Молебень, парад та бенкет. Як Київ у хугу Директорію зустрічав

У пʼятницю, 13-го грудня, та у ніч на 14-те у Києві стріляли. Містяни чули гарматну стрілянину, вибухи, постріли з рушниць та кулеметів. Наступ на місто з боку станції Жуляни та Святошина вели війська Директорії. Вже на ранок суботи окремі військові частини були на Шулявці, Подолі, Печерську. В центрі Києва зачинялись магазини, припинялась робота в урядових установах. Зважаючи на ситуацію, гетьман Павло Скоропадський 14-го грудня 1918 року зрікся влади та змушений був переховуватись. За якийсь час він залишив Київ.

Стрілянина вщухла, і вже ввечері у суботу відновила засідання Київська міська дума. А у неділю, 15-го грудня, зранку до міста увійшло більше 15-ти тисяч вояків Осадного корпусу Січових Стрільців та штаб корпусу на чолі з Євгеном Коновальцем.

За кілька днів очікували на прибуття Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри та Директорії УНР. Було вирішено перетворити вʼїзд нової влади до столиці на величне свято.

Одразу ж почалась його підготовка. На зібранні представники українських делегацій вирішили обʼєднати зусилля. За традицією, для організації зустрічі створили Комітет.

Це був доволі представницький орган: він складався із 20-ти осіб та 8-ми комісій. Сама лише Президія мала у своєму складі аж шістьох поважних діячів. Очолив Президію член Українського національного союзу, редактор газети "Трибуна" Олександр Саліковський, товаришем голови (тобто заступником) став правник Максим Синицький, кооператор Дмитро Коліух отримав посаду скарбника, писарем обрали Крушельницького, членами президії також стали видавець Василь Королів-Старий та лікар Микола Кудрицький.

Комітет зустрічі Директорії (це була офіційна назва) "замкнув" на собі всю підготовку: жодні окремі виступи громадян та груп громадян не дозволялись, а ті, хто бажав взяти участь в урочистій зустрічі Директорії, мали все узгоджувати із членами президії Комітету.

Однак, як це часто буває, на заваді сміливим святковим планам стали військові. Того ж 15-го грудня, майже одночасно із створенням Комітету, начальник штабу Осадного корпусу Січових Стрільців Андрій Мельник видав наказ про запровадження у Києві з першої години ночі 16-го грудня стану облоги. Відповідно, були заборонені маніфестації та зібрання на площах і вулицях. Зібрання у закритих приміщеннях могли відбуватись лише після особистого дозволу Мельника. Театри, кіно, ресторани та їдальні мали бути зачинені о пів на десяту вечора. Перебувати приватним особам на вулицях міста після десятої вечора було заборонено. Само собою, продаж горілчаних виробів також був заборонений.

Але, оскільки Директорія мала вʼїхати до Києва, як писали в газетах, "в дуже урочистій обстанові", у день цього "високого моменту" кілька позицій стану облоги, зокрема щодо "зборів юрбою", права вільного пересування після 10-ої вечора та права розважальних закладів "працювати допізна" були полегшені.

Спочатку очікувалось, що Головний отаман республіканських військ прибуде до Києва 18-го грудня, а Директорія — трохи пізніше. Зрештою, все відбулось в один день, 19-го грудня 1918 року.

По обох боках вулиць від вокзалу до Міського (нині — Оперного) театру — по Безаківській (нині вулиця Симона Петлюри), Бібіковському бульвару (нині бульвар Тараса Шевченка), Володимирській аж до Софійської площі, що були уквітчані гірляндами, прапорами та транспарантами, вже зранку вишукувались численні делегації від установ та організацій, учні вищих та середніх шкіл. Незважаючи на хугу, народ сунув до вокзалу по Хрещатику, Фундуклеївській (нині вул. Б.Хмельницького), Володимирській, Маріїнсько-Благовіщенській… Ближче до полудня на вокзал підтяглись окремі військові частини з оркестрами.

Сам вокзал був також прикрашений як ззовні, так і зсередини величезними двокольоровими плакатами "Нехай живе Українська Народна Республіка!", "Слава Директорії та її проводирям", "Слава народним героям!"

Розпорядником торжеств був обраний артист Микола Садовський. Він невпинно розʼїжджав на маленькому червоному автомобілі від вокзалу до Софійської площі та назад, вирішуючи поточні організаційні питання.

