Передати монастир під БУПР. Як більшовики церковну нерухомість до рук прибирали
Постановою Раднаркому України від 3-го серпня 1920-го "Про погодження законодавчої практики РСФРР та УСРР щодо питання про відокремлення церкви від держави" було ліквідовано рештки прав церкви та громад на нерухомість та власну економічну діяльність
12 червня 1920-го більшовики повернулися до Києва, щоб залишитися назавжди. Щойно повернувшись – наполегливо взялися за відокремлення церкви від держави та боротьби з релігією. Звісно, тією мірою, якою могли: давалася взнаки відсутність розгалуженого і структурованого апарату, освічених кадрів та нормативних документів. То ж на практиці то відбувалося вибірково і безсистемно. За свідченням Івана Сухоплюєва (з 1921 – начальник Ліквідаційного відділу з відокремлення церкви від держави при Наркоматі юстиції УСРР) в Україні "відокремлення церкви від держави було бездоглядним до 1 травня 1921 р., тобто до дня, коли в наркоматі юстиції було створено відділ з відокремлення церкви від держави".
Влада намагалася використовувати здобуту церковну власність для примусового втілення запозиченого Конституцією УСРР (1919) біблійного принципу "Хто не працює – той не їсть". Зрозуміло, у більшовицькому його тлумаченні – для організації примусової праці.
Ще у квітні 1920 р. НКЮ ухвалив постанову про перейменування в'язниць на будинки примусової праці (БУПРи).
У травні перенасичені ув'язненими та заручниками БУПРи довелося "розвантажувати" через амністію певним категоріям утримуваних. Але у липні більшовики повернулися до практики притягнення до примусових робіт за постановами судів "представників скинутих експлуататорських класів", а також громадян, що "ставляться без належного співчуття до заходів радвлади". Серед останніх були колишні військовослужбовці, вчителі, технічна та гуманітарна інтелігенція, робітники і селяни, які протестували проти безоплатної праці на державу-комуну та духовенство.
Через брак тюремних приміщень за постановами виконкомів місцевих рад під БУПРи почали "перепрофілювати" закриті монастирі. Так, наприклад, президія чернігівського губвиконкому 27 липня 1920 постановила "передати губчека чернігівський Єлецький монастир для організації там концентраційного табору, а після обладнання останнього передати приміщення … під БУПР".
"Переобладнання" під БУПРи монастирів або їх закриття та використання для інших господарських потреб передбачало облік і збереження монастирського культового майна від розтягування різними господарськими органами чи військовими формуваннями. Тому ще від лютого 1918 р. скрізь, куди приходили більшовики, при місцевих радах працювали комісари у церковних і монастирських справах. Приміром, коли вони 1919-го дісталися Києва, 18 лютого таким комісаром, який одночасно вважався комісаром з ліквідації Київської духовної консисторії, став Іван Врона. До його компетенції належав політичний нагляд за консисторією (дорадчий і виконавчий орган єпархіального управління при єпископі), "контроль та догляд за господарською частиною київських монастирів, ліквідація консисторії та її справ після скасування 1 березня, виконання функції тимчасового уряду та видачі справок і документів з архіву за метричними та справами розірвання шлюбу".
Одразу після другого взяття Києва більшовиками у лютому 1919 р. при відділі соціального забезпечення було створено комісію (згодом підвідділ) з ліквідації майна релігійних установ (ПОЛІРУ). Влада очікувала, що від 17 травня 1919-го ліквідаційні підвідділи зможуть "втілити націоналізацію церковних багатств, а також запобігти можливості їх приховання…" і передати майно церковних, монастирських та інших релігійних установ у відання Народного комісаріату соціального забезпечення.
18 липня 1919 р. ВУЦВК затвердив "Положення про комісію з ліквідації майна церковних, монастирських та інших релігійних установ усіх культів". Комісія отримала статус Всеукраїнської (Укрполіру) та "урядової установи постійного типу", наділеної власною печаткою.
Високий офіційний статус давав їй можливість на власний розсуд видавати накази, інструкції, обов'язкові розпорядження стосовно обліку, прийому, оцінки, охорони, управління, розподілу, передачі та використання майна релігійних установ усіх культів. Комісія мала право призначати і звільняти уповноважених, створювати і розпускати місцеві комісії, здійснювати ревізію урядових, громадських і приватних установ та посадових осіб, вилучаючи майно і документи. Також через Наркомат соцзабезпечення і РНК комісія могла подавати до ВУЦВК пропозиції про видання відповідних декретів і законоположень.
