Не хотіли бути обслугою. Як в Україні намагалися Кремль від управління відсторонити

Ще після втечі більшовиків з України у 1919 році, коли перед Кремлем постало питання про те, як діяти в Україні далі, частина українських комуністів, які у тогочасних реаліях отримали назву "група Попова", наполягала на потребі розширення управлінських прав українського субцентру влади. Однак в Москві тоді вирішили обмежитися демонстративним проголошенням українських державницьких гасел та реальним сприянням у національно-культурній сфері. Внаслідок цього у лютому 1920 року в УСРР розпочалася більшовицька українізація, але економічних проблем це не вирішувало.

Водночас у тому ж таки 1920 році Кремль не лише позбавив скільки-небудь реальних управлінських функцій український компартійно-радянський субцентр, а й навіть здійснив спробу формально "влити" радянську Україну до складу РСФРР.

Не склалося.

Значною мірою — через діяльність УНР: і як політичного суб’єкта, і як військову потугу, що завадила Червоній армії захопити Варшаву.

Саме через поразку у війні з Польщею Кремль спочатку був змушений заявити УСРР як сторону переговорів восени 1920 року у Ризі, а потім нарешті – через майже через три роки існування радянської України – формально визнати її незалежність та укласти у грудні 1920 року "Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою".

Оскільки станом на початок 1921 року на підконтрольних більшовикам територіях продовжувався комуністичний штурм, а комунізм з характерною для нього централізацією управління багатьом здавався майже побудованим, то і проголошене визнання незалежності радянської України Кремлем вбачалося суто формальною поступкою у складних міжнародних обставинах. Власне, саме про це й писав нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін, коли наприкінці 1920-го умовляв партійних керманичів погодитися на формальне визнання незалежності УСРР: "Фактично нинішні взаємовідносини можуть залишитися без змін, але їм потрібно надати форму союзу двох держав замість союзної держави".

І хоча в Україні таку точку зору не поділяли, але за умови успішності комуністичного будівництва хто б брав її до уваги?

Та склалося не так, як гадалося. Вже у лютому 1921-го у Кремлі усвідомили свій неминучий крах при продовженні курсу на комуністичне будівництво і тому в березні були змушені його призупинити.

В умовах нової економічної політики декларована у Договорі між УСРР та РСФРР суб’єктність радянської України почала набувати реальних рис. Зокрема, утворені в Україні управління уповноваженого того чи іншого наркомату уряду РСФРР (Уповнаркомати), які були об’єднаними для УСРР та РСФРР (таких було сім), набували реальної української суб’єктності, тобто ставали українськими наркоматами. Цей процес відбувався стрімко ще й тому, що Харків потребу реальних управлінських важелів зрозумів ще до укладення Договору.

Спроба отримати реальні повноваження не мала сенсу без отримання українськими органами влади фінансових можливостей їх реалізації. Харків не задовольняв той характер економічних взаємовідносин, про який у 1920 р. відверто говорилося у листі Якова Яковлєва (Епштейна) та Володимира Смирнова до В.Леніна у вересні 1920 р.: "Політика центральних органів влади щодо України має за останній час яскраво виражений характер переважного обслуговування центральної осі за рахунок життєвих інтересів України взагалі і Донецького басейну зокрема". Про Донбас, а він тоді увесь належав до УСРР, було згадано невипадково: то була "козирна карта" українського керівництва. Адже, як вважалося, від його успішного розвитку залежали темпи відновлення промисловості не лише України, а й всієї Росії.

Тому з початком непу владою УСРР було здійснено низку кроків, спрямованих на відстоювання економічних і насамперед фінансових інтересів республіки. 9 квітня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про представництво УСРР в наркомфіні РСФРР". У ній зазначалося: "Визнаючи представництво бажаним одночасно намітити товариша, який би міг представляти УСРР окрім Наркомфіну ще в низці Комісаріатів РСФРР. Зокрема, намітити кандидатуру М. Полоза, з яким переговорити тов. Чубарю".

Без згоди Кремля у формуванні представництва в Москві обійтися було неможливо, тому різного роду організаційні узгодження тривали деякий час. Лише 31 травня політбюро ЦК РКП(б) погодилося на "введення в комісію Держплану і в РПО з правом вирішального голосу представника УСРР М. Полоза" Ще місяць знадобився на "легалізацію" цього рішення в "радянському порядку". Спочатку 15 червня 1921 р. ВУЦВК призначив М. Полоза Представником УСРР у Раді праці та оборони (РПО) РСФРР та в плановій комісії при наркоматі фінансів РСФРР, а 28 червня на посаді "члена Держплану при РПО РСФРР" його було затверджено вже рішенням РНК РСФРР.

Розширюючи повноваження представництва УСРР в РПО РСФРР та в економічних наркоматах РСФРР, ВУЦВК 14 вересня 1921 р. "на розвиток укладеного 28 грудня 1920 р. між УСРР та РСФРР союзного договору" ухвалив положення "Про повноважного представника УСРР у справах господарчого будівництва при Робітничо-Селянському уряді РСФРР". Повноважний представник УСРР наділявся широкими правами, фактично через нього мали вестися всі зносини між економічними наркоматами УСРР та РСФРР, а також контролюватися працівники українських наркоматів, які прибували для узгодження своїх питань до Москви.

Текст положення свідчив про істотні відмінності у поглядах керівництва УСРР та РСФРР на економічні відносини між республіками. Українська сторона не розглядала їх як взаємини "окраїни" з "центром". Зокрема наголошувалося, що уповноважений має узгоджувати "єдиний господарський план УСРР із госппланом РСФРР для встановлення загальнорадянського єдиного госпплану". Розрізнення РСФРР із загальнорадянською федерацією простежується і в інших пунктах положення. З російською стороною було узгоджено, що економічні наркомати РСФРР мали надсилати копії своїх постанов, що так чи інакше стосувалися України, до українського представництва.

