"На кониках червонці". Чим завершилась спроба більшовиків створити власне козацтво

Однією з особливостей Української революції 1917-1921 рр. були відсилки до "козацької традиції", "козацького духу", "козацького міфу". Цю романтику намагалися використати і більшовики

Хто придумав назву

Напередодні Першої світової війни серед українців був дуже популярним "козацький міф". Тематиці козаччини присвячено значну частину творів діячів української культури. Зокрема, гетьмани та козаки — один з наріжних каменів творчості Тараса Шевченка, Михайла Старицького ("Останні орли", "Облога Буші", трилогія "Богдан Хмельницький"), Миколи Лисенка (опери "Тарас Бульба", "Енеїда", оперетка "Чорноморці"), Богдана Лепкого, Осипа Маковея, Михайла Комарова та Андрія Чайковського. Художники, які малювали картини з української історії, теж часто зверталися до сюжетів часів козаччини.

Саме тема козацтва ідейно об’єднувала українців імперій Габсбургів та Романових. В Галичині юнацькі спортивні товариства отримували свої назви не на честь воїнів Русі, лицарів Великого князівства Литовського чи шляхти Руського воєводства, а були тісно пов’язані з періодом козацтва: "Січ", "Пласт". Український історик Володимир Лободаєв, зауважує, що існувало "дві козацьких ідеї": одна в середовищі селянства (яка базувалась на архаїчно-локальному та традиційному селянському мисленні і пов’язувалась з спогадами про "вільне Запорожжя" з елементами егалітаризму), а інша — в середовищі української інтелігенції (тут головною виступала державницька ідея Гетьманщини та утворення української автономії).

Цілком закономірно, що Українська революція 1917-1921 рр. була оповита козацькою романтикою. Українізовані підрозділи колишньої Російської імператорської армії зазвичай отримували назви на честь козацьких гетьманів, полковників та кошових отаманів. Невдовзі в цих підрозділах почала поширювалась специфічна термінологія: замість "батальйону" — "курінь", "офіцер" — "старшина", "солдат" — "козак" тощо. У самих же підрозділах ширилась мода на "козацький одяг", який мав на меті показати безперервність військової традиції та підкреслити національний характер формування. Дуже часто це був історично невідповідний одяг, що з’явився значно пізніше за часи Козаччини, але завдяки живопису, театру та літературі його вважали історично правильним.

Після Жовтневого перевороту і здобуття більшовикам влади в Петрограді Мала Рада (виконавчий комітет Центральної Ради) ухвалила рішення про неприйняття і несхвалення більшовицького перевороту. З часом конфлікт між більшовиками та УЦР посилювався, аж поки не переріс у повномасштабну війну.

Військові підрозділи більшовиків, які мали розпочати наступ проти Центральної Ради, складались переважно не з етнічних українців (українців у складі цих загонів було чимало, однак вони були розсіяні, тож не існувало моноетнічного українського більшовицького підрозділу). Між тим потреба у комплектуванні загонів "червоних" українцями була нагальною.

На думку більшовиків, загонам, що підтримували Центральну Раду, потрібно було протиставити український радянський військовий центр. Володимир Антонов-Овсієнко, головнокомандувач радянського "Південного революційного фронту по боротьбі з контрреволюцією", згадував, що під час перебування у Харкові не хотів розпочинати наступ проти УЦР: ""Цикука" (Центральний виконавчий комітет рад (совітів) України) неоднократно настаивала на моем наступлении в сторону Полтавы, но я выжидал, заявляя при этом, что ни в каком случае не начну военных действий, пока в нашем распоряжении не будет своей чисто украинской, боевой части". У напрямку створення української бойової частини більшовики і діяли.

На початку січня 1918 року в Харкові склалось двовладдя. З одного боку місто заполонили збільшовичені загони колишнього царського війська та формування Червоної гвардії, що постійно прибували з Москви, Петрограду та низки інших російських міст. З іншого боку у місті дислокувалися два полки Центральної Ради: 2-й Український запасний полк на чолі з Омеляном Волохом (частина полку симпатизувала більшовиками, але більша частина козаків була лояльною до УЦР) та 1-й Чигиринський полк на чолі з Яковом Савицьким (полк практично повністю збільшовичився і тримав "дружній нейтралітет").

Агітацією в 2-у Українському полку активно займались більшовики українського походження Віталій Примаков та Іван (Ізраїль) Кулик.

