Микола Хвильовий у 1917-му. Солдат, повстанець, комунар

Фітільов Микола Григорович, 23 роки

Рядовий 325-го піхотного Царьовського полку Російської імператорської армії

Микола Фітільов зустрів Лютневу революцію в окопах на Румунському фронті, рядовим постійного складу 9-ї хімічної команди. До Миколи Хвильового залишалося ще чотири роки.

Майбутнього письменника мобілізували майже одразу, бо він досягнув призивного віку — 13 (1) грудня 1914-го йому виповнився 21 рік. Війна і мобілізація, писав він потім в автобіографії, його добряче витверезили.

Ще навчаючись у Богодухівській гімназії, юний Фітільов брав участь у нелегальному українському революційному гуртку, у якому заправляли українські есери. Незабаром адміністрація запропонувала його дядькові, земському начальнику в Богодухові, забрати хлопця з гімназії і тримати під наглядом. Микола вирішив не чекати і сам кинув навчання. На цьому його освіта і закінчилася, обмежившись чотирма класами середньої школи.

Начитавшись Добролюбова і Бєлінського з батькової бібліотеки, Микола вирішив "іти в народ" і без копійки грошей вирушив на Донбас. Там він влаштувався чорноробом у паровичний цех на Дружківському чавуноливарному заводі. Один із ранніх віршів Хвильового починався так:

Я із жовтоблакиття перший

На фабричний димар зліз.

Згодом він захопився Максимом Горьким і його "босяцькими" оповіданнями, покинув завод, Дружківку і помандрував "босяцькими етапами" на південь, до моря. Кілька років працював вантажником то в Таганрозькому порту, то на цегельні біля Іловайська, то вантажив кокс у Горлівці. Ніде він довго не затримувався, бо характер мав непримиренний і тягнуло його бурлакувати. На біографію пролетарського письменника Хвильовий устиг заробити, хоча сам до цього ставився іронічно: "Заводського у мене залишилось: пролетарська (непоказательна) фізіономія, матеріальне становище і дух протесту".

Із Ващенківських казарм у Харкові, де розмістили новобранців, Фітільов загримів на фронт одним із перших. На самісінькому початку 1915 року фельдфебель покарав його за недисциплінованість і з маршовою ротою відіслав у діючу армію. Потрапив Микола на Південно-Західний фронт, рядовим солдатом у 325-й піхотний Царьовський полк, який стояв тоді на Волині.

Найближчі два роки полк переміщався по Галичині, Польщі, Буковині й Румунії. Пізніше Хвильовий писав, що це був найстрашніший період у його житті — бої, походи, воші, голод, лямка піхотинця. Він згадував три роки війни як безкінечну похідну дорогу, на якій його чекали безхлібʼя, гарматний гул і сіра маса безликих людей. Молодий чоловік переживав духовний занепад. У 1916 році його перевели рядовим постійного складу у 9-ту хімічну команду. Тут Фітільов уперше почув агітаторів проти війни. Полк стояв у злиденній, голодній Румунії, й агітація мала успіх — армія поступово розкладалася. Фітільов приєднується до агітаторів, вони закликають відмовлятися йти в наступ.

Після Лютневої революції Миколу Фітільова обрали членом полкової ради солдатських депутатів, а незабаром і депутатом на армійський зʼїзд. Це була 9-та армія під командуванням генерала Платона Лечицького. На зʼїзді, який проходив у румунському містечку Роман, Фітільов дізнався про існування української армійської ради.

Повернувшись у полк, він почав за її дорученням вести культурно-освітню роботу, виступав за самостійну Україну і на цьому ґрунті мав кілька серйозних суперечок із більшовиками, які походили з пітерських робітників. Проте більшовики тоді кооперувалися з українськими націоналістами, аби тільки повалити ненависний царат. Крім того, Фітільов розумів владу Рад як децентралізацію і посилення влади на місцях. Так комуністична і національна ідеї почали мирно співіснувати у його свідомості.

У цей час — 1917 року — Микола Фітільов почав друкуватися у фронтових газетах, писав він вірші та фейлетони. Насамкінець фронтового життя Фітільов отруївся газами і потрапив у госпіталь. Додому, в село Демʼянівка на Слобожанщині (нині в Котелевському районі Полтавської області), де жила мати з сестрами, він повернувся під завісу 1917 року. Незабаром приїхав і його брат Олександр — на милицях, з тяжкою раною. Брат працював ковалем у кузні в Москві, а під час московського повстання проти юнкерів його було важко поранено.

У селі Міські Млини Фітільов познайомився з відомим українським есером Андрієм Заливчим. Той запропонував демобілізованому солдату вступити до Української партії соціалістів-революціонерів. Від партквитка Микола поки що відмовився, але почав вести політичну роботу в масах і взявся за організацію спілок, які займалися усуспільненням землі. Охочих було мало, та й узагалі людей бракувало, тож подекуди у спілки доводилося брати навіть конокрадів.

З квітня 1918 року, коли внаслідок перевороту постала Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Фітільов мусив переховуватися. Він утік до Харкова, вступив у союз безробітних солдатів, працював вантажником на станції Основа, потім двірником у колишньому готелі "Московська". У квартирі, де мешкали двірники, оселилися гайдамаки. Якось вони привели повію і почали її бити. Фітільов заступився за жінку і після сварки мусив із квартири й готелю тікати та вже туди й не повертався. Влаштувався санітаром у бараках біля паровозобудівного заводу, куди звозили військовополонених німців. Згодом вирішив не гаяти часу і можливостей: у барачній канцелярії стояли шапірографи — допотопні ксерокси. Фітільов оголосив себе знавцем української мови і пішов працювати в канцелярію, хоча справжня мета його була множити відозви на копіювальному апараті. Тут його швидко запідозрили, він покинув бараки і поїхав на село.

