Наші "на Західному Сибіру". Як українців Томщини "розворушила" революційна ейфорія 1917-го

Надвечір 7 червня (25 травня) 1917-го до будівлі реального училища у далекому сибірському Новомиколаївську (теперішній "мільйонний" Новосибірськ), котрий щойно "вивищився" до статусу повітового міста Томської губернії, поспішали групами та поодинці цивільні та військові особи із нехарактерним для тих країв акцентом — збиралося установче засідання місцевого українського товариства.

Ця ключова подія в житті тамтешніх українців, як і сам факт існування тоді української громади у цьому місті, дотепер залишалися фактично невідомими. Лише завдячуючи листам полонених галичан, що перебували у новомиколаївському таборі, а також ініціативності й небайдужості місцевого українського активіста, гласного Новомиколаївської міської Думи П. Письменного-Письменюка, котрий подавав звістки до Києва та надіслав до київських офіціозів кілька інформуючих звітів про події та перебіг місцевих справ, ми й маємо змогу відкрити для себе несподіване тамтешнє українське життя того буремного травня-червня.

Якщо спробувати максимально осягнути географію подій початкового етапу Української революції періоду весни-літа 1917 року на просторах Імперії Романових, ми отримаємо доволі строкатий "коктейль" — значною мірою і з "екзотичних" ойконімів та віддалених місцевостей. По багатьох з них — як, приміром, у Томську - "несподівано" відбувалися національні мітинги та збори, існували українські громади, "Просвіти", українізувалися військові частини, утримувалися військовополонені "австріяки" — галицькі українці чи тулилися холмсько-підляські вигнанці, що марили швидким поверненням додому. Частина тієї "ментальної мапи" географічних назв або рідко, або ніколи потому вже не "світилася" в історії як осередки українства. Втім, при "наближенні" досі фрагментарно відомих епізодів таких далеких "відгомонів" тогочасних подій на Наддніпрянщині, відкриваються направду несподівані та багатопланові сюжети.

У розлогій сибірській Томській губернії (чи як часом зазначали місцеві — "на Томщині") українці посідали на той час доволі помітне місце. У основній масі то були столипінські переселенці, однак по містах існували більші чи менші групи інтеліґенції з наших країв — інженерів, робітників, учителів, духовенства тощо. Втім, ймення практично усіх представників українських Громад Сибіру дотепер практично ніколи не "світилися" в літопису тогорічних подій й нині нічого не скажуть навіть дослідникові Української революції.

Слід згадати, що й до початків заснованого 1893 р. Новомиколаївська доклали руку — щоправда, хто фактично, а хто удавано — два інженери-однофамільники, що мали коріння з українських губерній — Микола Гарин-Михайловський (більше відомий, як письменник) та Костянтин Михайловський. Заходами другого з них під час будівництва Транссибірської залізниці було обрано найзручніше місце для тогоріч уведеного у експлуатацію мостового переходу через Об. Завдяки своєму несподівано дуже вдалому розташуванню та перспективам розвитку тамтешньому примостовому селищу будівельників за якихось чверть століття вдалося спочатку стати повітовим містом, а невдовзі й перетворитися на новий модерний центр усього Західного Сибіру. В часі його блискавичної розбудови до Новомиколаївська стали стікатися обивателі з усі куточків імперії, зокрема, й українці. Лише упродовж Першої світової війни кількість населення Новомиколаївська зросла удвічі.

Місцеву новомиколаївську українську громаду навряд чи годилося назвати потужною, оскільки відсоток українців у місті не був надто великим. Найпомітнішим з-посеред них був редактор місцевої "Свободной Сибири" Матвій Забираник, що походив з-під Харкова. Окрім відмобілізованих призовників запасних частин та інтеліґенції тут також знайшли місце українські селяни з переселенських селищ краю, перебували родини стражденних біженців з Холмщини та Берестейщини, котрих доля закинула аж сюди.

Іншими "мимовільними" представниками тамтешнього українства стали військовополонені галичани з новомиколаївського табору на східних околицях міста. Найвпливовішою фігурою з-посеред них був сотник Українських січових стрільців Іван Устиянович.

