Невловимий Хмара. Історія отамана Чорноліського полку

"Имя Хмары переходило из уст в уста как нечто священное и приковывало умы многих из молодёжи. Кулачество разных мастей боготворили Хмару. Везде и всюду делали ему хорошие встречи, а отряд его кормили как можно лучше… Так произошло объединение людей, которое крылось за двумя хорошими для них словами "Самостийна Украина". Так більшовицький сексот під оригінальним псевдо "НЕПИТАЙ" писав про авторитетного ватажка, отамана Чорноліського полку Пилипа Хмару, який у серпні 1920 р. підняв на повстання проти більшовиків села, розташовані поблизу Чорного та Чутянського лісів у самому центрі України

Юрій Горліс-Горський, який бачив Хмару на власні очі, в романі "Холодний Яр" залишив опис отамана: "Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28-30-ти. Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир…"

Ким був Хмара до того як став отаманом Чорноліського полку? Дані про нього доволі скупі. Місцем його народження вважають село Цвітне (нині Олександрівський район Кіровоградської області), яке розташоване зовсім близько до Холодного Яру. Пилип Панасович Хмара походив з незаможної родини, брав участь у Першій світової війні. За спогадами сучасників був вправним кавалеристом, під час кінного бою рубав з двох рук, прокладаючи собі шлях крізь лави ворожої кінноти. До повстанського руху долучився в 1920 році – так, Горліс-Горський згадував про його участь у нараді отаманів у Холодному Яру в лютому 1920 р. Під час великого антибільшовицького повстання, яке вибухнуло на Єлисаветчині у серпні 1920-го і тривало до листопада, Хмара зумів перетворити свій загін на "Перший Чорноліський полк".

Він став одним з провідних повстанських ватажків Центральної України, якого інші отамани з повагою називали "чорноліським ведмедем" та "царем горшечного царства". Перша характеристика пояснюється розташуванням Цвітної, рідного села Хмари, серед Чорного лісу, на території сучасної Кіровоградської області (на початку ХХ ст. цей населений пункт перебував у складі південної частини Київської губернії). Велике, заможне село Цвітне славилося своїм гончарством та керамікою на всю Київщину. Більшовицький агент "Непитай", який протягом 1920 – 1921 рр. був "засланим казачком" у складі повстанців Хмари, писав, що на початку ХХ ст. Цвітне нараховувало 1400 дворів, а його "куркулі мали величезні капітали".

Більшовицький сексот, аналізуючи причини повстання, у написаному в 1931 р. звіті, який в архіві відклався з претензійною назвою "История банды Хмари", писав, що саме місцеві куркулі стали "застрельщиками будущего августовского восстания". Вони звернулися до бідняка Пилипа Хмари з пропозицією прийняти отаманство, щоб захистити себе від більшовицьких реквізицій худоби, урожаю та мобілізації. Невідомий "Непитай" залишив цікаву характеристику Хмари: "Хмара один из многих неполитических людей каких имело и каких имеет настоящее время (тобто 1931 р. – прим. авт) каждое село".

У середині серпня 1920 р. заможні цвітнянські селяни Сіденкови допомогли Хмарі об'єднати загони, вояки яких обрали його отаманом. Центром повстанства Чорного лісу стало велике та заможне село Цвітне. Сам Хмара вважав, що розташування села невдале та робить його вразливим для більшовицьких бронепотягів, бо воно розташоване поблизу залізниць Знам'янка та Цибулеве. Тому на загальне повстання, стверджував він, село може піти у випадку, "або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України".

Саме така ситуація виникла в Центральній Україні в серпні 1920 р. Тоді Холодний Яр під дзвони Мотронинського монастиря оголосив загальну мобілізацію, на яку зголосилося кілька тисяч повстанців — за традицією на Спаса освятили зброю. На сусідній Єлисаветчині вибухнули повстанням сотні сіл, обурені "здирством", тобто грабіжницькою більшовицькою політикою та жорстокими розправами більшовиків над селянами, які відмовлялися задарма віддавати урожай. Розмах повстання був таким, що Єлисавет (Єлисаветград) був в стані облоги кілька місяців, а ситуацію навколо міста більшовики порівнювали з "кип'ячим казаном". Сприятливим чинником для повстання було перебування на степових теренах Центральної України Олександрійської дивізії Костя Пестушка Блакитного.

