Оманлива амністія. Як чекісти знищували махновців, що добровільно склали зброю
У ніч на 3 листопада 1921 року в Харкові було розстріляно групу з десяти махновських командирів на чолі з Мефодієм Забудьком. Попри тогочасну банальність розстрілу ворогів як явища, ця подія виділялася на загальному тлі: стратили тих, хто склав зброю, повіривши в амністію
Мефодій Власович Забудько пройшов шлях від рядового повстанця до одного з керівників Революційної Повстанської Армії України (РПАУ), але він не розпещений увагою істориків і відомий набагато менше, ніж деякі його бойові товариші. Народився Мефодій Забудько 1893 року в селі Гаврилівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній селянській родині. З дитинства працював наймитом у поміщика Мезенцева, потім служив кавалеристом на фронтах Першої світової війни. Навесні 1918-го повернувся на батьківщину і записався до загону стражників при маєтку того ж таки Мезенцева.
Утім, служив недовго. Влітку на околицях Гаврилівки, Великомихайлівки та сусідніх сіл розпочалася діяльність партизанського загону анархіста Феодосія Щуся, який убивав поміщиків, стражників та інших прихильників режиму гетьмана Скоропадського. Ризикувати життям заради чужого добра Забудько не став, від Мезенцева пішов, а в листопаді 1918-го і сам подався до партизанів Щуся. Ті спочатку хотіли стратити колишнього стражника, але за Мефодія поручилися повстанці-односельці, – і службу у поміщика вибачили.
Вже навесні 1919-го Забудько очолив 1-й кавалерійський полк махновської бригади, яка тоді воювала у складі Червоної армії. Військовий талант і особиста безстрашність швидко зробили його одним із найвідоміших і найавторитетніших кавалерійських командирів. Була, щоправда, на репутації Забудька темна пляма: ходили чутки про його зв'язки з бандою грабіжників, що промишляла у Гаврилівці. Якось Забудько навіть був заарештований селянською самоохороною і лише втручання командування врятувало його від розстрілу. Тепер уже важко сказати, наскільки справедливими були ті звинувачення, але довіру товаришів Забудько зберіг, а в пізніші роки прагнув зміцнювати дисципліну серед повстанців і суворо карав за пограбування та мародерство.
В усіх махновських кампаніях 1919-1921 років Забудько залишався на керівних посадах, першим йшов в атаки на чолі підлеглих частин, перемагав і білих, і червоних. У боях проти Врангеля командував групою з кількох полків РПАУ, брав участь у прориві білого фронту та штурмі Криму, а потім проривався з оточення вчорашніми червоними союзниками. До літа 1921-го входив до вищого керівництва махновської армії, що складалася тоді з двох великих кавалерійських груп. Командиром однієї з цих груп 2 червня було призначено Забудька, а його найближчим помічником та начальником штабу став сам Феодосій Щусь, перший повстанський командир Мефодія.
Майже все літо 1921-го махновщина зазнавала поразок від червоних, втрачала бійців та командирів. У червні загинув Щусь. У липні 1921-го штаб командувача збройних сил України та Криму Михайла Фрунзе оголосив, що "бандита Забудька" вбито в бою на Полтавщині. Червоні невдовзі з'ясували, що ця інформація була невірною, так само, як неодноразові рапорти та газетні публікації про загибель "бандита Махна", але спростування не публікували. Насправді, у липні залишки групи Забудька (100-120 осіб) поєдналися з основним ядром поріділої повстанської армії. Наступного місяця Махно ухвалив рішення про перехід активних повстанців за кордон. Забудько йти не хотів і з жменькою земляків вирішив повернутись у рідні місця.
Десятки років після цього рішення подальша доля Мефодія Забудька залишалася невідомою. Махновці, які вижили, вважали його зниклим безвісти. Історики, спираючись на інформацію штабу Фрунзе, були впевнені у його загибелі влітку 1921-го. Справжні обставини та час смерті Забудька вдалося встановити лише на початку 2000-х завдяки старанням дніпропетровського краєзнавця, уродженця тієї самої Гаврилівки Василя Зайцева, який зібрав спогади старожилів.
Відокремившись від Махна, невеликий загін Забудька з боями пробився до Запорізької губернії. У рідні місця з Мефодієм повернулося не більше десяти людей. Серед них був Каленик Філь, колишній представник Ради революційних повстанців України у районі села Дібрівці та найближчих волостей (донедавна Покровського, після адмінреформи Синельніківського району Дніпропетровської області), організатор партизанських загонів і комендант кінної групи Забудька. Були колишні командири піхотних батальйонів Федір Ганжа та Павло Лях, колишній командир кавалерійського дивізіону Тимофій Антібура, колишній сотник Похіла та інші.
Усі – селяни з Гаврилівки та найближчих до неї сіл: Маломихайлівки, Іванівки Підгаврилівки. Усі – кадрові махновські командири, хай і не надто високого рангу. Більшовикам та оголошеній владою амністії вони не довіряли. Віру в продовження збройної боротьби втратили: територію "махновії" було заповнено регулярними частинами Червоної армії, винищувальними загонами, частинами особливого призначення тощо. Завдання, які ставилися перед цими більшовицьким загонами, можна зрозуміти з прикладу наказу з військ 30-ї Іркутської стрілецької дивізії від 31 серпня 1921: "В кратчайший срок очистить северную часть Гуляйпольского района от всех видов бандитизма и сочувствующих ему элементов".
