Отамани Зелений і Сатана. Як українські ліві боротьбу за самостійну Україну вели

Невдовзі після тріумфального опанування значної частини України у більшовиків почалися серйозні проблеми — країною прокотилася хвиля повстань. Наприкінці березня — початку квітня до збройного спротиву новій владі долучилися українські ліві соціалісти. Ініціативна першість серед них належить представникам УСДРП незалежних.

За своїми програмовими засадами "незалежні уесдеки" були, здавалося б, природними союзниками російських комуністів. Вони, так само як керівництво РКП(б), були прихильниками совітської (радянської) форми організації влади, та й до соціально-економічних проблем підходи було схожими. У чому ж полягав водорозділ між українськими прихильниками "радянства" та диктатурою РКП(б) — КП(б)У? Чому потенційні союзники більшовиків опинилися по інший бік барикад, сприяючи тим самим поразці останніх?

Для частини українських соціалістів прагнення соціальної справедливості не було гаслом одного моменту або нездійсненою на часі програмою-максимум. Революційний буревій, котрий поволі охоплював весь "цивілізований світ", на глибоке переконання ліворадикалів мав призвести до встановлення соціалістичного ладу. Шлях до торжества такого ладу бачився в диктатурі робітників та бідніших селян через систему совітів (рад). Зіткнення двох протилежних поглядів на модель державного устрою УНР гостро відбилося ще на засіданнях VI зʼїзду УСДРП 10 — 13 січня 1919-го. Як тоді, так і на Трудовому конгресі, що відбувся 23-29 січня 1919-го, формально перемогла обстоювана правою більшістю "уесдеків" парламентсько-демократична модель. Діячам з "Організаційного комітету фракції УСДРП незалежних" довелося шукати інших шляхів для втілення своїх ідей, що вилилося у створення фактично окремої партії.

Тим часом 5 лютого 1919-го під офіційною егідою сформованої більшовиками Ради народних комісарів УСРР Червона армія заволоділа Києвом. Українські ліві соціалісти в особі "незалежників" та представників Української партії соціалістів революціонерів (УПСР) центральної течії не збиралися покидати столицю. За порівняно недовгий час панування Директорії зміцнів певний ґрунт для діяльності цих партій. Тож дочекавшись приходу більшовиків, місцеві прихильники "радянства" повели з ними боротьбу за вплив на трудові маси.

Як оцінювали повернення більшовицької влади "незалежні уесдеки"? На це питання дає чітку відповідь їхній часопис "Червоний прапор": "Тепер іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант, джерело якої Росія… До нас — під гаслами боротьби за владу рад — іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо". Причини такого ставлення добре описані в "Декларації фракції незалежників", де міститься резолюція про ставлення до більшовицької партії: "…Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі…що йде не до диктатури пролетаріяту та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріяту і своєї партії, і через те глибоко насильнича…Ця партія своїм незадуманим, безладним способом заведення соціалістичних реформ псує й руйнує господарство Росії і наміряється зробити те і з господарством України…"

Щодо більшовицького "права націй на самовизначення" резолюція зазначала: "…Є то партія двулична, яка весь час ламає свої ж принціпи. Признавши принціп самовизначення народів, втягнула одначе Україну у війну з Росієї на підбиття України…" Оскільки РКП(б) попирала право українців на своє національне самовизначення, діяльність цієї політичної сили визначалася імперіалістичною. УСДРП незалежні наполягали, що саме вони є справжніми представниками класових інтересів робітників та бідніших селян України. Отже, РКП(б) та її фактична обласна філія КП(б)У сприймалися як чужонаціональна "зовнішня сила", котра втрутилася в обʼєктивний хід Української національно-демократичної визвольної революції. "Незалежники", звісно ж, визнавали неминучість її переростання в революцію соціалістичну, але "соціалістична революція на Україні може відбутися лише в формі самостійної і незалежної Української Республіки".

Справді, підстави критикувати "український" радянський уряд як прикриття чужоземного вторгнення були більш ніж суттєві. Тимчасовий робітниче-селянський уряд на чолі з Георгієм Пʼятаковим 28 листопада 1918-го було створено за межами України без відповідного волевиявлення її трудових мас. Формування його проходило під пильним контролем більшовицьких лідерів.

24 січня 1919-го Георгія Пʼятакова змінив Християн Раковський, який у 1918-му був очільником делегації радянської Росії на переговорах з Українською Державою про укладення миру та визначення кордонів. Він не приховував свого ставлення до самостійницьких прагнень українців. Ще на початку січня, тобто до свого призначення, центральна радянська газета Росії "Известия" вмістила статтю Раковського "Безнадежное дело", в якій самостійникам виносився свого роду "смертний присуд": "В данный момент национальное самосознание украинских масс совершенно затушевывается их социальным, классовым самосознанием. Борьба на Украине, как и по всей России, как и в большинстве европейских стран происходит уже в плоскости не национального размежывания, а классового". Не дивно, що "незалежники" вбачали в уряді Раковського лише прикриття російської окупації.

