Один день від тріумфу до катастрофи: похід українських армій на Київ та Одесу

16-17 липня 1919-го корпуси Галицької Армії під натиском переважаючих сил поляків змушені були залишити територію рідної Галичини і перейти річку Збруч. На Західному Поділлі вони обʼєднались з Дієвою Армією УНР. У той час під контролем Директорії перебував невеличкий район довкола Камʼянця-Подільського (де знаходились усі урядові установи), а Дієва Армія вела важкі бої з більшовицькими військами. Галицька Армія, хоч і не була спроможною протистояти полякам, суттєво посилила Дієву Армію — достатньо сказати, що чисельно галичани переважали наддніпрянців. Постало питання щодо подальшої стратегії. Гострота його посилювалась тим, що, хоч формально УНР і ЗУНР від 22 січня 1919-го були єдиною державою, насправді вони залишались окремими організмами — кожна зі своїм урядом і армією, з різними зовнішньополітичними орієнтирами.

Обговорення планів спільних дій вилилось у запеклу дискусію. Ідею наступу обʼєднаними силами на Львів, яку обстоювали галичани, довелось відкинути — українські сили суттєво поступались польським. Тоді командування Галицької Армії запропонувало ударити на Одесу — очистити узбережжя Чорного моря, встановити звʼязок з Антантою, і лише після цього наступати на Київ. План видавався цілком раціональним, однак командування армії УНР його відкинуло, наполягаючи на першочерговому звільненні столиці. Зрештою було ухвалене компромісне рішення (найгірше з можливих): вирушати одночасно на Київ та Одесу, а до того ж завдати удару у напрямку Коростеня (щоб прикрити лівий фланг групи, яка наступала на Київ). Таке рішення вело до розпорошення сил і стало наслідком перемоги політичних чинників над військово-стратегічними.

Однак чи настільки недалекоглядним було рішення про наступ двома напрямками? Річ у тім, що Головний отаман Петлюра і командування українських армій брали до уваги не лише більшовиків, але й "третю силу" — Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) генерала Антона Денікіна. Денікінці досить успішно тиснули на більшовиків з півдня, відтягуючи на себе значні сили Червоної армії. Внаслідок цього на фронті проти українських військ на київському і коростенському напрямках діяли лише дві дивізії радянської 12-ї армії, а на одеському — три дивізії 14-ї армії. У разі досягнення угоди з Антантою, надію на яку не полишав Петлюра, ЗСПР могли перетворитись на союзників українців. Визволення ж якнайбільшої території України мало задемонструвати світові, а насамперед — Антанті, життєздатність УНР.

Підготовка до наступу почалась з розширення плацдарму та зайняття низки важливих комункаційних вузлів. Наприкінці липня 1919-го Група Січових Стрільців розгромила 44-ту Таращанську дивізію, ліквідувавши загрозу для Камʼянця-Подільського з півночі. 29 липня частини Запорізької групи (7-ма дивізія і кінний полк Чорних запорожців) визволили Проскурів (нині м. Хмельницький), а 3-тя Залізна дивізія на південному напрямку звільнила важливий залізничний вузол Вапнярка. Усі ці успіхи дозволили перейти в загальний наступ.

Відповідно до директиви штабу Дієвої Армії, погодженої з командуванням Галицької Армії, утворювались три групи військ, дві з яких складались з галицьких і наддніпрянських частин, а третя була суто наддніпрянською. Найпотужніша Група Київського напряму складалась з 1-го і 3-го Галицьких корпусів та Запорізької групи. Очолював це зʼєднання генерал Антін Кравс. Зі сходу його наступ забезпечувала Група Коростенського напряму (2-й Галицький корпус та Група Січових Стрільців під загальним командуванням полковника Арнольда Вольфа, командира 2-го Галицького корпусу). Групу Одеського напряму, якою командував генерал Василь Тютюнник, складали Київська і Волинська групи, а також 3-тя Залізна дивізія.

Які ж сили крились за цими назвами? Станом на 11 серпня Галицька Армія налічувала майже 50 тисяч осіб (з них 18-19 тис багнетів і шабель, тобто безпосередньо бойового складу), 158 гармат, 546 кулеметів. Дієва Армія налічувала 34-35 тис осіб (з них близько 15 тис багнетів і шабель), 177 гармат, 533 кулемети. Дії українських військ підтримували 9 бронепотягів, 6 бронеавтомобілів та 26 літаків.

Загальний наступ почався 2 серпня 1919-го — саме цю дату можна вважати початком походу українських армій на Київ-Одесу. "Першу скрипку" грала Група Київського напряму, першочерговою ціллю якої стала Жмеринка. Цей залізничний вузол був взятий після запеклих боїв 9 серпня. Наступного дня українські війська визволили Вінницю. А 11 серпня була видана нова директива штабу Головного отамана, яка визначала першочерговою метою наступ головними силами на Київ. Про Одесу забули — командування, нарешті, збагнуло, що сил на дві масштабні наступальні операції не вистачить. Південна група (колишня Група Одеського напряму) тепер мала прикривати фланг і тил Східної групи (Групи Київського напряму), на яку покладалось головне завдання. Інший її фланг забезпечувала Західна група (раніше — Група Коростенського напряму).

