Не ридать, а здобувати. Як гуртувалися українці навесні 1917-го на Харківщині

Відкриття заходу вийшло надзвичайно зворушливим. Коли під склепінням великої університетської аудиторії залунав "Заповіт", у всіх присутніх сльози з очей полилися. "Плакав старий, плакав молодший, плакав солдат, плакала дівчина. Бо не можна було не плакати — серце розривалося", — повідомляв з першої сторінки харківський тижневик "Рідне слово". Хоча сльози ті були геть не головною новиною…

Коли б місцеві українці лише плакали, до зʼїзду справа б не дійшла. Насправді ж організаційна робота почалася відразу після отримання звістки про повалення самодержавства. Перша пореволюційна маніфестація під жовто-блакитними прапорами, що проходила 16(3) березня 1917 року на Соборному майдані, завершилася зборами у приміщенні 3-го Харківського товариства взаємного кредиту.

Заклад цей розміщувався поруч — у Соборному провулку. І за царату був добре відомий жандармам як "легальне прикриття групи українців, котрі обговорюють питання політичного характеру". Та тепер там зʼявилися ще й "нелегали" — члени українських політичних партій, тільки-но випущені з тюрем. Чоловік 150–200 набилося до приміщення.

Було обрано організаційний комітет на чолі з архітектором Сергієм Тимошенком та відбито від його імені декілька телеграм. Серед інших — голові Тимчасового комітету Державної Думи Роздзянку та міністру освіти Мануйлову. Щоб ті памʼятали про "потреби і давні сподівання українського народу".

Та скоро повернувся з воронезького заслання Гнат Хоткевич і 21(8) березня скликав у Громадській бібліотеці (зараз — ім. Короленка) ще одні українські збори — на півтори тисячі чоловік! Де створив новий комітет, але вже на чолі з собою.

Один із засновників комітету попереднього — юрист Володимир Доленко, який відносив цей факт на рахунок надзвичайної амбітності відомого письменника та актора, зазначав, одначе, що українській справі у Харкові зміна лідера не зашкодила. Бо Гнат Мартинович користувався великим авторитетом ще з часів революції 1905 року.

Вдалося навіть "конвертувати" цей авторитет у грошові суми: прийшов з кількатисячним внеском "шкіряний магнат" Іван Гаращенко. От тоді і "Дзвін" гучно закалатав (відкрилася українська книгарня з такою назвою) і "Рідне слово" (щотижнева газета) голосно зазвучало.

Знайшлося також багато дрібних жертводавців: харківські волонтери можуть пишатися глибоким історичним корінням! На зборах у бібліотеці 21 (8) березня 1917 року спостерігалися цілком сучасні картинки: "Одна сільська вчителька підійшла до столу, тремтючими руками викинула 25 р., потім ще 25 р., потім ще 1 р. Значить, усе, що було. Друга панна не мала грошей, то вийняла серги й положила на тарілку". Для довідки: місячна зарплатня сільського вчителя на початку 1917 року складала 23 р. 20 коп.

Важко зароблена народна копійка народу ж і поверталася. У вигляді книжок, брошур, листівок. Значні кошти витрачалися також на агітаційні поїздки лекторів Українського організаційного комітету. Але ж і результати не забарилися!

21(8) квітня 1917 року "Рідне слово" повідомляло: "Де були наші лектори — всюди заснувалися "Просвіти".

Просвітянська мережа швидко охопила не тільки ближчі до Харкова села, а й віддалені повіти — Вовчанський, Сумський, Купʼянський. Навідувалися лектори навіть до сусідніх губерній — Полтавської та Катеринославської.

З огляду на тодішній культурний стан українського села "Просвіта" була чи не найкращою формою організації людності. Адже, згідно зі статутом, вона мала "підняти освіту своїх членів, дати їм добру розвагу і допомогти боротися за свої права і за кращу долю".

Як та "краща доля" уявлялася членам комітету, добре видно з публікацій "Рідного слова". Хотіли начебто й небагато: української автономії у складі федеративної Росії, українізації школи та церковної служби, створення для початку хоча б запасних українських військових частин.

Стадію сподівань на місцевих представників Тимчасового уряду проскочили швидко. Після того, як Хоткевич сходив до губернського комісара Добросельського з проханням дублювати українською хоча б офіційні оголошення.