На якийсь час в головах очільників РКП(б) та КП(б)У запанувало специфічне запаморочення від успіхів. Домовлятися з місцевими просовітськими силами вони не вбачали потреби. В Україні почалося стрімке і безоглядне будівництво комунізму у його більшовицькому баченні, що досить швидко викликало потужний спротив. Селянство очікувало зрівняльного розподілу землі, але отримало насаджені згори сільськогосподарські комуни; робітництво чекало совітської влади, хоча дійсна влада лишалася в руках бюрократичних призначенців (часто надісланих з РФСРР) та "чрезвичайки". У царині мовно-культурної політики давалася взнаки русифікація.

Попри згадані проблеми, "незалежники" все ж сподівалися на компроміс з урядом Християна Раковського. До моменту очікуваного переїзду уряду з Харкова Виконавчий Комітет Київської Ради Робітничих Депутатів навіть призначив спеціальних комісарів з догляду за міністерствами (котрі лишилися після Директорії). До його складу увійшли представники різних соціалістичних партій — від боротьбистів та більшовиків до "незалежників". Серед них були й "незалежні уесдеки" Михайло Авдієнко, Антін Драгомирецький і Юрій Мазуренко.

Спеціальною постановою "незалежники" допускали входження своїх представників до Ради народних комісарів УСРР, хоча це могло відбутися лише за тієї важливої умови, коли "…буде всіма офіціальними органами вищої влади — не тільки української, але й російської — визнано незалежність і самостійність Української Соціялістичної Республіки".

6 — 10 березня 1919-го у Харкові відбувався ІІІ Всеукраїнський зʼїзд рад (совітів). Більшість, як не важко здогадатися, була забезпечена правлячій КП(б)У. Представником від "незалежних уесдеків" на зʼїзді був Михайло Авдієнко. У своєму виступі він дорікав промовцю від лівих есерів (тобто УПЛСР): мовляв, Робітничо-Селянський уряд України є "незаконнонародженним", адже "революція теж є незаконнонародженою, і всім тим, хто вважає революцію незаконнонародженою і Уряд незаконнонародженим, тим місце у реакційних партіях".

Сказане можна було б оцінювати як певний політичний реверанс, хоча він не врятував "незалежників" від майже всезагальної "бурі невдоволення". Що ж такого "єретичного" сказав представник фракції "незалежних"? "Ми не бачимо, щоб політика щодо національного питання проводилася правильно. Ніколи не було такої національної ворожнечі, яка є в даний момент…Робітничий Уряд мусить зробити так, щоб не було ворожнечі між націями. Цей Робітничий Уряд України цілком має бути українським, а ми бачимо колосальну русифікацію, і напрям, котрий проводить Уряд — це напрям централізації, тієї ж централізації, яка була при цараті", - підсумовував "незалежник" Авдієнко. Виступ був перерваний шумом та викриками із залу: "долой, довольно".

Дописувачі "незалежницького" "Червоного прапору" без зайвих церемоній викривали великодержавницькі стремління політичних опонентів: "Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре памʼятаємо плакати з написом "Смерть буржуям и украинцам", ми маємо факти, які місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають "контрреволюційну дисципліну". Чим далі надія на компроміс з "українським" більшовицьким урядом гасла.

Від звинувачень "незалежників" у "контрреволюційності", "пристосуванстві", "українському націоналізмі та шовінізмі" правляча політсила перейшла до активних дій. У ніч на 25 березня "чрезвичайкою" був заарештований провідний публіцист "Червоного прапора" та один з лідерів фракції УСДРП незалежних Андрій Річицький (справжнє імʼя Анатолій Пісоцький). Разом з Річицьким під арешт потрапили й інші видатніші "незалежники". Їхній друкований орган "Червоний прапор" силоміць закрили.

Невдовзі арештантів звільнили та відновили друк "Червоного прапора", але запланований на 30 березня організаційний зʼїзд "незалежних уесдеків" так і не відбувся. Натомість ліві українські соціалісти ухвалюють рішення вдатися до радикальних методів боротьби. УСДРП незалежні укладають проект угоди з рештою "уесдеків", які лишалися на підконтрольній більшовикам території, а також УПСР центральної течії. Своїм головним завданням всі вони вбачали спільну боротьбу проти "російсько-більшовицьких окупантів". Якщо більшовики розглядалися ними як окупанти та поневолювачі, то Директорія УНР — як "внутрішня контрреволюція". Для справжньої боротьби за свої ідеали "незалежники" шукали опертя на "оружну силу" повстанства.