13 серпня війська групи Вольфа рішучим ударом звільнили Старокостянтинів. 15 серпня 2-й Галицький корпус звільнив Полонне, а наступного дня січові стрільці увійшли до Шепетівки. Тут вони зіткнулись з польськими військами, які наступали з заходу, але конфлікт вдалось залагодити без кровопролиття. Українці й поляки дотримувались нейтралітету, формально закріпленого угодою про перемирʼя від 1 вересня 1919-го (нею встановлювалась демаркаційна лінія по річці Збруч і далі на Шепетівку і Олевськ). Тим часом наступ продовжувався, і 21 серпня січові стрільці визволили Новоград-Волинський.

У той час, коли група Вольфа просувалась на північ, майже паралельно їй, але східніше, наступали війська генерала Кравса. Дати і назви визволених міст і містечок вишиковуються у тріумфальну шеренгу: 17 серпня — Калинівка, 18-те — Козятин, 19-те — Бердичів… Важче довелось під Житомиром, але завдяки допомозі частин полковника Вольфа 20-21 серпня більшовиків вдалось вигнати і з цього міста. А от справи на фронті Південної групи були складнішими. Тут успішно діяла Київська група армії УНР генерала Юрка Тютюнника. 19 серпня вона визволила Умань, а 21-го — Шполу. А ось 3-тя дивізія застряла в районі Вапнярки й Крижополя, ведучи запеклі бої з більшовиками.

24 серпня галицькі частини групи Кравса звільнили Фастів, а підрозділи Запорізької групи увійшли до Білої Церкви — міста, яке в листопаді 1918-го стало головним осередком протигетьманського повстання. Шлях на Київ був відкритий. Однак на заваді трімфу українських військ став несподіваний чинник — денікінці. У той час, коли частини 

Східної групи просувались до української столиці, туди ж уздовж лівого берега Дніпра швидким маршем рухалась 7-ма дивізія ЗСПР генерала Ніколая Брєдова. Українська розвідка проґавила цей марш. За її даними, 29 серпня білогвардійці вели бої за 80 км від Києва і могли підійти до нього не раніше, аніж 3 вересня, хоча насправді вони майже наблизились до міста на кілька днів раніще.

Більшовики, опинившись між двома вогнями, 30 серпня майже без бою залишили Київ. У той же день українські війська генерала Кравса увійшли до міста. На наступний день був призначений урочистий вступ і військовий парад у визволеній столиці України. Однак 31 серпня до лівобережної частини міста увійшли білогвардійці. Через необсаджений українськими військами Ланцюговий міст (нині не існує; знаходився трохи південніше сучасного мосту Метро) вони пройшли до середмістя.

Близько полудня 31 серпня українські війська пройшли бульваром Шевченка (так з березня 1919-го називається колишній Бібіковський бульвар, хоча у 1919-му у побуті частіше вживалася ще стара назва) і розташувались на Радянському майдані (до березня 1919-го — Думська площа, нині Майдан Незалежності). Навпроти українців вишикувались денікінці. Таку картину застали командувач Галицької Армії генерал Мирон Тарнавський та командир Запорізької групи армії УНР полковник Володимир Сальський. На балконі Міської думи майорів російський триколор… За наказом Сальського один з запорожців зірвав російський прапор і кинув його під ноги коня полковника. Зчинилась стрілянина з обох боків, було вбито десять українських вояків. Незважаючи на кількісну перевагу, українці відступили. Сальський пропонував силою вибити денікінців, але Тарнавський наполягав на мирному врегулюванні "непорозуміння". Генерал Кравс поїхав на переговори до Брєдова, які затягнулись на кілька годин. А тим часом денікінці почали роззброювати українські підрозділи в різних районах Києва. Не уникнув цієї долі навіть штаб 3-го Галицького корпусу… Спроби української сторони досягти взаємопорозуміння не дали результату. Брєдов відповів на них ультиматумом: якщо до пʼятої години ранку 1 вересня українські частини не залишать Київ, проти них буде застосовано силу. За таких обставин генерал Тарнавський віддав наказ негайно залишити Київ і відступити до Фастова. Українські частини виконали його в ніч з 31 серпня на 1 вересня.

Події 31 серпня заслужили назву "Київської катастрофи". Вони стали безславним завершенням походу, що починався як тріумф. Українські війська ще намагались атакувати: Південна група на межі серпня і вересня, зламавши опір більшовиків, просунулась до Балти і Бірзули (нині Подільськ), Північна — намагалась пробитись до Коростеня, але безуспішно. Політичної мети операції — визволення Правобережної України і Києва — досягти не вдалось. Не вдалось і створити єдиний протибільшовицький фронт з денікінцями. Останні досить чітко розмежовували галичан і наддніпрянців: якщо до Галицької Армії вони ставились, назагал, нейтрально, то Петлюру трактували однозначно як зрадника. Зі свого боку командування Галицької Армії теж досить прихильно ставилось до денікінців. У цьому "денікінофільстві" дослідники вбачають причину нерішучої постави Тарнавського і Кравса під час подій у Києві 31 серпня. Можливо, якби на їхньому місці були брати Тютюнники, події розгорталися б інакше — але сталося так, як сталося…