Чиновник був обома руками за! А щоб владнати "технічні питання", спрямував Гната Мартиновича до редактора "Губернских ведомостей". Та в того була своя правда: це ж додаткові витрати на папір!

Краще виходило, коли покладалася на самих себе. 21(8) квітня організували "Український Військовий Клуб" для проведення агітаційної роботи серед солдатів Харківського гарнізону, 28(15) квітня скликали губернський зʼїзд учителів-українців.

Балачками про русифікаторську роль старої школи зʼїзд не обмежився. Провели "інвентаризацію" підручників: що вже маємо і що треба видати, аби з нового навчального року ввести викладання українською хоча б у початкових класах. План поступової українізації середньої та вищої школи накреслив у своєму виступі професор Сумцов.

Члени комітету не тільки організовували власні заходи, а й виступали на зборах інших громадських та політичних організацій. Невтомному Хоткевичу протягом березня вдалося пробити резолюції про українізацію діловодства на трьох харківських зʼїздах підряд — кредитових товариств, земських службовців та працівників кооперативів. І так само тричі найпопулярніша харківська газета "Южный край", що користувалася репутацією ліберальної, вперто "забувала" публікувати саме "українські" пункти резолюцій.

Принципова сліпота "общерусской демократии" яскраво виявилася 29 (16) квітня, під час Першого українського зʼїзду Слобожанщини. Грандіозний захід вітали тоді найрізноманітніші організації. Зворушливе послання надійшло від харківських сіоністів: "Много веков раньше, чем украинцы, евреи потеряли свое самостоятельное государство. Как украинцы для своего народа, так сионисты для евреев верят в возрождение этой самостоятельности в будущем… Примите же от нас, братья по духу, искреннее пожелание самой плодотворной работы…"

І тільки росіяни нічого не побажали. Навіть поганого. Ні губернський комісар не відгукнувся, ні харківський Совдеп, який вже тоді претендував на роль "паралельної влади". Мов на глум, зʼїзд відвідав лише один представник ще недавно "господствующей народности" — професор Соболєв. Щоб грошей на "Заём Свободы" попросити. "Се було дуже характерно, — іронізувало "Рідне слово", — "брату" росіянину треба одного тільки від України — давай гроші".

Врешті-решт, "общерусская демократия" й не мала обʼєктивних причин тішитися з приводу скликання українського зʼїзду. Адже першим пунктом резолюції, затвердженої 29(16) квітня 1917 року, йшло визнання київської Центральної Ради "єдиним представником всього українського народу у межах російської держави".

Та це було ще півбіди для росіян. А ціла біда полягала в тому, що зʼїзд обрав представницький орган — Губернську Українську Раду. Фактично в Харкові зʼявився конкурент — новий центр влади. Мало того що орієнтований не на Петроград, так ще й з широкою базою, Совдепу на заздрість.

"Рідне слово" не без гордощів повідомляло: "Тут були представники від війська, Волосних і Повітових Громадських Комітетів, Земських управ, Просвіт, Кооперативів, Учительства, Жіночої спілки, різних Українських політичних партій і професійних спілок". Не тільки Харківська губернія — вся Слобожанщина в її історичних межах зібралася в університетській аудиторії: прибули делегати від українців Воронежчини та Курщини.

Переглядаючи персональний список членів Ради з відстані у 100 років, розумієш, що широта представництва була водночас і силою її, і слабкістю. До одного органу обрали майбутнього міністра шляхів УНР Степана Тимошенка і майбутнього наркома освіти УСРР Гната Михайличенка. Тому що в залі, де відбувався Перший український зʼїзд Слобожанщини, червоні прапори ще сусідили з жовто-блакитними. Хоча вже не дуже й мирно.

Диким дисонансом до загальної атмосфери зʼїзду пролунали слова українського есера Володимира Коряка, в майбутньому — більшовика, радянського літературного критика: "Стережіться тих, хто кличе вас іти під синьо-жовтими ганчірками!"

Він вибрав червоний колір — розстріляли у грудні 1937-го. Гнат Хоткевич вчинив інакше — його розстріляли у жовтні 1938-го. Майже рік життя на "нашу" користь!

От тільки радості від того чомусь не відчувається…

Едуард Зуб — історик, краєзнавець. Автор книги "Харьковская ЧеКа. Прощание с мифами"( Харків, 2012). Коло наукових інтересів: діяльність радянського репресивного апарату на Харківщині в 1917-1922 роках.