Між червоним і жовто-блакитним. Як розбіглись харківські "демократії" навесні 1917-го

13 травня (30 квітня) 1917 року тисячі харківців стали свідками символічного видовища: прапорщик Коваленко встановлював на будинку міської думи український національний прапор.

Знизу, з Миколаївського майдану, здіймалося багатоголосе "Слава!", а над натовпом, що вітав це дійство, майоріло близько сотні жовто-блакитних знамен. У Харкові відбувалася грандіозна українська маніфестація…

Зберігся її докладний опис, та переказувати його повністю було би зайвим: щось подібне наші сучасники бачили вже неодноразово — міцні хлопці в уніформі, діточки в вишиванках, полумʼяні промови на центральному майдані та урочиста хода головною вулицею міста.

Була лише одна суттєва відмінність, яку зараз навіть уявити важко. В "хвості" величезної української колони, очолюваної штабс-капітаном Валяшком, рухалися Сумською зо дві сотні чоловік під червоними прапорами. Туди, куди і всі інші. Але окремою групою.

Скидалося на дещо спрощену, та, в цілому, вірну модель взаємин у тодішньому харківському політикумі: "світлого майбуття" прагнули всі, хто вважав себе переможцем після повалення царату. От тільки йшли до нього порізно.

Переконатися у цьому неважко. Варто лише покласти поруч листівку Харківського комітету РСДРП(б) і примірник "Рідного слова".

"Да здравствует гражданская война!" — оголосили місцеві більшовики 19 (6) березня 1917 року. "Рідне слово" (число від 14 (1) квітня), натомість, співало іншої: "Хочемо долі Україні і кличемо вас не до тої чи іншої партії, а кличемо до єднання".

Щоправда, існував певний консенсус навколо головної ідеї, яку пропагувала Харківська Губернська Українська Рада: перебудова Росії на федеративних засадах з наданням Україні автономії. Відкрито не суперечив, начебто, ніхто. Та нечистий ховався в деталях.

Визнаний рупор харківських ліберальних кіл — газета "Южный край", переконувала своїх читачів, що автономію треба відкласти до закінчення Великої війни. Гість від меншовиків, запрошений на губернський селянський зʼїзд, пропонував делегатам — простим дядькам, не піднімати питання про автономію до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

Та ж сама партія підкидала селянам ідею, буцімто федералізація Росії — річ страшенно складна. А національну свободу можна якимось чином забезпечити і без неї.

Контраргументи українців видавалися слушними: а хіба революція була менш складною справою? Альо ж нікого! І чому робочим не пропонували почекати зі своїми вимогами до закінчення війни? Невже явочне введення восьмигодинного робочого дня в промисловості разом з підвищенням платні поліпшило обороноздатність країни?

Про наслідки цього "демократичного" заходу відверто йшлося під час І-го українського зʼєднання їзду Слобожанщини. Тому що він боляче вдарив по… сільському господарству.

У Харківській губернії (та чи тільки в ній?) його тягнули на своїх горбах "московки" — дружини забраних до війська. За чоловіка-солдата вони отримували щомісячно від "щедрого" уряду по 4 рублі (цікаво, що в україномовній газеті писалося про "карбованці"). А тут революція! І щоденна мінімальна платня для жінки-робітниці зростає до двох з половиною рублів. За які кошти наймати дівчат для весняно-польових робіт? Розумними ж бо стали — в бік міста кивають. І страшно навіть подумати, скільки загадають косарі, коли до жнив дійде.

Але ж і пролетарям гикнеться тієї восьмигодинний день! — пророкувало "Рідне слово" 12 травня (29 квітня) 1917 року. Бо ні хліба, ні городини з нового врожаю селянин задешево вже не продасть. А ура-революційний, здавалося б, захід "поставивши селян із робітниками у дуже ворожі відносини".

Що можна вважати революційним і демократичним, кожен вирішував тоді на власний розсуд. З позиції Губернської Української Ради саме таким заходом мало бути переведення шкіл на мову викладання, рідну для переважної більшості учнів. З обовʼязковим урахуванням інтересів національних меншин.

Та на зʼєднання їзді вчителів Харківського повіту, що відбувався 7-8 квітня (25-26 березня) 1917 року пролунала протилежна думка: недемократично! Хіба ж можна таке робити, не спитавши думки простої людини?! Самі ж учителі "демократично" обговорювали питання, чи існують взагалі український народ та його мова.

