Маскувати під неврожай. Як і чому Кремль посилив свій перший голод в Україні

Неминучість майбутніх труднощів із продовольчим забезпеченням більшовики усвідомлювали ще за наслідками комуністичного будівництва у 1920-му. Приміром, у листопаді 1920-го під час дебатів по доповіді Дмитра Мануїльського на V Всеукраїнській конференції КП(б)У тоді ще член її ЦК Василь Еллан-Блакитний зауважив: "Нам треба знаходити заходи, щоб забезпечити себе від насуваючогося голоду, який безперечно буде. Дядьки далі не будуть сіяти для робочого місця, бо нічого особливого йому це місце не може дати".

Саме відчуваючи небезпеку недосіву, Раднарком УСРР ще у грудні 1920-го, наслідуючи російський приклад, вирішив створити посівні комісії на усіх рівнях – від села до центру республіки, а в лютому 1921 навіть спробував залучити до посіву армійські загони. Втім, зрозумівши безперспективність такого роду намірів, більшовицькі керманичі вже у березні задекларували курс повернення економічної зацікавленості в результатах своєї праці – ініціювали перехід до нової економічної політики, найважливішим елементом якої була заміна продрозкладки продподатком.

Щодо посівної кампанії, то зумовлена непом поява економічних стимулів дала результат. У грудні 1921-го VI Всеукраїнському з'їзді рад наркомзем УСРР Дмитро Мануїльський звітував: "Ще на 5 з'їді рад (27 лютого 1921 р.- авт. ) я казав, що нас чекає недосів в 11.000.000 десятин. (до рівня 1916 р. – авт.) Але закріпленням землі на 9 років, запровадженням продподатку та новою економічною політикою ми скоротили цей дефіцит до 3.000.00 десятин".

Та прийшла інша біда – навесні-влітку 1921-го південь України, як і російське Поволжя, вразила посуха. Але хліб Кремлю був потрібен і тому там вирішили "надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера" покращувати саме за рахунок України і не рахуючись з потребами України.

Хліб був потрібен столицям ще до нового врожаю. З метою поліпшення продовольчого постачання півночі 29 червня – на наступний день після обурливої телеграми Леніна до ЦК КП(б)У про те, що з 22 червня припинився потік хліба з України, — президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) навіть створила спеціальну комісію для допомоги "червоному Петрограду". Вісті ВУЦВК повідомили про цю подію такими рядками:

Мінімальні масштаби затребуваної допомоги Кремль означив 2 липня –74 вагони щодня. Попри цю настанову, яка у вигляді телеграми за підписом Леніна була спрямована до України, політбюро ЦК КП(б)У погодилося лише на 45 вагонів:

Та головна проблема була у новому врожаї, види на який у Харкові пильно відстежували. Тому того ж таки 29 червня Президія ВУЦВК створила ще одну комісію — "Допомоги населенню, що постраждало від неврожаю", яку на початку липня очолив голова ВУЦВК Григорій Петровський.

Незабаром цей орган став означатися як "Українська комісія допомоги голодуючим". Можливо, то сталося внаслідок публічного визнання Кремлем факту голоду в "країні рад", про що, зокрема, було заявлено в опублікованому 21 липня у газеті "Правда" зверненні ЦК РКП(б) "Завдання партії у боротьбі з голодом". Невдовзі після цього звернення на шпальтах центральної української газети "Вісті ВУЦВК" саме українські терени були названі пріоритетом діяльності української комісії. Визнавалося, що "допомога голодуючим губерніям України — Катеринославській, Запоріжській, Донецькій, Миколаївській та Одеській — являється тепер настільки необхідною, що комісія признала потрібним насамперед дати допомогу голодуючим України". Єдиною формою допомоги голодуючим Росії тоді називалося можливе переселення (повернення) до УСРР уродженців України.

Можливо, така україноцентрична настанова була зумовлена баченням УСРР як окремого і рівноправного з РСФРР державного цілого. Таке припущення підтверджується і зробленою 29 липня спробою політбюро ЦК КП(б)У створити (за вже існуючим російським зразком, що постав з ініціативи Максима Горького) "комітет допомоги голодуючим "за участі Українських громадських діячів, зберігши керівництво за партією з обласним філіалом у Києві".

Робота над створенням такого комітету (комісії) тривала певний час. 18 серпня Раковський навіть звітував про неї на політбюро ЦК КП(б)У, яке визнало "можливою і допустимою" організацію такого комітету та склало основні принципи його формування. Цікаво, що питання пункту денного звучало саме як "Про комітети допомоги голодуючим", а не "потерпілим від неврожаю". Втім, після розпуску 27 серпня Кремлем російського відповідника такого органу питання про громадський комітет допомоги голодуючим в Україні, здається, більше не ставилося.