Одним із завдань повстанців був також зрив мобілізації до Червоної армії. Саме такою була мета операції загону Хмари, коли 19 серпня 1920 р. вони влаштували успішну засідку на червоноармійців. "Непитай" згадував: "Выигрыш подбодрил банду с одной стороны, а с другой этот бой потянул новую силу в состав банды, которая начала расти не по дням, а по часам. Первая победа воодушевила зажиточное население Гутницкой и Цвитной (сусідні села – прим. авт.) и шум далёкого эхо прокатился по лесах и сёлах привлекая к себе новых и новых людей в большинстве обломки григорьевской и коцуровской банд".

В 1919 р. села Центральної України були важливою соціальною базою григор'євського руху, а отаман Свирид Коцур, розгромлений більшовиками навесні 1920 р., діяв зовсім поруч з Цвітною в сусідніх селах на Чигиринщині. Тому активні учасники повстанства 1919–1920 рр. влилися до складу загону Пилипа Хмари. Наприкінці серпня 1920-го після кількох перемог над більшовиками, які звільнили мешканців десятків сіл від виконання продовольчої диктатури, загін чисельно зріс. А після об'єднання з іншими повстанцями Чорного та Чутянського лісів загін Хмари почали називати "Першим Чорноліським полком", що діяв під гаслом: "Хай живе вільна наша мати самостійна Україна".

"Непитай" залишив опис структури Чорноліського полку, який очолював Пилип Хмара: "Банда Хмары увеличивалась изо дня в день. К концу августа уже числилось до 450 душ вооружённых винтовками, обрезами, бомбами, при двух "Максимах" на тачанках. Полк был разбит на роты. Была организована техническая сотня цель которой была разрушать железную дорогу и всякие сооружения имеющие какое-либо стратегическое значение. Командиром этой сотни был Голик-Железняк… Было роздано 5 рот пехоты и конная сотня из 58 душ под. командованием Хмары. Пулемётная сотня состоявшая из двух "Максимов" числилась при конвойной сотне и руководилась Хмарой".

Протягом вересня 1920 р. Чорноліський полк зріс до 2,5 тис. вояків!

Горліс-Горський залишив опис операції "рейкової війни", у якій йому довелося особисто брати участь: "Майстри", розгвинтивши стики й розірвавши лінію, ломами, кайлами й дрючками виважували із землі шпали разом з рейками. За короткий час кільканадцять метрів лінії було демонтовано. Тоді ломами, дрючками, шнурами, зачепленими за рейки, почали гнути кінець колії в один бік. Рейки не піддавалися. Хмара послав ще за козаками. Вирубили грубіші й довші "ваги". Нарешті демонтований кінець залізниці обійняв бажаний напрямок: із насипу – прямо на сосни. Козаки збіглися в ліс до коней. Хмара ще оглядав "роботу". Невдовзі більшовицький потяг таки потрапив у пастку.

Та найкращою частиною "Чорноліського полку" була кіннота, яку значно посилив Микола Бондаренко із Цибулевого (сусіднього з Цвітною села з гайдамацькими традиціями поблизу Чутянського лісу – прим. авт.), якого повстанці називали "Кибцем". "Непитай" згадував так про нього: "из села Цыбулёво прибыл целый отряд в сто человек под руководством Бондаренко, назвавшего себя "Кибцом". Все прибывшие были хорошо вооружены, было много бомб и разных взрывчатых веществ".

Горліс-Горський писав, що "партизани Кібця виглядали імпозантно. За рахунок будьонівців загін добре "підлатався": хлопці мали першокласні коні, сідла й зброю, всі добре одягнені, в шинелях і рогатих будьонівках. Лише Кібець був у шкіряному комплекті зі шкіряним літунським шоломом на голові… Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, гострим носом і гострим поглядом, Кібець справді нагадував малого степового хижака кібця, який був пострахом мирних пернатих мешканців степу".

Отже, повстанський полк Пилипа Хмари був зорганізований на зразок регулярної частини, так само як Холодноярська бригада та Олександрійська (Степова) дивізія Костя Пестушка (Блакитного). Високий рівень організації українських повстанців та їхню подібність до регулярних підрозділів відзначив навіть Семен Будьонний, коли рухався з польського фронту на врангелівський теренами Центральної України. Він згадував, що коли вони йшли "по этой идиотской Украине", то вели складні бої з повстанськими частинами, організованими на зразок регулярних: "Борьба с бандитами была трудной. Наша разведка, несмотря на её героические усилия, не всегда могла установить численность бандитских отрядов из местного населения и места их дислокации. Очень часто та или иная банда состояла из нескольких отрядов. Каждый действовал в своём районе. В большинстве случаев бандитами командовали бывшие офицеры царской армии, имевшие солидный опыт. По своей организации банды скорее напоминали регулярные части с пулемётами и орудиями, с пехотой и кавалерией. Так что борьба с ними была нелёгкой и дрались они с яростью обречённых".