Ось, як про це згадує Іван Кулик: "… Того пам’ятного вечора, ми з В.М. Примаковим вартували в тій кімнаті, де містилась каса Народного Секретаріату. Віталій сказав мені: "Ти краще не роздягайся: має бути цікава справа вночі". "А що, чи не збираються часом нападати на касу?" "Ні, цього разу ми, мабуть самі нападатимемо… Роззброюватимемо 2-й український полк"…Я знав, що Примаков вже досить довгий час працює над розкладом і розшаруванням петлюрівських частин, що там у нього є "свої хлопці"…"

Опівночі Кулик із Примаковим передяглись у солдатські шинелі та армійські формені кашкети. На кашкети одягли кокарди з тризубами, перев’язали рукави шинелей жовто-блакитними стрічками. В цій одежі вони скидались на українізованих вояків царського війська. Впевнено пройшовши повз заспаного вартового, зайшли до приміщення 9-ї сотні, де у Примакова були збільшовичені знайомі солдати. Зібравши вояків, Примаков ознайомив їх з планом.

Він був таким: заарештувати чергових офіцерів та старшин, солдатам 9-ої та 11-ої рот (або куренів) роздати зброю, відкрити вогонь з гвинтівок по кулеметникам, з боку яких можна було чекати збройного спротиву. Час був підібраний дуже вдало, адже більшість офіцерів або спала, або пиячила після вистави у полковому клубі.

О 2-й годині нічну тишу порушив гуркіт моторів і стукотіння кулеметів. Приголомшені гайдамаки, що опинилися між двох вогнів, виходили з казарм і мовчки складали зброю.

Хто ж був автором назви "Червоне козацтво"? Найбільш ймовірно, що це спільна ідея Василя Шахрая, Віталія Примакова та Юрія Коцюбинського. "Я не згадаю зараз, хто саме запропонував назвати нашу першу військову частину "Червоним козацтвом", але саме тому не пам’ятаю, хто саме висловив цю думку, тому що думка була спільною і буквально літала в повітрі", — згадував Віктор Затонський.

Частина колишніх козаків 2-о Українського запасного полку виявила бажання воювати за радянську владу, але в суто українській військовій частині. Так і було створено "Червоне козацтво". Добровольцями зголосилось понад 300 колишніх вояків полку, а також 400 червоногвардійців-українців, робітників кількох харківських заводів. Отаманом полку став Віталій Примаков (отаманом він себе підписував до осені 1918 року). Цікаво, що в деяких джерелах та український радянській пресі Примаков пишеться як "Примак", або "Приймак", аби підкреслити його приналежність до українців.

Цікаві свідчення про наміри використати ідею козацтва у боротьбі за владу залишив ветеран "Червоного козацтва", член РКП(б) з 1920 р. Григорій Озерський: "Була в Україні живуча традиція – козакування. Живучістю цих традицій нехтувати було шкідливо, що і врахував Радянський уряд України у 1918 р… Центральна Рада, проводячи контрреволюційну політику, обіцяла провести "окозачення" всього народу і разом з тим, враховуючи традицію козакування, формувала власне національне військо – вільне козацтво, до якого входили гайдамацькі, сердюцькі та січовострілецькі дивізії. До її вільного козацтва пішла масово молодь українського села, особливо ж на Правобережжі… Радянський уряд, прийнявши виклик Центральної Ради на війну з нею, і правильно розуміючи причини живучості в українському народі козакування в протилежність до вільного козацтва, 10-го січня 1918 р. видав свій декрет про утворення українського радянського регулярного війська, назвавши його "Червоним козацтвом".

Більшовики намагались використати "козацький міф" на свою користь. Вже 10 січня 1918-го (28-го грудня за чинним тоді календарем) було створено Перший Український полк Червоного Козацтва імені Робітничо-Селянської Української Республіки. Назва полку "Червоне Козацтво" була схвалена як противага "Вільному Козацтву" Центральної Ради і мала підкреслювати як національний (український), так і класовий (робітничо-селянський) характер створеної військової частини. Тобто йшлося про зв'язок більшовиків з українським народом, його національними традиціями та звичаями.

Бойовий шлях "червоних козаків"

Бойове хрещення полк "Червоного козацтва" пройшов у Полтаві. Захопивши місто, Примаков забезпечив своїх людей трофейними кіньми, а також вдався до реквізиції коней у заможних селян з довколишніх сіл. Вояки 1-го та 4-го Українських запасних полків, що перебували у Полтаві, зголосились воювати за радянську владу — з них почалось формування 2-го куреню Червоного козацтва. Було створено й кінні сотні червоних козаків, переважно з вояків 2-о Українського запасного полку та колишніх кавалеристів 1-го Українського козацького кінно-учбового полку. До лав Червоного козацтва приставала і молодь з навколишніх сіл. Тих, кому не вистачило коней, Примаков залишив нести службу в Полтаві, а з кіннотою попрямував на Київ. З цього моменту підрозділ "Червоного козацтва" стане кавалерійським і залишатиметься ним до реорганізації в 1930-х рр.