Основним питанням, з якого у керівництва УСРР виникли незгоди з Кремлем, був розмір продовольчого податку з нового врожаю. Ще 28 липня ЦК КП(б)У відмовилося, як того вимагали у Москві, його підвищувати. Але у Кремлі на ситуацію в України не зважали — зранку 29 липня політбюро ЦК РКП(б) затвердило план продподатку з України у розмірі 120 млн. пудів. У Харкові, зауваживши, що таке рішення "політично та організаційно підриває всю роботу в корні", того ж дня оскаржили таку настанову та звернулися до Кремля з проханням зменшити прямий продподаток до 100 млн. пудів, пообіцявши натомість здобути додатковий хліб економічними заходами. І того ж таки 29 липня на вечірньому засіданні політбюро ЦК РКП(б) задовольнило це прохання.

Щоб спробувати виконати взяті на себе зобов'язання та продемонструвати пріоритет проголошеної Кремлем боротьби з голодом у Поволжі (в українськомовній пресі тоді це звучало як "Надволжя"), в Україні потрібно було створити відповідне інформаційне тло, адже хлібозаготівлі у голодуючій місцевості виглядали нонсенсом. У російській пресі інформацію про голод в Україні і раніше блокували, а в УСРР відповідний поворот було проведено з початку серпня. Сутність необхідної інформаційної політики розʼяснювала резолюція політбюро ЦК КП(б)У від 4 серпня 1921 року: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами". 5 серпня це рішення вже як директива українського партійного центру була відіслана на місця.

Відповідним чином надалі формувалася і риторика української преси. Після окрику Кремля основним завданням була визначена допомога голодуючим Поволжя. Задля цього хліб вивозився навіть із найбільш постраждалих губерній. Приміром, того ж таки 4 серпня політбюро ЦК КП(б)У взяло до відома зобов'язання Запорізького губкому вивезти 1 млн. пудів. хліба.

17 серпня постановою президії ВУЦВК було унормовано завдання та повноваження комісії при ВУЦВК, у назві якої знову зникла згадка про голод. Тепер це була "Центральна комісія допомоги населенню місцевостей, що потерпіли від неврожаю, при ВУЦВК":

Найважливіших практичним засобом допомоги, організованої цією комісією, стало тимчасове розселення в Україні 439 тисяч поволзьких селян, які, рятуючись від голоду, покидали уражені посухою місцевості. Окрім цього, незважаючи на голод у південних губерніях України, близько 40% зібраного нею продовольчого фонду, який наповнювався переважно за рахунок введення додаткових зборів в Україні, теж було відправлено до Росії.

Голод у російському Поволжі був на слуху закордоном. Тому, починаючи із серпня 1921 року, за організацію допомоги тим голодуючим взялися у міжнародному масштабі. Натомість проблеми України у міжнародному дискурсі у 1921 р. не згадувалися. Загалом же із майже 75 млн. пудів зерна, реально зібраного в УСРР із врожаю 1921 року, 28,5 млн. пудів було відправлено до Росії. Це, а також відсутність вже наявної в Росії міжнародної підтримки, мало наслідком катастрофічне поширення голоду у південних районах України. У його розпал (навесні 1922 року) в республіці голодувало 3,8 млн. осіб (36% усього населення в офіційно визнаних голодуючими губерніях).

Перші випадки смерті від голоду зафіксовані ще восени 1921 року. А всього, за підрахунками українських демографів, у 1921-1923 рр. прямі втрати від голоду та епідемій, що його супроводжували, становили 936 тис осіб, з яких 556 тис – чоловіки.

Справді вголос про голод в Україні заговорили лише після VI Всеукраїнської конференції КП(б)У, яка відбулася 9-13 грудня 1921 року. Її початок засвідчував, здавалося б, тенденцію до замовчування. Приміром, Х.Раковський у своїй звітній доповіді, проголошеній 10 грудня, про голод згадав лише у контексті ситуації в Росії. Щодо збору хліба, то у нього взагалі йшлося про здобутки: мовляв, "минулого року до цього часу ми мали 13-15 млн. пудів хліба, зібраних за продрозкладкою; цього року маємо понад 50 млн. Це дало нам можливість нагодувати робітників, дати їм премії".

