узгодження із німецьким командуванням тексту Декларації "До населення Криму" — своєрідної дорожньої карти дій першого Крайового уряду. І хоча "дипломатичні" контакти із Києвом були завʼязані ще 10 червня (туди поїхали повноважний представник кримського уряду при Раді Міністрів УД — В. Коленський (Каленковський?) та військовий аташе — штабс-капітан Ш. фон дер Лауніц), непорозуміння виникли вже на цьому етапі. Так, у чорновому варіанті Декларації кримського уряду від 18 червня прямо вказувалося:  "З огляду на наполегливі зазіхання України поглинути Крим, нічим з нею органічно й історично не повʼязаний, Кримський Крайовий уряд ставить своїм першим завданням як збереження самостійності півострова до вирішення міжнародного становища його на мирній конференції, так і відновлення порушених законності та порядку".  

З остаточного тексту ця фраза була вилучена, але проблема залишилася — занадто очевидним був курс Павла Скоропадського на приєднання Криму до України і не менш очевидним стало бажання Сулькевича будь-якою ціною цьому завадити. Як пізніше згадував Володимир Налбандов, міністр просвєщєнія в Крайовому уряді, "виникнення окремого Кримського уряду спочатку в особі ген. Сулькевича було зустрінуте Україною вкрай недружелюбно, що, звичайно, цілком випливало з тих домагань, які Україна мала на приєднання Криму".

Цікаво, що Роберт Кош, у листі-відповіді на Декларацію увечері 25 червня висловив сподівання на добросусідські відносини Криму з Україною: "Генер.-лейт. Сулькевичу. Маю честь підтвердити вашій ексцеленції отримання вашої декларації. Я вітаю утворення вами, на засадах цієї декларації, уряду, який почне негайно свою діяльність на благо країни… Остаточна доля Криму повинна визначитися пізніше. Але я знаю, що я у повній згоді з урядом чекаю, що воно на основі самостійності Криму встановить добросусідські відносини з Україною, як це необхідно в інтересах обох сусідніх країн".   

Формальним приводом до розриву кримсько-українських стосунків став інцидент із дипломатичним протоколом. 25 червня 1918 року, у день проголошення Декларації та формального початку діяльності Крайового уряду, із Сімферополя до Києва надійшла телеграма нового керманича Криму.

Ось як про цей епізод писав у своїх мемуарах Скоропадський: "одного чудового дня до мене зайшов Федір Андрійович Лизогуб і заявив, що він отримав телеграму від генерала Сулькевича, який оголошує, що він стоїть на чолі уряду, і разом із зазначенням, у дуже зухвалій формі, що він української мови не розуміє і надалі наполягає на тому, щоб до його уряду зверталися російською мовою. Початок був поганий. Все листування та взагалі все офіційні зносини як з німцями, австрійцями, так і з усіма іншими державами і обивателями, з якими у той час мали зносини, відбувалися українською мовою. Нам відповідали їхньою мовою, це було так прийнято. В Україні офіційною мовою була українська, і не генералу Сулькевичу було міняти заведений порядок".  

А ось точка зору самого Сулькевича, висловлена ним у інтервʼю газеті "Ялтинский голос" 3 вересня того ж року: "Мій уряд не був ані за Україну, ані проти неї, а прагнув лише до встановлення добросусідських відносин, однаково корисних і потрібних як для України, так і для Криму. Після того, як я повідомив у Київ про моє нове призначення, я несподівано отримав від українського уряду телеграму, адресовану мені як "губерніальному старості", українською мовою. Я відповів, що я не "староста", а глава уряду самостійного краю і що я прошу встановити зносини між нами суспільною мовою — російською. Цей мій вчинок оголосили у Києві "розривом дипломатичних відносин". Ми, тобто Кримське міністерство, послали свого уповноваженого до Києва для встановлення економічної угоди, але він там наштовхнувся на абсолютно зачинені двері".   

Володимир Налбандов, міністр просвєщєнія Крайового уряду, згадував у мемуарах, що Сулькевич обмінявся із українським урядом телеграмами, "редагованими у вельми різкому тоні", ще до 25 червня. Отже, залишається незрозумілим, скільки саме було телеграм і хто перший відхилився від дипломатичного протоколу, але одного непорозуміння було достатньо, аби глибинні протиріччя між Києвом та Сімферополем вийшли назовні й призвели до початку відкритого конфлікту. Невдовзі між материком та півостровом розгорілася митна війна, а влітку дійшло до збройних інцидентів на кордоні. 

Сварка Сулькевича зі Скоропадським дорого коштувала і обом правителям, і їхнім громадянам.