На селі панувало невдоволення, бо гетьман відновлював поміщицькі порядки, й анархія. У Рублівській волості (нині село Велика Рублівка) Микола Фітільов разом із братом, який одужав і залікував рани, організував загін "вільних козаків". Коли Директорія підняла антигетьманське повстання, "фітільовці" воювали з загонами головнокомандувача гетьманської армії генерала Федора Келлера.

Фітільов постарався — а це було просто, — щоб селяни вибрали його сільським головою. Це давало йому в руки всі засоби комунікації (телефони, пошту), аби організувати повстання в цілому повіті. Проте на початку 1919 року стосунки з військом Директорії загострилися, загін Фітільова, відомий симпатіями до більшовиків, наказано було роззброїти.

Петлюрівські козаки зʼявилися просто на засідання повстанського комітету, арештували Фітільова з товаришами і засудили до розстрілу. Вони посадили повстанців на підводи і повезли в поле. Тимчасом у Рублівку повернувся один із загонів "фітільовців" — "вільні козаки" вирішили відбивати своїх, завʼязалася стрілянина. Миколі вдалося під кулями втекти, а двох його товаришів розстріляли. Відтоді майже весь його загін перейшов на бік Червоної армії.

Навесні 1919 року Микола Фітільов одружився з Катериною Гащенко. Вони познайомилися в Демʼянівці, де вона вчителювала, а він провідував матір. Незабаром Катерина перевелася працювати в Рублівку, де жив і Микола. Її родина була проти шлюбу, бо наречений відмовився вінчатися. Обоє брали участь у діяльності місцевої "Просвіти" — концертах, виставах, виконували дуетом романси "Де ти бродиш, моя доле" та "Коли розлучаються двоє".

Молоде подружжя оселилося в Богодухові. 13 січня 1920 року у них народилася дочка Іраїда. Зима видалася холодною й сухою, з паливом було сутужно, і Фітільов відвіз молоду дружину з дитиною до її батьків у село Полкова Микитівка.

У квітні 1919 року Фітільов після тримісячного кандидатського стажу вступив до КП(б)У. У Богодухові місцеві комуністи організували Богодухівський полк, який боровся з Добровольчою армією генерала Денікіна. Фітільов брав участь у боях під Краснокутськом, потім під Богодуховим. Коли денікінці розбили їхній полк, приєднався до Червоної армії рядовим бійцем.

Згодом став політпрацівником у штабі 55-ї дивізії 13-ї армії, але штабною роботою займатися не довелося. Діло було під Орлом. Начальник штабу, колишній білогвардієць полковник Антон Лауріц, зрадив, утік і привів їх просто до денікінців. Штаб було розбито, царського генерала Станкевича, який теж перейшов на бік більшовиків, повісили, і лише група політпрацівників, серед яких був і Фітільов, вирвалася з оточення.

Добившись до своїх, оточенці негайно потрапили в Особливий відділ 13-ї армії, попросту кажучи, в ЧК. Їх звинуватили в "расхлябанности" і ще місяць тримали в підвалі з бандитами і контрреволюціонерами, поки розбирали їхню справу. Тоді-то Микола Фітільов познайомився з Юлією Уманцевою. За романтичною версією вона заступилася за нього перед слідчим ЧК: сказала, якщо його засудять до розстрілу, то нехай розстрілюють і її. Слідчий ЧК нібито вдумався у справу і визнав, що Фітільов із товаришами невинні. Особливий відділ відпустив їх.

Червона армія успішно відбила денікінців, які рвалися до Москви, і перейшла в наступ. Фітільова командирували в редакційно-видавничий відділ політвідділу Південного фронту. Незабаром політпрацівників мобілізували для боротьби з армією барона Врангеля. Фітільов потрапив у Другу кінну армію, де випускав прокламації до врангелівських солдатів і працював в армійській газеті. Свої ранні агітаційні твори — байки й сатиричні вірші в газеті "Селянська біднота", поему "Універсал Петлюри", видану окремою книжечкою, — він підписував псевдонімом Дядько Микола.

Після ліквідації Врангеля його відрядили в Другий кінний корпус на Кавказ, а потім у Харків. Демобілізовано його наказом ЦК КП(б)У в лютому 1922 року. В армії — царській і Червоній — Микола Фітільов прослужив більше як сім років.

До сімʼї він уже не повернувся. За родинними переказами, Катерина поїхала до нього в Харків і зустріла там якусь жінку, у якої чи то він знімав житло, чи то вона зайшла до нього в гості. Катерина образилася і більше в Харків не їздила, Микола теж до неї з дочкою не приїздив, — сімʼя Фітільових розпалася. За чутками, що їх переказували письменники, Хвильовий одружився з Юлією Уманцевою, яку хоч і не любив, але був зобовʼязаний їй життям. Уманцева — прототип товариша Жучка з його оповідання "Кіт у чоботях".

У Харкові Микола Фітільов працював у Головполітосвіті та Всеукрліткомі. У 1920 році було надруковано його перший вірш, підписаний псевдонімом Стефан Кароль. І тільки 1921 року в українській літературі зʼявилося імʼя Миколи Хвильового як поета і прозаїка — вийшли збірка віршів "Молодість", поема "В електричний вік".

Ярина Цимбал, літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України