"А чи живили у волі народу, як заводили по царському наказу московську школу?" — огризнувся у відповідь Гнат Хоткевич. І зробив логічний висновок: "Нема нам чого ждати від певної частини російської демократії. Для неї українці так само не існують, як і для самодержавія".

Година від годині "тішила" сюрпризами і демократія "рідна". Як-від 9 травня (26 квітня) 1917 року, під час першого засідання оновленої міської думи.

На протест Губернської Української Ради — чому нам надали одне місце, а Совдепу — шістдесят? — відповів ж український соціал-демократ Микола Петренко, який пройшов за квотою Совдепу. Мовляв, скоріше довірить боронити національні інтереси товаришу по партії єврею чи росіянину, аніж українському буржую.

Ситуація виглядала тім більш дивною, що виконавчий орган "буржуазної" Заради, яка вимагала розширення представництва, очолював… однопартієць Петренка, український есдек Сергій Тимошенко. Натомість за "совдепівській" квоті до думи потрапило кілька власників багатоповерхових будинків.

26 (13) травня "Рідне слово" гірко іронізувало: "Хай ти будеш усе життя пролетар з пролетарів, та коли ти не записався у с. д. партію, то ти є буржуй… Записався в партію — хто б ти не був, все одно ти оборонець пролетаріату. Вийшов з партії — зразу ставши буржуй".

16 (3) травня, на губернському селянському зʼєднання їзді "подвиг" Петренка повторили українські есери: під час виборів голови відмовилися підтримати кандидата від Губернської Української Ради. Попри те, що малі в ній своїх представників, російський есер Стрєльцов видався їм ідейно ближчим.

Одначе дорікнути українським есерам браком патріотизму теж було неможливо. На тому-таки селянському зʼєднання їзді Андрій Заливчий виступивши з доповіддю по національному питання, яка б і зараз зробила честь будь-якому українському діячеві. І закінчив її цілком "мазепинським" ("бандерівцями" нас ще не обзивали) висновком: "Україна мусить управлятися сама, заводити свої порядки, маючи свою Раду у Києві".

До цих бі слів та ще і діла! Для початку — хоча б навколо місцевої, Губернської Заради обʼєднання єднатися. Так, як пропонував, надриваючи гортанку, принципово безпартійний Гнат Хоткевич. Але ж ні! Ті тріщини, котрими від початку вирізнявся представницький орган харківських українців, перетворилися на справжні розлами, ледь тільки розгорнулася виборча кампанія до міської думи.

Яка єдність, коли сам голова Губернської Української Ради Сергій Тимошенко пішов не від неї, а за списком своєї партії — українських соціал-демократів?

Українські есери пішли по іншому списку — "Земля і воля". Разом з російськими есерами та Обʼєднання єднаною єврейською соціалістичною робітничою партією.

А "весь цвіт і мозок української непартійної інтелігенції" (визначення соціаліста-федераліста Володимира Доленка) створив "Український демократичний блок". І теж рушив до міської думи!

Результати цього походу "трьома колонами" потребують окремої розповіді. А закінчити статтю краще чимось оптимістичнішим. Та від, хоча б, колоритною картинкою з тієї ж харківської маніфестації 13 травня (30 квітня) 1917 року, на Миколаївському майдані, нині — Конституції.

Насолоджуємось: "Комітет Губерніальної Української Ради під своїм прапором ставши на помості проти Думи. А побіч розмістилися цілим лісом прапори інших організацій. Тут і "Жіноча Спілка", і "Студентський Союз", і "Основʼянська спілка Північно-Донецької залізниці", що прийшла не тільки з прапорами, а з портретом Шевченка, і з оркестром, і з хором. Така сама Харківська спілка тієї ж дороги. Жихарська "Просвіта" з прапорами і мішаним хором; галицькі українці під двома прапорами; учні середніх і нижчих шкіл… Прямо море жовто-блакитне розливалося!".

"Але найбільшу увагу звернула на себе Основʼянська "Січ". Се маленькі хлопці, усі убрані в українське, з сивими шапками на головах. А напереді — отаман у запорозькому вбранні з булавою за поясом".

Свій отаман, як бачимо. Окремий. Дитячий.

А хто кого копіював — дітей дорослі, чи діти — дорослих, то вже несуттєво…