Паралельно зі становленням економічної суб’єктності УСРР у відносинах з Росією утверджувалася українська економічна та політична суб’єктність на теренах самої України. 20 вересня 1921 р. за підписом голови УРНГ Власа Чубаря було видано розпорядження такого змісту: "1. Всі зносини відділів Головного Управління і Губраднаргоспів з центром РНК РСФРР мають здійснюватися виключно через президію УРНГ. 2. Губраднаргоспи не повинні виконувати розпорядження наркоматів РСФРР, якщо ці розпорядження не санкціоновані Президією Укрраднаргоспу. 3. У випадку безпосереднього надсилання розпоряджень вони приймаються лише до відома" . Ця постанова захищала єдність і цілісність економічного простору України.

А вже 24 вересня ВУЦВК ухвалив подібну "політичну" постанову: "Встановити, що постанови ВЦВК РСФРР, що реєструються для поширення на Україну, до затвердження їх ВУЦВК мають проходити через Малий та Великий Раднарком".

Якщо навіть постанови Всеросійського ЦВК, до складу якого з червня 1920 р. входили і представники України, не визнавалися українським керівництвом документами прямої дії, то розпоряджень інших владних органів РСФРР це стосувалося й поготів. Курс на ствердження української суб’єктності було продовжено організацією нового економічного органу – Української економічної Ради, рішення про створення якої у "радянському порядку" було ухвалено 28 вересня 1921 року. Але в цього органу була своя історія, він постав не на порожньому місці.

У перемовинах з Кремлем Християн Раковський ще у 1920-му р. наполягав, що "умовою відродження України є самостійність українського апарату у цей момент". Ішлося насамперед про господарську автономію. І Кремль, за словами Раковського, пішов назустріч. Це виявилося передусім в ухваленні 26 жовтня 1920 р. нового положення про Українську раду трудової армії (Укррадтрударм) – мілітарного органу господарського управління в УСРР, який як інституція постав у лютому 1920 р. За новим положенням Укррадтрударм ставав "обласним органом Ради Праці та Оборони РСФРР, який об’єднує діяльність усіх господарських, продовольчих, промислових, транспортних, та, за погодженням з РВРР (Революційна військова рада республіки. – Авт.) південно-західного та південного фронтів, військових установ на території УСРР, який узгоджує свою роботу як перелічених, так і інших установ у відношенні постановки завдань щодо відновлення господарства". При цьому Укррадтрударм, який виконував розпорядження ВУЦВК і РНК УСРР, Ради праці та оборони РСФРР і Всеросійського ЦВК та РНК РСФРР, мав право на видання самостійних рішень. Очолити таку значущу установу мав голова РНК УСРР, тобто йшлося в першу чергу про український центр. До Укррадтрударму входили також представники економічних наркоматів.

З початком непу потреба в мілітаризованій господарській структурі відпадала. Але за інерцією Укртрударм ще певний час існував, хоча політбюро ЦК КП(б)У принципове рішення про утворення нового органу ухвалило ще в червні 1921 року. Але лише 28 вересня 1921 р. то все було легалізовано в "радянському порядку" — постановою ВУЦВК та РНК УСРР на місці Укррадтрударму "з метою об’єднання, систематичного узгодження, планомірного керівництва, регулювання та контролювання роботи економічних наркоматів УСРР та Уповнаркоматів РСФРР, як у процесі напрацювання загального господарського плану, так і його виконання" було утворено Українську Економічну Раду (УЕР). Цей орган був підпорядкований українському Раднаркому і ВУЦВК, з одного боку, а з іншого – Раді Праці та Оборони (РПО) РСФРР. Але щодо російської РПО, то її розпорядження УЕР – у повній відповідності до згаданого курсу на формування суб’єктності України — мала виконувати лише "в межах існуючих на Україні законоположень". Тобто основним визнавалося все-таки українське законодавство.

Відповідно до цієї настанови серед наданих УЕР прав було право призупинення на території України дії постанов і розпоряджень об’єднаних наркоматів РСФРР. Ішлося про всі об’єднані наркомати, який, нагадаємо, згідно Договору сім: "1) Військових і Морських Справ. 2) Вища Рада Народного Господарства, 3) Зовнішньої Торгівлі, 4) Фінансів, 5) Праці, 6) Шляхів, 7) Пошт і Телеграфу". Зауважимо, що такого права не мав (Укррадтрударм), який, до речі, свого часу був створений за постановою російських, а не українських органів влади.

УЕР відігравала вагому роль у системі влади в УСРР у наступні роки. Однак вона все-таки була органом підлеглим, тобто не мала такого майже незалежного від РНК УСРР і ВУЦВК статусу, як це було у випадку з Укррадтрудармом. Тому незабаром УЕР втратила роль провідника української економічної суб’єктності, яку на себе перебрав РНК УСРР.

Водночас цією ж постановою від 28 вересня засновувалася "Українська Загальнопланова Господарча Комісія (Укрдержплан)", яка спочатку отримала статус постійної комісії при УЕР і була щодо неї "органом дорадчим і допоміжним".

Саме Укрдержплан, який у 1920-ті роки очолювали колишні боротьбисти Михайло Полоз та Григорій Гринько, став тим мозковим центром, з опорою на який керівництво УСРР і відстоювало економічні права УСРР у наступні роки. Іноді це вдавалося, іноді ні, але саме здійснені влітку-восени 1921 року кроки стали важливою інституційною основою, яка завадила сталінським планам автономізації УСРР і зберегла за радянською Україною державний статус до 1991 року.