Пасіонарії Української революції. Як прихильники незалежності стали комуністами

13-16 жовтня (30 вересня-3 жовтня) 1917-го у Києві, після майже десятилітньої перерви, відбувся черговий, вже четвертий за ліком зʼїзд Української Соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це було зібрання делегатів провідної політичної сили Української революції.

До свого IV зʼїзду українська соціал-демократія пройшла нелегкий шлях. УСДРП була утворена в грудні 1905-го на ІІ зʼїзді Революційної Української партії. Однією з головних в українських соціал-демократів була вимога національно-культурної автономії для українців. Щоб поставити її на твердий ґрунт, УСДРП намагалася взяти на себе роль офіційного представника інтересів українського робітництва.

Проте, подібні домагання сприймалися загальноросійськими соціалістичними партіями як загрозливий сепаратизм, котрий, на їхню думку, може лише зашкодити справі спільної боротьби. Щирий острах перед "отрутою націоналізму", котра, мовляв, може зашкодити соціальному визволенню трудящих, для соціалістів-великоросів нерідко доповнювався засвоєними в глибинах підсвідомості великодержавними упередженнями чи навіть погано прихованими прагненнями до збереження "єдиної неділимої" Росії.

Українська соціал-демократія визначала своїм пріоритетом вирішення національного питання, відтісняючи боротьбу за соціальне визволення трудящих на другий план. Ще навесні 1905 року у полеміці з Дмитром Антоновичем, що висвітлювалася на сторінках партійного видання "Праця", Микола Порш доводив думку про залежність соціально-економічного гноблення від національного. Він наполягав: для подолання соціального гноблення насамперед треба розвʼязати національне питання.

ІІІ зʼїзд УСДРП — останній перед довгою перервою, відбувся у Києві в червні 1907 року. Його резолюція нагадувала ультиматум: РСДРП має визнати автономію України, українська соціал-демократія повинна мати своє представництво в ЦК РСДРП і входити до неї як національна організація українського пролетаріату. Одначе, прийняття таких умов для РСДРП було недопустимим.

Після затухання революційних подій 1905 — 1907 років УСДРП переживає політично кризові роки. Впродовж десяти років не проводилося партійних зʼїздів, замість ЦК з 1915 року діяло Бюро ЦК. Частина активних членів партії опиняється на еміграції. З початком Першої світової війни члени або вихідці із лав УСРП почали відігравати провідні ролі в низці знакових організацій.

В 1914 році гурт активістів УСДРП на чолі з Дмитром Донцовим, Володимиром Дорошенком та іншими утворили Союз Визволення України, який разом із галицькими соціал-демократами, радикалами й націонал-демократами заявив про свою вірність центральним державам — Австро-Угорщині та Німеччині, вважаючи, що вони допоможуть Україні визволитися від російського панування.

Частина їх колишніх однопартійців навпаки підтримали царську Росію. Таку позицію займав редактор видаваної в Москві газети "Украинская жизнь" Симон Петлюра та його однодумці.

Решта "уесдеків" зайняла противоєнну інтернаціоналістичну позицію. Так, на позиціях пролетарського інтернаціоналізму залишався орган закордонної організації УСДРП в Женеві — часопис "Боротьба". Останній виходив за редакції відомого теоретика української соціал-демократії Левка Юркевича. Це видання визнавало Світову війну імперіалістичною та загарбницькою (отже несправедливою) з усіх сторін.

Левко Юркевич із неабияким запалом критикував більшовицькі погляди на національне питання, вважаючи деклароване ними "право націй на самовизначення" не більш ніж профанацією. В брошурі "Російські соціал-демократи та національне питання" він відзначав, що національне питання довший час взагалі не цікавило російських соціал-демократів, що раптове "зацікавлення" ним є не більш ніж вимушеним тактичним кроком. Одначе, слід зауважити, ні Юркевич, ні переважна більшість членів УСДРП тоді навіть не мислили собі цілком самостійної держави Україна.

Після повалення самодержавства, коли ледь помітне животіння українського національного руху попередніх років змінилося найвищим його підйомом, у березні 1917-го виникає Українська Центральна Рада. Значного впливу в Центральній Раді досягли справді соціалістичні політичні сили — УСДРП та УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів).

На позиції соціалістів-революціонерів переходить голова Центральної Ради Михайло Грушевський, тоді як Генеральний секретаріат — уряд УЦР, очолив соціал-демократ Володимир Винниченко. Загалом УСДРП користувалася вагомішим впливом в УЦР, ніж УПСР. Це пояснюється сильнішою політичною підготовкою їх партійних кадрів. Адже, попри політичну кризу УСДРП, яка ще на початку весни 1917 року не мала чіткої партійно-організаційної структури, партія все ж зберегла цілу когорту вмілих організаторів та підкованих теоретиків, як то Микола Порш, Володимир Винниченко, Борис Мартос, Дмитро Антонович, Ісаак Мазепа, Михайло Ткаченко та інші.

Загальнопартійна конференція 17 — 18 квітня 1917 р. офіційно оформила організаційне відродження УСДРП. Більшість уесдеків підтримали вимогу встановлення автономної України в складі федеративної Російської Демократичної Республіки. За автономний статус України в червні 1917-го висловився Другий всеукраїнський військовий зʼїзд, після чого прагнення автономії було офіційно закріплене в І Універсалі Центральної Ради.