На вокзал, як було попередньо вирішено, виїхали делегати від Українського національного союзу на чолі з Микитою Шаповалом, Української академії наук, Комітету зустрічі Директорії, Всеукраїнської селянської спілки, Всеукраїнської професійної ради робітників, Воєнно-революційного комітету (із червоним прапором, між іншим), Київської міської управи із міським головою Євгеном Рябцовим на чолі, Київського губерніального земства, Революційного комітету залізничників, Київської єврейської громади, грузинської, чеської та інших національних груп України.

На зустріч Директорії прибув майже весь дипломатичний корпус в Україні та німецьке командування. Були присутні консул Швейцарії в Києві Гавриїл Енні, турецький посланник Ахмед Мухтар-бей, болгарський посланник Іван Шишманов, посол Фінляндії у Києві Герман Гуммерус, голландський та іспанський консули, представники Грузії, Вірменії, Азербайджану.

Вздовж залізничної колії вистроївся почесний караул на чолі з Євгеном Коновальцем.

Нарешті, о 14-ій годині прибув поїзд з Директорією та окремою військовою частиною. Його прикрашали національні та червоні прапори.

І почалось! Членів Директорії Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Федора Швеця та Панаса Андрієвського, які прибули на поїзді, вітали гучними вигуками "Слава!", "Хай живе Директорія!". Після виконання оркестром національного гімну розпочався мітинг. На пероні членів Директорії найпершим привітав голова Українського національного союзу Микита Шаповал. В екстазі він порівняв приїзд Директорії до столиці УНР із приїздом до Києва у грудні 1648-го "визволителя народу" "славного Хмельницького".

Не менш патетичним був і виступ "господаря Києва", міського голови Рябцова. А після палкої промови від імені українського громадянства Саліковського члени Комітету зустрічі Директорії піднесли членам Директорії хліб-сіль на срібних із позолотою тарілках. Тогочасні журналісти зберегли для нас свідчення, що на тих тарілках були написи "Визволений нарід вітає своїх героїв — Директорію", "Громадянину Володимиру Винниченку", "Народньому герою громадянину Симону Петлюрі, Київ".

Директорію вітали Володимир Чехівський від імені Українського воєнно-революційного комітету, Борис Мартос від імені тимчасових комісарів УНР. Виступали дипломати Мухтар-бей, Гуммерус та Енні. Від єврейської громади слово взяв Наум Сиркін. Як писала тогочасна газета, Сиркін "висловив віру в те, що Директорія, як дійсно народна влада, створена українською демократією, забезпечить єврейському населенню всю повноту громадських, політичних і національних прав".

Далі урочистості перемістились на Софійську площу, де вже розмістилось військо Директорії всіх видів зброї: піхота, кіннота, артилерія, кулеметна команда і броньовики та оркестри. Людей було дуже багато. На балконі головного телеграфу на розі Софійської та Володимирської вулиці серед килимів та прапорів висів портрет Тараса Шевченка, уквітчаний зеленню й маленькими електричними лампочками.

Коли Директорія прибула на автомобілях на площу, із Софії вийшло духовенство. Архієрей Агапіт відслужив молебень, під час якого проголосив Вічну памʼять всім воякам, загиблим у боях, та многоліття Українській Народній Республіці, Директорії та всьому Українському війську.

Далі на мітингу виступили із привітаннями ще кілька представників установ та громадських організацій. Зокрема, від Української академії наук, що була утворена гетьманом Павлом Скоропадським щойно місяць тому і мала лише 12 академіків, промовляв її неодмінний секретар Агатангел Кримський. Він пафосно зазначив, що в "Українській Народній Республіці буде жити та розвиватися вільна й незалежна наука".

Заходи на площі о 4-ій годині дня завершив парад, який приймав Головний отаман Симон Петлюра.

Урочистості на цьому не завершились. Із Софійської площі вони перемістилась до Українського національного клубу. На вході до клубу Директорію від імені старійшин клубу хлібом-сіллю зустрічала Людмила Старицька-Черняхівська.

Після чергових вітань слово по черзі брали новоприбулі члени Директорії. Голова Директорії Володимир Винниченко, як би це банально нині не звучало, озвучив "українську ідею". За Винниченком, "українська ідея, це — зʼєднання з українським народом". І саме у "святий день вступу Директорії" до Києва потрібно "приступити до реальної праці для проведення соціальних і політичних реформ".

Проте одразу за реформи не взялись, а перейшли до бенкету, де за господаря був Олександр Саліковський. Звучали тости, промови в честь українського народу, республіканського війська й УНР, лунали овації… Бо свято без бенкета — то не справжнє свято.