Небезпека "звичайної окупації". Чому Скоропадський вирішив Україну рятувати

Третього травня 1918-го гетьман Павло Скоропадський затвердив склад першого уряду Української Держави на чолі з відомим істориком, українським громадсько-політичним і культурним діячем Миколою Василенком.

Ситуація, яка склалася в Україні навесні 1918-го, продемонструвала неспроможність Центральної Ради виконати консолідуючу для українського суспільства функцію. Цю місію могла здійснити особистість, що керувалась не соціалістичними гаслами, а спиралась на власну історичну традицію державотворення і реалізовувала її в нових умовах. Таким політичним лідером став Павло Скоропадський, який виступив ініціатором скликання хліборобського зʼїзду (конгресу) у Києві 29 квітня 1918-го. На ньому було проголошено відновлення Гетьманства і створення Української Держави.

Це зібрання продемонструвало, що в Україні були живі консервативно налаштовані політичні сили, які не втратили свого національного інстинкту і готові була взяти на себе відповідальність в умовах, коли соціалістичні експерименти Української Центральної Ради призвели до руйнації країни. Саме в середовищі представників української шляхти сформувалися світоглядні позиції майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, тісно повʼязаного родинними відносинами з численними українськими аристократичними родинами давньої Гетьманщини — Кочубеями, Милорадовичами, Міклашевськими, Марковичами, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін. "Незважаючи на свою службу в Петрограді, — зазначав П.Скоропадський у своїх "Споминах", — я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й із славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської".

Звертаючись до тих, "що звуть себе українцями", гетьман Павло Скоропадський у мемуарах писав: "Памʼятайте, що коли б не було мого виступу, німці кілька тижнів пізніше завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством не мало б".

Гетьман Павло Скоропадський був приведений до влади трьома основними політичними силами: Українською народною громадою, Союзом земельних власників, Українською хліборобсько-демократичною партією. До складу першої входили, в основному, представники давніх козацько-старшинських і шляхетських родів Лівобережжя, які були носіями історичних традицій першого Гетьманату (Василь Кочубей, МиколаУстимович, Михайло Воронович, Михайло Гижицький та ін.). Серед них були представники Вільного козацтва, старшини Першого Українського корпусу, інші військовики, посланці поміркованої української інтелігенції.

Друга група включала соціально неоднорідну верству землевласників, в якій переважали селяни і нащадки козаків. Прикметно, що організаторами союзу виступили Микола Коваленко, селянин з Кременчуччини, і Михайло Коваленко, поміщик з Полтавщини, нащадок давнього козацько-старшинського роду. Обидва послідовно відстоювали позицію політичної самостійності України.

Третю групу складали члени Української партії хліборобів-демократів, яку очолювали відомі українські діячі Вʼячеслав Липинський, брати Сергій та Володимир Шемети. З лідерами УХДП тісно співпрацював один із засновників самостійницької течії в українському русі Микола Міхновський. Варто зауважити, що останній, так само як і Липинський, був послідовним прихильником державної незалежності України всупереч автономістсько-федералістичній позиції більшості політичних лідерів національно-визвольного руху у дореволюційний період. Міхновський ще на початку ХХ ст вголос заявив про свою самостійницьку позицію виданням програмової праці "Самостійна Україна" і заснуванням Української народної партії. Липинський у 1911-му на таємних нарадах низки українських політиків у Львові, чітко поставив питання про необхідність боротьби за політичну самостійність України. При цьому він виступив за необхідність реалізації монархічного принципу у майбутній незалежній Україні.

Попри певні суперечності між усіма трьома політичними силами їх обʼєднувало розуміння необхідності соціального і національного компромісу, відновлення у повному обсязі приватної власності, утвердження правових підстав суспільно-політичного та економічного життя в Україні, українізації зрусифікованих і полонізованих верств українського суспільства і залучення їх до державного і національно-культурного будівництва.

Павло Скоропадський належав до тієї частини давньої української аристократії, яка попри усі примхливі повороти долі, залишалась носієм національно-історичних традицій. В родовому маєтку Скоропадських у Тростянці на Полтавщині була зібрана безцінна колекція памʼяток старовини: портрети гетьманів, козацької старшини, козацька зброя, старовинний посуд, меблі, стародруки, рукописи. Члени родини дотримувались українських старосвітських звичаїв, шанували давні традиції. Свого часу саме в родині Скоропадських Тарас Шевченко, який приятелював з дідом майбутнього гетьмана Павла і був частим гостем у Тростянці, мав змогу вивчити збережені не одним поколінням документи Гетьманщини. Рідна тітка Павла Скоропадського, Єлизавета Іванівна Милорадович, була відомою українською патріоткою, фундатором Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові. Дядько гетьмана, член Державної Ради, за кілька місяців до початку Першої світової війни виголосив промову на захист української мови, за проведення початкової освіти для українців рідною мовою, а також за дозвіл святкувати Шевченкові роковини.

Акт 29 квітня 1918-го був органічним відродженням традиційної форми української державності — Гетьманату, він чітко визначив голову новопосталої держави — гетьмана. Водночас вводилась тимчасова конституція, яка визначала державно-політичний устрій, права і обовʼязки громадян і передбачувала утворення парламенту (сейму) і сенату. Тим самим суспільно-політична програма Акту 29 квітня спрямовувала Україну у сучасно-правове русло — Скоропадський виявляв себе не відстороненим від життя романтиком, а будівничим реальної новітньої української держави.

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного і культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації. У "Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 року" зазначалось, що "права приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації, відбудовуються в повній мірі". Творці Української Держави 1918-го розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації усіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

Виконання вказаної у перших документах програми діяльності покладалося на новостворений під керівництвом Василенка уряд, склад якого гетьман затвердив 3 травня 1918-го. До уряду були залучені відомі фахівці у різних галузях народного господарства, культури та освіти. Федір Лизогуб (1851-1928) — український громадсько-політичний і державний діяч. Його батько, власник маєтку в Седневі на Чернігівщині, був приятелем Тараса Шевченка. Антон Ржепецький (1868-1932?) — фінансист, нащадок давнього шляхетського роду, до революції 1917-го — голова "Тетянінського комітету" допомоги біженцям. Михайло Чубинський (1872-1943) — вчений-правник, син визначного українського етнографа і фольклориста Павла Чубинського, автора гімну України. Юлій Вагнер (1865-1946?) — відомий вчений-біолог, походив з німецької родини, яка підтримувала дружні стосунки з Михайлом Коцюбинським, Марко Вовчок, Іваном Тургенєвим. Борис Бутенко (?-1926) — український громадсько-політичний і державний діяч з Херсонщини, директор Подільської залізниці.

Цьому уряду вдалось домогтись реальних успіхів у розбудові державного апарату, соціально-економічного і культурного життя, дипломатичній сфері.