Політика насадження комунізму "згори" здійняла неабияку хвилю повстань. Ще донедавна лояльні новій владі військові частини та отамани кинули виклик уряду Раковського. Вже 1 квітня 1919-го опублікована в "Известиях Всеукраинского ВЦИК и Исполнительного Комитета Киевского Совета Рабочих Депутатов" постанова РНК України оголошує отамана Зеленого поза законом:

Офіційно командир Першої Дніпровської повстанської дивізії Данило Терпило (отаман Зелений) не входив до лав УСДРП незалежних. Одначе, Зелений справді перебував під певним ідейним впливом "незалежників". Основу цієї повстанської дивізії складало малоземельне селянство, яке стихійно підтримувало трудову диктатуру та совітську форму організації влади.

Наприкінці березня ЦК УСДРП незалежних переїжджає з Києва до села Трипілля — повстанського центру "зеленівців". Відразу по переїзду лідери "незалежників" взялися за справу створення Всеукраїнського революційного комітету для здійснення керівництва повстанням. До нього увійшли Антін Драгомирецький, Михайло Авдієнко, Юрій Мазуренко, Андрій Річицький та інші. При Всеукрревкомі також була створена Головна Військова Рада. Дивізія отамана Зеленого за попереднім узгодженням з "незалежниками" взяла собі назву Перша київська радянська дивізія. Другу київську радянську дивізію очолив Марко Шляховий (отаман Кармелюк). Дещо пізніше вони були обʼєднані у Перший повстанський радянський кіш під загальним командуванням Зеленого. У другій половині квітня сформується також Третя радянська повстанська дивізія під командуванням Діяченка. Щоправда, останній не став підпорядковуватися отаману Зеленому.

Наказ №1 Всеукрревкому від 2 квітня оголошував про наступ "радянських повстанців" на Київ. 10 квітня місто опинилося перед безпосередньою загрозою захоплення повстанцями, але… лише на одну добу.

Подальші політичні та організаційні успіхи Всеукрревкому виявилися скромними. Пояснюється це тим, що амбітні повстанські ватажки геть не були схильними до глибоких теоретизувань. Отамани прагнули вести "власну гру", тому мало зважали на "політичний контроль" чи ідейно-пропагандистську роботу ревкомівців. Всеукрревком бажав відігравати роль урядового центру при повстанстві, та втілити цей задум так і не вдалося. Розширити вплив на повстанські маси "незалежники" теж не змогли. Мало того, не усі партійці поділяли ідею переходу до збройного спротиву і більшовикам вдалося спровокувати розколи — від "незалежників" відокремилися УСДРП (незалежні ліві), натомість самих незалежників ЦК КП(б)У засудило як "кулацьку" партію, а "Червоний прапор" остаточно закрили.

Не відбувся і теоретично можливий союз Всеукрревкому з повстанськими лідерами на зразок Григорьєва чи Махна. Окрім того, за вплив близьких до незалежників повстанців зі свого боку змагалася й Директорія, на тісний контакт з якою згодом знову пішов Зелений.

УСДРП незалежні намагалися продовжувати повстанську боротьбу до липня 1919-го. Всеукрревком довелося розпустити — замість нього був організований Головний Повстанський штаб. Очолив його "незалежний уесдек" Юрій Мазуренко, тоді як його заступником став "есер" Олександр Малолітко (отаман Сатана). Перебуваючи у місті Сквира, що неподалік Києва, 25 червня Повстанський штаб надіслав Раднаркому УСРР суворий ультиматум, в якому вимагав негайно передати всю владу повстанським ревкомам. Охарактеризувавши цей ультиматум як "нахабну телеграму", Раковський у зверненні до наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна запропонував взяти у заручники брата Юрія — Семена Мазуренка, який проїздом саме перебував у Києві. Втім, реальних сил для штурму Києва "штаб" не мав.

Запекла боротьба між українським повстанством та більшовиками навесні-влітку 1919-го мала далекосяжні наслідки. Зокрема, було зірвано спробу більшовиків надіслати військову допомогу совітській Угорщині, що тяжко позначилося на всій справі "світової революції". Збройна боротьба між українськими лівими соціалістами та більшовиками поставила обох у вкрай скрутне становище. Вона "відкрила двері" денікінщині, котра, змагаючись проти революційних перетворень, мріяла водночас реставрувати "єдину неділиму" Росію. Все це у сукупності призведе до переосмислення більшовицької політики щодо України. Свою позицію змінять і "незалежники".