Вартими уваги, але такими самими малознаними постатями з числа галичан у Новомиколаївську, були Пилип Бекесевич та Гіполит Ортинський, що входили до кола Євгена Коновальця. Незадовго до описуваних подій саме тернополянин Томко Кошель з числа рядових місцевих бранців здійснив просто голівудський чин: йому вдалося втекти з Сибіру через …Китай, по двох з половиною місяцях вартих екранізації епічних азійських мандрів "матеріалізувавшись" аж у Пекіні. Невдовзі історію сміливого галичанина вже знали в нашій заокеанській діаспорі, оскільки на початку 1916 року американська українська "Свобода" розмістила листа Томка, у якому той описав як свої неймовірні пригоди, так і буття галицьких українців у новомиколаївському таборі.

Першого червня (19 травня) 1917-го, практично напередодні зборів у реальному училищі, один з тамтешніх "заґратованих" галицьких офіцерів Лев Демидчук, який до війни був студентом-правником та книгознавцем книгарні НТШ у Львові, чи не першим з числа місцевих українців надіслав розлогого листа до Києва. Своє послання він адресував безпосередньо Михайлові Грушевському, котрого особисто знав по Товариству ще з-перед воєнного часу.

Демидчук, вочевидь, вирішив скористатись своїми несподіваними "зв'язками", хоча й не покладав на них великих надій. Під ту пору становище полонених "західняків" значно погіршилося — ними не заопікувався Червоний Хрест, на відміну від "братів по нещастю" німців, поляків чи угорців, ними не займались відповідні інституції. Поява Центральної Ради у Києві стала для них "чарівною соломинкою". У своєму листі Лев змальовував обставини життя новомиколаївських бранців-офіцерів, зазначаючи : "ми українці (ту) живемо в лягри враз з німцями, мадярами та иншими славянами і пожитє з ними всіми загально добре. Є нас всіх ту около 500 офіцерів, місця є досить, тільки мешкати в деревляних, безсвітляних бараках приходиться трудно. Ще в літі нічого, але в зимі і зима і темнота таки добре давались взнаки. Щодо режіму, то за старого Правительства був острий, а за сего ще гірший". 

Надалі Демидчук нарікав також на поступове погіршення з постачанням провізією та "особливе" ставлення до них як таборового керівництва, так і місцевого населення (ті повсякчас на порожньому місці висловлювали на адресу полонених необґрунтовані претензії). З українців-офіцерів рядили й "підпалювачів", й "реакціонерів"-апологетів старого ладу, у них здійснювали ревізії, обшуковували амуніцію, місцеві погрожували погромами. Демидчук у своєму листі запевняв, що усі військовополонені охоче підтримували революцію у Росії. Оточені конвоями офіцери на той момент не мали права виходити з табору. Полонені українці через новини, які вони отримували з України з передплачуваних "Нової Ради", "Украинской жизни", "Променя" та "Шляху", перебували у дуже піднесеному настрої і як один шкодували, що й вони не можуть "приложити і своєї праці при кованю кращої долі для нашого, доси поневоленого, народу". 

Однак командувач Омської військової округи видав наказ про відокремлення всіх українців від німців, угорців, ба навіть поляків, щоби ті не мали на перших "тлетворного влияния". Демидчук підсумовував, що через відсутність на місцях твердої влади, полонені залежні "від першого ліпшого підофіцера-"ґражданіна" і сей робить з нами що хоче".

Полонені офіцери-українці з Новомиколаївська пересилали до Києва кошти на українську справу, найімовірніше, зібрані зі своїх полонянських офіцерських виплат. Зокрема, у травні 1917 року тамтешнім полоненим учителем Антіном Денисом було надіслано до редакції "Нової Ради" 33 руб. 50 коп. Щоправда, невідомо — чи то були його власні кошти чи то внесок від імені усіх тамтешніх бранців.

По інший бік периметра табору військовополонених, у самому Новомиколаївську, паралельно розгортались більш цікаві події. Третього червня (21 травня) 1917 р. у газеті "Голос Сибири" несподівано з'явилася об'ява-відозва до місцевих українців, котра запрошувала усіх небайдужих земляків з'явитися о сьомій годині вечора 7 червня (25 травня) на загальні збори у приміщенні реального училища навпроти міського Собору Св. Алєксандра Нєвского. Заклик було підписано двома діяльними активістами — прапорщиками місцевих запасних полків Возним і П. Письменним-Письменюком.