Не маючи змоги взяти Київ лобовими атаками, Примаков на одній з нарад запропонував перейти Дніпро по льоду в районі Пущі-Водиці, аби далі на Куренівці з’єднатись з місцевими червоногвардійцями і вдарити у запілля українським підрозділам. Операція виявилась вдалою і Київ на початку лютого 1918 р. був захоплений більшовиками.

Щойно створювані радянські військові формування мали скласти основу нової соціалістичної армії з вкрай необхідним на той момент проукраїнським характером. Назва та порядок комплектації цієї армії визначалися декретом "Про організацію Народної Революційно-Соціалістичної армії в Україні", виданим Народним секретаріатом вже 2 лютого (20 січня) 1918 року. В декреті зазначено, що військо зветься "Червоним козацтвом"; вступ добровільний, не передбачає мобілізації; козаки отримують щомісячну платню за службу, командний склад відповідно до своїх посад та рангів має більшу плату; козаки мусять служити протягом шести місяців, але якщо перемоги й здобутки революції будуть захищені раніше, то можна демобілізовутись; сім’ї козаків отримують пільги. В цілому цей декрет повторював декрет Раднаркому від 28(15)-го січня 1918 року, однак із певними особливостями. Так, нове військо мало мати за більшовицькими розрахунками національний, український та класовий характер. Однак платня козаками була вдвічі меншою за платню російським червоноармійців, до того ж не було вказано, під чиїм саме керівництвом формуватиметься армія. У цей час "Червоне козацтво" стає не окремою бойовою одиницею, а армією на стадії формування.

Після підписання Брестського мирного договору і початку наступу об’єднаних сил українців, німців та австро-угорців більшість формувань "Червоного козацтва" або самодемобілізувалася, або ж перейшла на бік військ УНР. Залишився лише один загін Примакова, який відступав разом з урядом радянської України на Таганрог. Згодом загін Примакова спрямують з Дону до Москви, де він називатиметься просто "Дніпровський загін".

Одна з умов Брестського мирного договору передбачала створення нейтральної зони між УНР (у подальшому — Української Держави) і радянською Росією. На цій начебто нічийній землі сформувались дві радянські українські дивізії, які згодом взяли участь у захопленні України. Тут же опиняється і загін Примакова, який знову починає називатись полком "Червоного козацтва".

У цей час полк втрачає свою моноетнічність. Як згадував Йозеф Прошек, чех за національністю, що воював в лавах "Червоного козацтва", національний склад був наступним: ""До загону по прибутті в зону входило 60 українців, 10 росіян, 1 чечен, 1 румун, 12-15 латишів, 10 чехів, 6 поляків, 1 єврей…". Згодом до підрозділу було приєднано взвод курдів, сотню з колишніх полонених німців та угорців, та навіть сотню інгушів. 21 жовтня 1919 року полк було реорганізовано з бригади в дивізію. До складу дивізії увійшли: Латиський, Кубанський та Московській кавалерійські полки. 18-го квітня 1920 року формування поповнюється Алатирським і Петроградським кавалерійськими полками. В жовтні 1920-го почала формуватися ще одна дивізія "Червоного козацтва" — 17-а кавалерійська дивізія "Червоного козацтва". Ось особовий склад одного з її полків: "1-й ескадрон – два взводи татар і два взводи – російські-сибіряки. 2, 3, 4 ескадрони – чуваші, вотяки і російські сибіряки. Кулеметна команда – росіяни". У вересні 1921 року до корпусу було доєднано Башкирську кавалерійську бригаду.

Тож навесні 1918 року ідея більшовиків щодо створення української радянської армії під назвою "Червоне козацтво" зазнала фіаско. Але залишалось ядро формування — загін під керівництвом Віталія Примакова. Перебуваючи в нейтральній зоні, полк поповнився й припинив бути суто українською військовою частиною в етнічному розрізі. Згодом він брав активну участь у бойових діях проти Дієвої армії УНР. Полк було розгорнуто в бригаду, далі — у дивізію, і зрештою — кавалерійський корпус.

Формування "Червоного козацтва" брали активну участь у розгромі білогвардійських військ генерала Денікіна під Орлом, бойових діях проти польського війська та армії УНР, придушенні повстанського руху в Україні. Підрозділ став однією з елітних військових частин Червоної армії. В 1920-ті рр. розповідь про "Червоне козацтво" використовувалася для легітимізації радянської влади в Україні, про нього постійно згадувалося у пресі.

Але в добу Великого терору майже весь командний склад "Червоного козацтва" було репресовано, більшість — засуджено до розстрілу. Сам же 1-й кавалерійський корпус "Червоного козацтва" було перейменовано на 4-й кавалерійський корпус, а окремі підрозділи були виведені зі складу корпусу та механізовані. Історія і сама назва "Червоне козацтво" практично зникли з радянської розповіді про минуле аж до часів хрущовської "відлиги".