Німці, бомби і кабаре. Ілюзія стабільності у Києві 1918-го
1918 рік у Києві почався, серед інших подій, з Всеукраїнського церковного собору
Собор відкрився 20 (7) січня 1918 року під головуванням Митрополита Київського й Галицького Володимира (Богоявленського). Основним питанням була автокефалія української церкви. Не ухваливши рішення, 5 лютого (23 січня) собор перервався — до Києва підходили військові загони з радянської Росії. Митрополита Володимира було вбито через два дні, поруч з Києво-Печерською Лаврою, при не до кінця зʼясованих обставинах. Він став однією з численних жертв страшних подій січня-лютого 1918 року в Києві…
Ще в грудні 1917 року радянська Росія, якій не вдалося підпорядкувати собі Українську Центральну Раду, визнала себе у стані війни з нею. 22 (9) січня Українська Центральна Рада IV-м Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки. Київ спочатку залишався поза зоною бойових дій. Але в ніч на 29 (16) січня на заводі "Арсенал" почалося організоване більшовиками повстання проти Центральної Ради. Повстанці сподівалися на допомогу ззовні. Дочекатися її їм не вдалося: через шість днів "Арсенал" був узятий військами Симона Петлюри. Деяку кількість учасників повстання (за різними оцінками, від 50 до 300) було розстріляно; всього ж під час повстання, по обидва боки, загинуло, як вважають, близько 1500 осіб.
Але й українській стороні не довелося святкувати перемогу. Через день після придушення повстання, 5 лютого (23 січня), радянські війська під командуванням Михайла Муравйова вийшли на східний берег Дніпра, до Дарниці. Штурм Києва, що тривав три дні, закінчився перемогою більшовиків і евакуацією Центральної Ради з Києва. Символічним актом став обстріл і спалення будинку Михайла Грушевського.
Зміни в структурі влади торкнулися не тільки країни, а й безпосередньо столиці. Була розпущена демократично обрана міська дума (її відновлять тільки після повалення гетьмана). Натомість у Києві було вперше введено посаду градоначальника (не плутати з міським головою: градоначальник — це аналог губернатора в містах, які виведено з губернського підпорядкування та виділено в самостійну адміністративну одиницю); цю посаду обійняв генерал Олександр Хануков.
Свідки тих років одностайні у своїх спогадах: сім з половиною місяців за гетьмана (частіше, втім, говорили "при німцях") стали для Києва періодом якщо не процвітання, то, принаймні, відносної стабільності і порядку. Правда — і це важливо — тільки для міста. На селі було інакше. Німці, переслідуючи власні цілі, "порадили" українському керівництву скасувати соціалістичні експерименти Центральної Ради, відновивши старі виробничі відносини. Мова йшла насамперед про поміщицьке землеволодіння. Такі кроки підвищили ефективність сільського господарства, але жодним чином не сприяли популярності нового режиму серед селян. Це ж стане одним з головних каталізаторів антигетьманського повстання. Селяни, яким вожді повстання пообіцяють роздати землю, стануть його основним живильним середовищем.
Але це буде пізніше. Поки ж, влітку й восени 1918 року, Київ ожив і скинув з себе кошмари минулої зими. Стало практично безпечно ходити по вулицях.
Зміни в структурі влади торкнулися не тільки країни, а й безпосередньо столиці. Була розпущена демократично обрана міська дума (її відновлять тільки після повалення гетьмана). Натомість у Києві було вперше введено посаду градоначальника (не плутати з міським головою: градоначальник — це аналог губернатора в містах, які виведено з губернського підпорядкування та виділено в самостійну адміністративну одиницю); цю посаду обійняв генерал Олександр Хануков.
Свідки тих років одностайні у своїх спогадах: сім з половиною місяців за гетьмана (частіше, втім, говорили "при німцях") стали для Києва періодом якщо не процвітання, то, принаймні, відносної стабільності і порядку. Правда — і це важливо — тільки для міста. На селі було інакше. Німці, переслідуючи власні цілі, "порадили" українському керівництву скасувати соціалістичні експерименти Центральної Ради, відновивши старі виробничі відносини. Мова йшла насамперед про поміщицьке землеволодіння. Такі кроки підвищили ефективність сільського господарства, але жодним чином не сприяли популярності нового режиму серед селян. Це ж стане одним з головних каталізаторів антигетьманського повстання. Селяни, яким вожді повстання пообіцяють роздати землю, стануть його основним живильним середовищем.
Але це буде пізніше. Поки ж, влітку й восени 1918 року, Київ ожив і скинув з себе кошмари минулої зими. Стало практично безпечно ходити по вулицях.
Магазини наповнилися продуктами й товарами. Культурне життя, що практично завмерло при більшовиках, знову розквітло. "Кинематографы и театры не вмещали всех жаждавших развлечения, открывались десятки новых кабаре, кафе и игорных клубов", — згадував Олексій Гольденвейзер. В "Інтимному театрі" на Хрещатику співали Олександр Вертинський і Леонід Утьосов. У кінотеатрі "Новый мир", неподалік, йшли фільми за участю Віри Холодної. У театрі "Соловцов" давали "Горе от ума" Грибоєдова і "Павел I" Мережковського.