Однак складні політичні умови завадили Укрполіру розгорнути діяльність у масштабах усієї республіки. Тому вся її робота з обліку, оцінки, охорони та використання майна релігійних установ зосередилася переважно в межах Києва і частково Київщини. За інструкцією до її складу входили представники від комісаріатів землеробства, внутрішніх справ, охорони здоров'я, фінансів, юстиції та освіти.
Крім суто утилітарного призначення монастирські приміщення та культове майно могли мати історичне, художнє чи археологічне значення. Історичні та мистецькі цінності ще від часу урядового декрету від 1 квітня 1919 р. брали під нагляд представники Всеукраїнської комісії охорони пам'яток мистецтва (ВУКОПМИСу) при Наркомосі. Саме вони й увійшли до Укрполіру.
У декреті особливо наголошувалося на проблемах охорони пам'яток культового призначення: "Будинки, приміщення культово-історичного значення у межах Української Соціалістичної Радянської Республіки, а саме: старовинні церкви, монастирі, каплички, мечеті, костьоли, синагоги, кірхи знаходяться під охороною Народного комісаріату освіти й не підлягають ні реквізиції, ні заняттю будь-якими відомствами чи установами".
На серпень 1920-го у віданні Укрполіру перебували всі київські монастирі, 12 великих промислових підприємств та 350 будинків, які належали митрополитові та різним релігійним організаціям. Окрім того, підвідділ вів облік майна деяких парафіяльних храмів, складав описи цінних предметів культу, докладав зусиль до їх збереження.
До середини літа 1920-го працівники підвідділу склали картковий каталог храмів Києва, причому зробили це повторно, після того, як матеріали за 1919 рік були втрачені. Навіть спромоглися частково обстежити найвизначніші пам'ятки храмового будівництва у Києві та виділити там найцінніші предмети історико-культурного значення.
Але завершити роботу не встигли. Вони керувалися "Інструкцією з обліку, збереження і передачі релігійного майна, яке має історичне, художнє чи археологічне значення", затвердженою колегією відділу у справах музеїв та охорони пам'яток мистецтва і старовини НКО РСФРР від 30 березня 1920 р. та поширеною на територію України.
А релігійні громади, наприклад, УАПЦ, з 1919 р. реєстрували свої статути у Київському, Чернігівському, Полтавському Одеському та інших відділах управління – відповідно до українського законодавства – "з правом юридичної особи". Це означало, що всі офіційно зареєстровані в УСРР релігійні громади продовжували зберігати право набувати у власність майно, вести економічну діяльність, засновуючи підприємства, виступати позивачем та відповідачем у суді та ін.
Натомість в РСФРР церква від часу запровадження Декрету про її відокремлення від держави була повністю позбавлена рухомого й нерухомого майна, підприємств, капіталів, землі та загалом будь-якої можливості вести економічну діяльність і бути справді незалежною від держави. В НКВС помітили цю розбіжність аж у 1920-му, 18-го червня зробили роз'яснення, що й релігійні громади України права юридичної особи не мають.
Остаточно запровадили перенесення російських законів в практику комуністичного будівництва в Україні 3 серпня, ухвалою постанови Раднаркому УСРР "Про погодження законодавчої практики УСРР і РСФРР щодо питання відокремлення церкви від держави".
Цей погоджувальний декрет діяв до моменту до набуття чинності Адміністративного кодексу УСРР 12 жовтня 1927 року.
Впровадження постанови в життя поклали на Наркомюст УСРР та на губернські і повітові відділи юстиції, при яких передбачалося утворити особливі секції з ліквідації майна релігійних установ – ліквідкоми. 7 жовтня 1920-го. колегія НКЮ ухвалила утворити відповідну секцію у структурі відділу комісаріату з кодифікації законів. Однак фактично ліквідком НКЮ УСРР розпочав свою роботу навесні 1921-го., а ліквідація майна закритих монастирів збіглася у часі з всеросійською кампанією конфіскації церковних коштовностей.
