Окремий Запорізький загін. Як в Україні з'єднання з'явилася своя регулярна армія

З початком збройного протистояння з російськими більшовицькими загонами у середині грудня 1917-го уряд УНР припустився низки помилок та прорахунків у військовій сфері, що негативно відбилося на організації оборони країни. Наслідком таких прорахунків стала окупація значної території УНР.

Жорстокі багатоденні бої та артилерійські обстріли Києва на початку лютого 1918-го призвели до значних руйнувань та загибелі цивільного населення. 7 лютого (25 січня) 1918-го полковник Олександр Жуковський доповів голові уряду Всеволоду Голубовичу про загрозливу ситуацію, що склалася у столиці.

Єдиним виходом залишався відступ задля збереження життя вояків, що мали скласти основу для формування нової армії. В будівлі міністерства військових справ (нині — Національний музей літератури України) було проведено засідання Ради народних міністрів, на якому ухвалили рішення про початок евакуації з міста урядових інституцій.

Надвечір 7 лютого (25 січня) Михайло Грушевський з дружиною й донькою під охороною січових стрільців вирушив на автомобілі у бік Святошина, а далі в напрямку міста Житомира. За ними ближче до півночі виїхали члени уряду та Центральної Ради.

Яким був тогочасний автомобільний парк українського уряду і парламенту, дізнаємося зі спогадів секретаря Центральної Ради Михайла Єреміїва. Він згадував, що на початку літа 1917-го у розпорядженні української влади було єдине авто марки "Рено", позичене в Українського військового генерального комітету. Через деякий час зʼявилося ще чотири автомобілі, серед них один "Мерседес", який колись належав цукровому магнату Лазару Бродському. Цей особистий транспорт голови УЦР дуже потішив Михайла Грушевського, який "терпіти не міг" їздити на старенькому "Рено". Не зовсім справний і надійний, той часом здійснював чудернацькі викрутаси на вулицях Києва. У розпорядженні 1-го куреня січових стрільців наприкінці 1917-го зʼявилися й американські "Паккарди", вірогідно, задіяні також для евакуації з Києва в лютому 1918-го.

Залишаючи Київ, голова уряду В.Голубович поставив перед О.Жуковським завдання вивезти військову казну, що зберігалася в міністерстві. Для забезпечення охорони грошей під час "евакуації" була сформована варта на чолі з капітаном Максимовичем. Банкноти загальною сумою приблизно 7 млн. крб. пакувалися в мішки та вантажилися на три автомобілі. За кожним з них були закріплені старшини, що виконували роль чатових. На два інші автомобілі склали майно військового відомства, яке вирушило в дорогу разом з дружиною О.Жуковського Марією. А сам Олександр Тимофійович з кулеметом та групою вояків в кількості семи чоловік вирушив пішки через Лукʼянівку, діставшись Святошина близько 23-ої години ночі. На залізничній станції ще перебували залишки 1-го куреня січових стрільців, з якими він і виїхав в бік Житомира.

У ніч з 8-го на 9-те лютого (26-27 січня) столицю почали залишати українські військові, виснажені боями з більшовицькими загонами Муравйова. Похідні колони та окремі групи вояків відступали Бібіковським бульваром (нині — бульвар Тараса Шевченка) та Брест-Литовським шосе до Святошина.

Декілька українських старшин залишили спомини про цей відхід. На той час ще капітан Микола Удовиченко згадував: "Була темна зимова ніч. На мертвих вулицях, окрім відступаючих військ, не було жодної живої душі. Сховавшись і забарикадувавшись вдома, населення боялося навіть освітлити вікна й привітати своїх оборонців. Коли ж вийшли на чисте поле, тут було світліше: над палаючою в пожежі столицею висіли червоні хмари диму і блискавками рвалися снаряди. Світло від палаючих будинків прорізало нічну пітьму на кілька верств від Києва".

Цікавий епізод про вояків Богданівського полку, що зазнав тяжких втрат у боях за Київ, але зберіг високий моральний дух, занотував командир полку ім. К.Гордієнка Всеволод Петрів: "На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і не озброєних людей. Нарешті 50-60 обдертих, частинно поранених вояків проходять у повному порядку та голосно співають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки богданівського полку".