Лише під час обговорення доповіді проблема голоду була озвучена вголос. Найрезонанснішою та найвідвертішою виявилася репліка Миколи Скрипника, який зауважив: "Хіба це не було очевидно, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання. Йшов тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо вочевидь помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що у нас, в нашій благодатній Україні — голод. Ми мали про це сказати раніше і у відповідності з цим напружити свою увагу на цьому напрямку". Цікава деталь – у друкованому звіті частина зауваги Скрипника, перш за все слова про благодатну Україну, була вилучена (у тесті це виділено напівжирним курсивом):

Бачимо, що на заувагу Скрипника наркомзем Мануїльський одразу відреагував запереченням. Не залишилася без уваги вона і у наданих того ж дня відповідях Дмитра Лебедя: "Питання було в тому, що ми не те, що не зуміли, як казав т.Скрипник, а не бажали за визначенням підіймати галас навколо цього питання, тому що знали, що ми можемо там дещо отримати у заможних і дати потім нужденним селянам. Якби ми діяли за порадою Скрипника, то не отримали б 4 млн. пудів хліба. Якби губернії були оголошені голодуючими, з Донбасу ми б не отримали близько 4 млн. пудів хліба, як не отримали б з Миколаївської, Олександрівської (так в стенограмі – на той час то вже Запорізька – авт.) і Миколаївської губерній". Таким чином Лебедь стверджував, що замовчування голоду в Україні було не помилкою, а свідомою тактикою, але провину (партійна дисципліна зобов'язувала!) він поклав на керівництво УСРР.

Як приклад усвідомлення проблеми та її свідомого замовчування Лебедь згадав ухвалене у липні 1921-го рішення Української економічної ради (УЕР) спрямувати комісію в Миколаївську та Запорізьку губернії з метою чіткіше з'ясувати становище на місцях, та скасування цього рішення президією ВУЦВК – мовляв, щоб "галасом" не завадити продподатковій кампанії, яка ось-ось мала розпочатися.

Однак сам Дмитро Мануїльський у своїй доповіді "Голод і посівна кампанія", яку він виголосив увечері 12 грудня, був відвертішим. Він по суті визнав, що зволікання з боротьбою з голодом в УСРР було викликане нагальними потребами Росії: "Коли ми мобілізували всю партію, щоб врятувати Поволжя, коли ми думали про сьогоднішній день, […] тоді ми не могли почати демобілізації нашої партії". І якщо в цих рядках "російський слід" пролунав завуальовано, то далі про небажання Кремля у визнавати голод в Україні (і, відповідно, боротися з ним) говорилося прямими текстом: "На жаль, російські товариші до цього часу впевнені, що Україна є тією країною, де все "обильем дышет", де не може бути голоду".

Підсумовуючи доповідь, вже після згадки про 165 померлих від голоду в Запорізькій і близько 100 в Одеській губерніях, він наполягав: "Зараз у Москві наші т.т. не вірять, що на Україні починається голод. Партійна всеукраїнська конференція повинна звернутися в ЦК російської комуністичної партії з листом […],вплинути на свої органи у сенсі надання нам певного золотого запасу для купівлі зерна закордоном".

Конференція загалом підтримала таке звернення. Лише після цього радянський уряд офіційно оголосив голодуючою частину території південної України. Голові формально незалежної УСРР Раковському було дозволено звернутися за допомогою до міжнародних організацій. Вже 10 січня 1922 р. він уклав з "Американською адміністрацією допомоги" угоду, подібну до тієї, яка діяла у цієї організації з урядом РСФРР. 16 січня 1922 року політбюро ЦК КП(б)У доручило вжити заходів, щоб у пресі якомога ширше висвітлювався голод на півдні України. Але обовʼязок допомагати голодуючим РСФРР з УСРР було знято лише у червні 1922 року.

Більшовицька влада, усвідомивши, що голод стає вагомим фактором у боротьбі з повстанцями, використала його для свого зміцнення. Ще 28 червня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У постановило "звернути увагу т.Фрунзе на необхідність терміново вигнати Махна з Полтавщини в одну з голодних губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати"

Згодом під приводом допомоги голодуючим було вилучено чимало церковних цінностей, а в 1921-му будь який спротив вивезенню хліба подавався як злочин "бандитів" проти голодуючих. На півдні ж конфіскація навіть злиденних продовольчих запасів у селян "допомогла" природному катаклізму впоратися з "куркульським бандитизмом" і стала дієвим методом втихомирення повстанців. Цей досвід було використано у 1932-1933 роках.