Попри суворий табірний режим галичани теж отримали повідомлення про запланований український захід в реальному училищі і, що цікаво — встигли навіть на нього письмово відреагувати, скерувавши на ім'я зборів листа, яким вітали українське зібрання та бажали праці на користь рідного краю.

Друкована відозва отримала живий відгук серед місцевих вихідців з України. На оголошене організаційне зібрання з'явилось понад півтори сотні людей "ріжного стану й віку". Як повідомлялося у присвяченому цим зборам розгорнутому звіті, засідання протривало аж до опівночі. На ньому учасника прийняли низку рішень, воно також було позначене кількома дуже прикметними, як на місце своєї дії, епізодами. Відкриваючи зібрання, Возний запропонував присутнім обрати голову, товаришів голови та писарів. Головою одноголосно й було обрано саме Возного, товаришами — П. Письменного-Письменюка та Зубова, писарями — Майстренка та Мудряка.

Вже в якості голови зборів Возний виголосив програмну промову, в якій зазначив: "Ми живемо в таку добу, коли всім вільно гуртуватись і творити своє життя; коли ж ми проспимо сучасну історичну хвилину, то може знову наступить хмара і заступить нам шлях до кращої долі".

Письменюк у своєму слові звернув увагу учасників зборів на вороже ставлення російських часописів, громадськості та окремих осіб до змагань українців. Він запропонував зібранню стоячи вшанувати пам'ять Тараса Шевченка. Цілковито несподівано присутні, підвівшись з місць, без жодних попередніх репетицій раптом почали співати "Заповіт". Найдивнішим, за свідченням Письменюка, було цілком пристойне та несподівано акапельне виконання цього твору на поетові слова. Присутній на зборах солдат 17 запасного полку заніс до зали жовто-блакитний прапор, який справив на присутніх поважне враження, надто на тих, котрі вперше його побачили.

Наступним промовцем став Д. Скалько, котрий нещодавно повернувся з України та навіть випадково побував на Українському національному конгресі (19-21 (6-8) квітня 1917 р.). Він прочитав доповідь, в якій було стисло переказано історію України. Торкнувся він й угоди Богдана Хмельницького з царем Алєксєєм Міхайловічєм, вказав на необхідність національно-територіальної автономії для українців, навів статистику про чисельність українців на Україні, поза її межами та загальне число, площу земель України та її географічні межі. Учасники зібрання з великим захопленням вислухали Д. Скалька, "хитали головами й глибоко зітхали".

Потому голова зборів оголосив листа, одержаного від імені тамтешніх бранців-галичан. Зібрання висловилося за оголошення подяки підавстрійським братам, про що просило голову їх сповістити. 

На порядок денний було винесено наступні питання: 1) сучасні завдання українців; 2) завдання майбутнього національного гуртка у Новомиколаївську; 3) назва новопосталої інституції (Клуб, Громада, "Просвіта" тощо); 4) обрання президії; 5) грошові видатки; 6) пошук приміщення; 7) День Національного Фонду; 8) погляди стосовно сучасних подій; та 9) передплата часописів та книжок.

Питання інституційної назви викликало бурхливі дебати. Висловлювалися на користь усіх трьох пропозицій, однак більшістю голосів українська організація у Новомиколаївську отримала назву "Українська Просвіта". Іншим питанням, що викликало довгі суперечки, стали вибори членів Ради. Обговорення не принесло жодних результатів. Учасниця зборів Осадченко запропонувала спочатку обрати комісію, котра й виробить статут та доповість про це на наступних зборах. У статуті, на її думку, й мусило бути зауважено, скільки осіб мало бути у Раді. Відтак зібрання обрало комісію з семи осіб, котрій і доручалося виробити установчий документ.

Наприкінці того історичного засідання його учасники ухвалили рішення надіслати вітальні телеграми Центральній Раді та Генеральному Військовому Комітетові. Вже по закритті зборів було також зібрано на потреби "Просвіти" 74 руб. 31 коп.

Наступні загальні збори української громади Новомиколаївська таки відбулися 14 (1) червня. Однак його ухвали та перебіг ще чекають на свого дослідника.