Глядачами та слухачами були далеко не тільки кияни. З літа до нашого міста в значній кількості потягнулися жителі двох столиць колишньої імперії — Москви й Петрограда, які встигли скуштувати "принад" більшовицького режиму: видатні політичні діячі (приміром, Павло Мілюков та Максим Вінавер), що з більшовиками були, мʼяко кажучи, не в ладах, та небідні люди, до яких режим, знову-таки, не благоволив. Взагалі кажучи, Україна давала дозвіл на імміграцію тільки тим, хто міг документувати своє українське коріння. Як неважко здогадатися, раптово зʼясувалося, що таке коріння є у значної частини московської та пітерської еліти; навряд чи помилимося, припустивши, що певна кількість грошових знаків значно полегшувала знаходження коріння.
На російсько-українському кордоні спочатку більшовики, а потім німці піддавали нових мігрантів ретельному огляду, що часто означало необхідність надати матеріальне сприяння перевіряючим.
Нарешті, істотні витрати очікували на новоприбулих в самому Києві. Ціни на квартири в українській столиці піднялися до небачених висот. Але при більшовиках багато з цих людей ризикували життям. Як помітив Ремарк (хоча його міркування й стосується іншого періоду), "все, що можна залагодити за допомогою грошей, обходиться дешево".
Наукове та академічне життя Києва в 1918 році якщо й не "розквітло", то принаймні підтримувалося на рівні, який був можливий за тих умов. З жовтня 1917 року в Києві існував Український народний університет, який, втім, не мав власного приміщення. У серпні 1918 року законом Ради міністрів Української Держави його було реорганізовано в Київський державний український університет, і він отримав приміщення (корпуси Миколаївського артилерійського училища на Соломʼянці). Урочисте відкриття реорганізованого університету відбулося 6 жовтня. Щоправда, новому закладу не довелося довго користуватися власною "домівкою": через місяць з невеликим його виселив звідти головнокомандуючий військами граф Келлер, який, мʼяко кажучи, не симпатизував українській національній ідеї.
Найзначнішою подією з наукового життя в 1918 році стало, звичайно, заснування Української академії наук. Відповідний указ Павло Скоропадський підписав 14 листопада. До нової організації увійшло 45 установ, у тому числі 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, Ботанічний сад тощо. 27 листопада відбулися перші спільні збори академії, на яких її президентом було обрано Володимира Вернадського.
Не обійшлася друга половина 1918 року в Києві і без потрясінь. Найбільший галас — в самому буквальному сенсі слова — викликав, безумовно, вибух артилерійських складів на Звіринці вранці 6 червня. Зрозуміло, поповзли чутки про диверсію. Розслідування не підтвердило й не спростувало цю версію; офіційно вибух визнали нещасним випадком.
Другим "шоком" стало вбивство головнокомандуючого німецькою групою армій фельдмаршала Германа фон Ейхгорна. 30 липня терорист Борис Донськой, член партії російських лівих есерів, кинув бомбу в фельдмаршала поруч з його штаб-квартирою, в Липському провулку (за радянської влади цей провулок деякий час називався іменем Донського). Убивцю схопили на місці злочину і через десять днів, після швидкого суду, публічно повісили. Існує версія, що наступною жертвою мав стати Скоропадський: есери нібито планували вбити його під час панахиди по Ейхгорну. Але замах не відбувся.
У ніч на 5 серпня сталося свого роду déjà vu. Знову пролунали оглушливі вибухи, цього разу на Шулявці. "Вскочив с постелей, многие, успев накинуть на себя первую попавшуюся под руки одежду и захватив детей и наиболее ценные вещи, бросились бежать, куда глаза глядят…", — повідомляв газетний кореспондент. На щастя, швидко зʼясувалося, що це не повторення Звіринця. Хоча знову вибухнув склад зброї, в будівлі Бендерських казарм (на нинішній вулиці Андрющенка), але масштаб був набагато менше. "Материальный убыток незначительный, никакая опасность не грозит", — йшлося в офіційному повідомленні, виданому наступного дня.
Траплялися, звичайно, і дрібніші пригоди. На Передмостовій Слобідці "накрили" більшовицьку друкарню. На Бібіковському бульварі виявили цілий склад вибухових речовин і бомб: схоже, більшовики готувалися відзначити першу річницю петроградського перевороту, 7 листопада, спробою захоплення влади в Києві. Впізнали й заарештували якогось Короленка, який під час перебування в Києві більшовиків арештовував офіцерів.
Але внутрішні проблеми самі по собі, можливо, не призвели б до краху гетьманського режиму. Початком його кінця стала поразка його покровителів, німців, у світовій війні. У спробі "утриматися на плаву" гетьман видав грамоту про федерацію з небільшовицькою Росією, якої на той момент не існувало в природі. В результаті для прихильників незалежності України він став практично зрадником національної ідеї, але для адептів єдиної неподільної Росії так і не став "своїм", бо, як то кажуть, Україна — не Росія. І коли на Київ рушила абияк сформована армія Директорії, що мала на меті відновлення УНР, виявилося, що бажаючих захищати місто вкрай мало.
Ефемерна стабільність 1918 закінчилася. Гетьман зрікся влади й незабаром виїхав до Німеччини. Москвичі й петроградці рушили далі на південь, до Одеси (де теж не змогли затриматися надовго). Прийдешній 1919 рік не обіцяв Києву спокійного життя. Він і виявиться рекордним за кількістю змін влади.