Самі селяни втомилися від багаторічної війни, червоного терору та продрозкладок, а тому змирилися з владою переможців після оголошення ними "нової економічної політики", непу. Велику роль у поразці махновського та українського ("петлюрівського") повстанства відіграв і голод. Почалося все із посухи та неврожаю у східних та південних губерніях України, але до катастрофи та масових голодних смертей призвела державна політика вивезення хліба до радянської Росії. Після втрати підтримки населення повстанство було приречене.
Восени 1921-го Забудько та його товариші не діяли, ховаючись у лісах та балках навколо Гаврилівки та Дібрівки. Іноді ночами заходили до Гаврилівки, де їм таємно допомагав селянин Архип Шамріл. Звичайно, селом пішли чутки про повернення махновського отамана. Перед місцевою владою постало завдання остаточно знешкодити його.
Головою Гаврилівського волосного ревкому з липня 1921 року був Пилип Ковтун, колишній червоноармієць. Безумовно, він був людиною хороброю, рішучою і вмів знаходити спільну мову з противником. Наприкінці жовтня Ковтун розшукав у лісі Забудька та його товаришів і переконав їх здатися. Вирішальну роль відіграв той факт, що до Гаврилівки на той час повернулися вже 20-30 повстанців, які отримали документи такого змісту: "Предъявитель справки является бывшим рядовым махновцем, добровольно сдавшийся властям, амнистирован и направляется к себе на родину".
Спочатку все йшло добре: коли Забудько, Філь та їхні товариші з'явилися до Гаврилівки, їм обіцяли можливість мирного життя, якнайшвидше отримання потрібних документів і навіть, як пізніше згадували старі гаврилчани, дозволили залишити зброю. Мало того: Забудьку та забудьківцям запропонували вступити до Школи червоних старшин у Харкові. До вирішення всіх цих питань колишні махновці зазнали єдиного обмеження: заборони залишати село. Втім, без документів вони б і самі нікуди не поїхали.
А за кілька днів мирне життя закінчилося. Ковтун і волревком були не єдиною владою в Гаврилівці: у селі розташовувався ще й каральний загін. За наказом його командира усіх десятьох махновців на чолі із Забудьком було заарештовано та відправлено до Харкова. Але, зрозуміло, не до Школи червоних командирів, – до Особливого відділу Харківського військового округу.
Слідства як такого не було. У ніч проти 3 листопада 1921 року заарештованим оголосили, що вони підлягають не амністії, а розстрілу "в виду ими совершённых тяжких преступлений перед народом и Советской властью". Усі десятеро були одразу розстріляні.
Страта Забудька стала, можливо, першим, але не останнім випадком розстрілу махновських командирів, які добровільно склали зброю.
У грудні 1921-го у Харкові під арештом перебували колишній секретар оперативного відділу Ради революційних повстанців України Володимир Проценко, колишній член штабу РПАУ та представник махновців при командуванні Південного фронту Павло Хохотва, колишній командир полку РПАУ Мартин Фоменко. Достовірно не відомо, здався Проценко чи був узятий у полон, а ось Фоменко точно з'явився на амністію і навіть встиг близько місяця побути співробітником Бердянської повітової ЧК, доки не був арештований наприкінці листопада.
З Хохотвою дещо складніше: він був заарештований ще в листопаді 1920-го і ув'язнений до Рязанської в'язниці, звідки втік із групою анархістів у червні 1921-го. Певний час партизанив у Донецькій губернії, але 6 серпня добровільно з'явився до рідного села Воздвиженка Гуляйпільської волості та заявив голові волвиконкому, що втік із в'язниці, "вернулся домой на жительство и скрываться не собирается". Через 12 днів був заарештований та відправлений до Харкова. Документальних відомостей про долю трьох названих махновських командирів не знайдено, – є лише свідчення колишнього начальника штабу РПАУ Віктора Белаша, який сидів у в'язниці разом із ними: 29 грудня 1921 року Проценка, Фоменка та Хохотва було розстріляно за наказом Всеукраїнської ЧК.
Кілька років тому запорізький історик Юрій Кравець розшукав документи про Феодосія Винника, останнього начальника розвідки РПАУ. Винник здався червоним у травні 1921-го, був амністований, але потім кілька разів заарештовувався відділом боротьби з бандитизмом Всеукраїнської ЧК. Два рази його звільняли, але третій арешт (у жовтні 1921-го) закінчився смертним вироком від 25 лютого 1922 року.
Можливо, згодом список амністованих, але страчених махновців вдасться розширити: доля деяких повстанських командирів досі залишається невідомою. Наприклад вкажемо на донецького шахтаря-анархіста, вихідця із селян Павлоградського повіту Михайла Канівського. У махновському русі він був відомий під псевдонімами Лонцов та Кочубей, у кампанію проти генерала Денікіна восени 1919-го прославився як командир бронепоїзда "Пам'яті Григорія Махна". У середині жовтня 1921 року повстанський загін Лонцова (38 осіб) здався червоним у Костянтиноградському повіті Полтавської губернії. Лонцова було доставлено до Полтави, де він заявив про готовність співпрацювати з чекістами та написав автобіографію. Цей документ датований 19 жовтня – жодних відомостей про Лонцова після цього дня досі не виявлено.
Винищення тих махновців, що добровільно склали зброю, припинилося до літа 1922 року, коли червоні остаточно придушили та ліквідували повстанство. У липні 1922-го Розвідуправління збройних сил УСРР із задоволенням констатувало: у Донецькій, Катеринославській, Запорізькій губерніях (тобто на історичній території махновщини) та Чернігівській губерніях – "политических банд не обнаружено".