Однак великою проблемою повстанських загонів була їхня "прив'язаність до стріхи", тобто локальність, розпорошеність, намагання діяти не об'єднуючись. Шанс виправити ситуацію та утворити потужний повстанський кулак виник у вересні 1920 р., коли до Холодного Яру прибула дивізія Костя Пестушка, якого обрали отаманом Холодного Яру та військовим керівником всіх повстанських загонів. Прибув до Медведівки й Пилип Хмара, що під час маршу степовиків до Холодного Яру допомагав їм відбиватися від червоних. Горліс-Горський писав, що "Хмара зі своїми трьома сотнями шабель міг значно підсилити кінноту", але чорноліський отаман відмовився приєднуватися до об'єднаних загонів під командою Костя Пестушка повстанських загонів.

Чому?

Сам Хмара мотивував відмову тим, що приєднання до дивізії лише зв'яже йому руки, а користі від такого зведення докупи повстанчих сил він не бачить. Однак зазначив, що піде на це лише тоді, "коли все об'єднання попрямує на захід, щоб пробитися через фронт і прилучитися до української армії".

Іншою причиною відмови міг бути конфлікт між Костем Пестушком та Пилипом Хмарою, що виник у вересні 1920 р. під час боїв з червоними, коли їхні підрозділи об'єдналися.

Жовтень-листопад 1920 р. Хмара провів у боях з частинами Першої та Другої кінної армії, які сунули з Галичини до Криму, а також були кинуті червоними для придушення повстанського руху. Знекровлений втратами в боях з червоними Пестушко віддав наказ про демобілізацію Степової дивізії. Хмара продовжував боротьбу до середини грудня 1920 р., а потім теж розпустив своїх вояків, бо морози завжди охолоджували повстанський дух.

До зими хмарівці підготувалися добре. У Чорному лісі вони завчасно викопали землянки для себе та коней. Сам Хмара теж часу даремно не гаяв — опановував грамоту, письмо, математику, бо мав погану освіту, що ставило його в незручне становище перед своїми козаками, коли доводилося підписувати накази. Повстанці відновлювали сили, чекали на весну, тепло й продовження боротьби.

В березні 1921 р. Хмара брав участь у нараді холодноярських отаманів, а потім спільно з частиною холодноярців, серед яких був і Горліс-Горський, спробував втілити свій задум та прорватися на захід для злуки з українським військом. Повстанці не мали точної інформації про ситуацію на фронті, і нічого не знали про замирення більшовиків з поляками та інтернування вояків УНР, тому повірили чуткам, що на заході чисельне та озброєне українське військо успішно воює з більшовиками. Рейд тривав від Центральної України до Поділля, поки на Вінничині, біля Красного, повстанці не перестріли інтернованого вояка УНР. Він утік з табору в Ланцуті та шукав повстанців, щоб продовжити боротьбу з більшовиками. Дізнавшись про долю українського війська, вони припинили рейд та повернулися додому.

В квітні 1921 р. Хмара залишався впливовим повстанським ватажком, хоча чисельність його полку, що восени 1920 р. нараховував кілька тисяч повстанців, тепер значно зменшилася. В одному із запеклих боїв з більшовиками він дістав поранення, після чого серед повстанців Хмару більше не бачили. Без отамана Чорноліський полк припинив своє існування.

Якою ж була його подальша доля? За однією з версій Хмару, пораненого в бою, знайшли та вбили більшовики. Однак "Непитай", який в умовах другої хвилі колективізації, в 1931 р. отримав нове завдання повідомити про долю повстанців, навів іншу, підтверджену кількома свідками версію про те, що Пилип Хмара вижив та емігрував за кордон. І навіть навів цікаві деталі цієї втечі. Отаман Хмара виявився непоганим конспіратором. Він мав чимало документів більшовицьких вояків, захоплених під час боїв з червоними, та грошей, на яких іноді ставив свою печатку з прізвищем "Хмара", поруч з яким були рушниця та тризуб. Після поранення переховувався на хуторах, дочекався амністії та виїхав до Києва. А звідти з документами червоноармійця виїхав на більшовицьку частину Волині, звідки перебрався до Польщі. Подальша доля Пилипа Хмари невідома.

Нині в селі Цвітне Кіровоградської області, своєрідній столиці отамана Чорноліського полку, є пам'ятник Пилипу Хмарі, розташований неподалік від місця, де була його хата. В 2014 р. один з нащадків Пилипа Хмари брав активну участь у Революції Гідності — за словами тих, хто бачив портрет Пилипа Хмари, бо його фото не збереглися, він дуже схожий на свого пращура-отамана.