Вранці 9 лютого (27 січня) 1918-го українські вояки вступають до села Гнатівка, заполонивши невеличке село та околичні хутори. Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з отаманом Симоном Петлюрою розташувався в маєтку Терещенків у селі Шпитьки. Там зосередився штаб, артилерійська батарея та більша частина особового складу Коша. Невеличкий підрозділ гайдамаків залишився в Гнатівці.

Кого тут тільки не було: піхота, кіннота, артилерія, тилові частини, загони вільного козацтва, штаби неіснуючих частин. Деякі підрозділи нараховували 10 вояків, інші — 50, 100, 200 осіб. Разом з відступаючими загонами до Гнатівки проникали й більшовицькі агітатори. Вештаючись поміж вояків, агітували складати зброю та розбігатися. Таких, хто не бажав продовжувати боротьбу й прямував до своїх домівок, виявилося чимало.

У другій половині дня 9 лютого (27 січня) 1918-го у Гнатівці відбулася нарада за участі командирів окремих підрозділів, старшин штабів. Полковник Костянтин Прісовський висловився за обʼєднання усіх українських збройних загонів, що відступили з Києва, в єдину військову частину — Окремий Запорізький загін. Він же, який "бій полюбляв, мов гравець полюбляє карти", був обраний командиром загону.

Виконувач обовʼязків військового міністра полковник О.Жуковський так охарактеризував командира нового зʼєднання: "Сам Прісовський… був людиною твердою, стійкою, крепкою волею і характером — отаман з великим бойовим і взагалі військовим досвідом. Вмів себе поставити перед розбурханими козаками і заставити їх підчинятись йому і виконувати його накази". 

До Окремого Запорізького загону ввійшло три курені під командуванням сотника Олександра Загродського, підполковника Петра Болбочана та полковника Всеволода Петріва, дві артилерійські батареї й технічна сотня. Загальна чисельність загону нараховувала понад дві тисячі вояків. Окремими військовими частинами залишилися Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою в кількості 300 гайдамаків та артилерійський дивізіон. До коша приєдналися також вільні козаки отамана Михайла Ковенка, що відступили зі столиці, 1-й курінь січових стрільців полковника Євгена Коновальця, що нараховував у своєму складі приблизно 400 стрільців.

Представники політичного проводу УНР по дорозі до Житомира зупинилися в селі Ситняки (сучасний Макарівський р-н Київської обл.). Туди під ранок 8 лютого (26 січня) прибув товариш військового міністра полковник О. Жуковський. Тут же перебував і голова Центральної Ради Михайло Грушевський з родиною, премʼєр міністр Всеволод Голубович, міністри Микола Порш, Михайло Ткаченко, Павло Христюк, Григорій Сидоренко.

11 лютого (29 січня) було проведено спільне засідання уряду, на якому О. Жуковського призначили виконувачем обовʼязки військового міністра УНР. Крім того, він перебирає посаду головнокомандувача військ УНР (замість підполковника Олександра Сливинського). Зосередивши в своїх руках керівництво військовими діями, новопризначений в.о. міністра запропонував програму реорганізації армії та формування нових боєздатних частин. Розпочинають роботу Похідний та Генеральний штаби, створюється управління постачання армії. Основою для розбудови нової армії виступив Окремий Запорізький загін, який незабаром був розгорнутий в дивізію, а далі в корпус та Запорізьку групу армії УНР. За вояками цього легендарного формування закріпилося імʼя "запорожці", які вирізнялися своєю жертовністю, завзяттям, дисципліною, патріотизмом.

Переживши трагічну більшовицьку навалу в січні 1918 року, ставши свідком народження регулярного українського війська, Грушевський розробляє концепцію майбутнього державного устрою незалежної України, особливе місце в якій відводить армії.

У своєму політичному заповіті "На порозі Нової України" голова УЦР наголошував: "Треба раз поставитись до армії […] як до окраси держави й нації, її почесну варту, куди йде все щонайкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обовʼязку: боронити найвищі народні досягання своєю кровʼю! […] На армію так організовану і поставлену не шкода буде великих засобів, великих вкладів".