Оскільки до скликання Всеросійських Установчих зборів влада мала належати Тимчасовому уряду, УСДРП висловилася начебто на його підтримку, але, в ключовому питанні — про мир — виступала за якнайскоріше припинення війни, яку вважала доцільною лише як "революційне оборонство". Серед тих, хто найбільш рішуче добивався припинення війни, наголошуючи на її несправедливому характері, був лівий соціал-демократ Євген Неронович. "Ми повинні взяти діло про мир у свої руки, — наполягав останній — Якщо ж цього не досягнемо, краще померти…"

В центральному на той час в межах Росії Петроградському Совіті робітничих та солдатських депутатів в той час переважали представники меншовицького крила РСДРП та праве крило ПСР. На противагу позиції більшості російських соціалістів більшовики навпаки підняли на знамена лозунг "уступите украинцам!". Ленінська критика політики уряду Керенського, не дивлячись на відсутність спільної мови з "уесдеками", неодмінно зачіпала не лише соціальний, але й національний аспект. Інша справа, що ці лозунги лишались не більш ніж тактичним засобом.

Популярність соціально-радикальних сил зростала в міру розчарування широких мас населення політикою Тимчасового уряду. "Війна до переможного кінця", загальна криза, що дедалі більше захоплювала тогочасне російське суспільство врешті-решт повернули симпатії значної частини народних мас в сторону крайніх радикалів — більшовиків. Вплив останніх ще більш зміцнив невдалий заколот генерала Корнілова, який прагнув встановлення військової диктатури та жорсткого "наведення порядку".

13 жовтня (30 вересня) 1917 року, незадовго до падіння влади уряду Керенського, і відкрився IVзʼїзд УСДРП. У запропонованому делегатам проекті "виборчого" рішення зазначалося, що завданням Всеросійських Установчих зборів є встановлення в Росії федеративної демократичної республіки. Водночас йшлося про проведення суверенних українських Установчих зборів.

Гостра дискусія спалахнула за участі лівого крила партії. Ліві "уесдеки" на чолі з Євгеном Нероновичем склали опозицію до більшості партійного ЦК та його невпевнено-поміркованого курсу. Вони рішуче заперечували міжпартійне блокування, яке могло ще більше збити УСДРП з чіткого політичного курсу та вимагали повороту партії до співпраці робітничими совітами, негайного вирішення соціально-економічних проблем. Показово, що з не меншим запалом Неронович вимагав і рішення національного питання, яке тісно перепліталося з питанням соціальним. Ще у березні 1917 року Євген Неронович гаряче відстоював самостійність України: "найвищий розвиток продукційних сил і звʼязана з ним найвища форма організації робітництва, що дає можливість переходу до соціалістичного ладу, можливими є лише в державно-незалежній Україні". Займаючи соціал-радикальну позицію, Неронович водночас залишався переконаним прихильником української самостійності.

Оскільки ліві соціал-демократи не мали за собою більшості, то їх позиція в жовтні 1917 не знайшла загальної підтримки партійців. Проте, невдовзі вони скажуть своє вагоме слово в історії Української революції: очолювана Євгеном Нероновичем група лівих українських соціал-демократів солідаризувалася з позицією більшовиків та прийняла активну участь в створені Народного секретаріату — першого уряду радянської (совітської) УНР. Неронович та його товариші щиро вірили не лише в проголошувані більшовиками ідеали соціальної справедливості, але також в якнайскоріше рішення питання національного гноблення України.

В липні 1918, вже після загибелі Нероновича, ліві "уесдеки" разом із представниками тих членів РКП(б), що працювали в Україні, на установчому зʼїзді у Москві утворили до Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У), чим значною мірою сприяли укоріненню більшовизму в Україні.

Згодом українську соціал-демократію спіткає ще один розкол. На початку 1919 "незалежницька" течія в УСДРП на чолі з Андрієм Річицьким, Михайлом Ткаченком та іншими розірве стосунки з "офіційною" частиною партії, утворивши в січні 1920 незалежну від більшовицької КП(б)У (де-факто краєвої філії РКП(б) — Російської Комуністичної партії більшовиків)Українську Комуністичну партію. Як колишні ліві "уесдеки" в лавах правлячої КП(б)У, так і опозиційна до національної політики більшовиків УКП безперечно стали гальмом великодержавної політики російських більшовиків, водночас щиро вірячи в близький тріумф "загірної комуни".

Таким чином, майже всі значимі події Української революції, її успіхи та поразки, відбулися за активної участі представників (колишніх чи дійсних) УСДРП — справжніх пасіонаріїв революції. Представники цієї партії ідеологічно та організаційно домінували в Українській Центральній Раді у 1917 р. Вони були останніми, хто призупинив збройну боротьбу за Україну з поразкою національно-визвольних змагань. Вихідці з УСДРП мали також вагомий вплив в українській пореволюційній еміграції…

Водночас саме вихідці з цієї партії допомогли утвердитися більшовикам в Україні, певним чином змінивши реальну політику останніх щодо України. Адже і створення КП(б)У у 1918, і кардинальна зміна національної політики щодо України у грудні 1919 р, яка й допомогла більшовикам остаточно опанувати Україну, не обійшлися без вагомого впливу вихідців з УСДРП. Частина колишніх уесдеків у серпні1919 створила Українську комуністичну партію (боротьбистів), яка злилася з КП(б)У у березні 1920. Ще одна частина у січні 1920 створила Українську комуністичну партію (УКП). І хоча майже усі колишні уесдеки, які залишилися в СРСР, зазнали репресій, саме їхній діяльності ми значною мірою завдячуємо збереженню української державності, нехай і з суто формальним суверенітетом.