Махно у відпустці. Чим завершився п'ятиденний "союз" махновців і червоних

5 січня 1920 року в повітовому місті Олександрівськ Катеринославської губернії (нині Запоріжжя) відбулася зустріч більшовицької Червоної армії і махновської Революційно-повстанської армії України (РПАУ).

Обидві армії на час зустрічі продовжували збройну боротьбу проти денікінців, що відступали на південь. Наявність спільного ворога, здавалося б, підштовхувала червоних і махновців до союзу, але ні ті, ні інші не відчували довіри один до одного.

Повстанці памʼятали, що менше року тому більшовики принесли в Україну продрозкладку, примусові "комуни" і чекістський терор. Памʼятали, як махновський рух було піддано розгрому і репресіям.

У Москві зробили власні висновки з уроків минулого року: 11 грудня 1919 року очолювана Львом Троцьким Реввійськрада Республіки затвердила секретний наказ "О мерах по борьбе с партизанщиной в Красной армии". У ньому, зокрема, наголошувалося: "Практическая политика в отношении партизанства и добровольчества получает огромное значение: от нее зависит не только наша победа над Деникиным, но и вся дальнейшая судьба советского режима на Украине. Необходимо немедленно же принять ряд мер, которые исключили бы возможность повторения тех явлений, которые погубили Советскую Украину в прошлый раз". Головним серед цих заходів називалося не просто роззброєння і розформування повстанських частин і загонів, але "безусловное и поголовное разоружение деревенского населения", для чого пропонувалися заходи аж до введення кругової поруки і розстрілів заручників.

28-го грудня, наступного дня після відходу з Олександрівська денікінців, місто було без бою взято 2-м Азовським корпусом РПАУ під командуванням Семена Каретника. На всі стратегічні обʼєкти, від залізничного вокзалу до горілчаного заводу, були негайно призначені махновські коменданти, зʼявились накази про заборону пияцтва і розстріл на місці винних у пограбуваннях. У ніч на 5 січня до міста прибули Махно і члени його штабу.

В ту ж саму ніч до Олександрівська увійшов передовий загін Червоної армії, 397-й полк 133-ї стрілецької бригади 45-ї стрілецької дивізії на чолі з начальником бригади Філіпом Левензоном.

Ввечері Левензон у супроводі комісара бригади Геніна та інших своїх командирів попрямував на переговори з Махном "в одну из лучших гостиниц города". "Принял "батько" сухо, но без каких-либо признаков высокомерия или чего-то подобного". Сам від участі в переговорах відмовився: "Все предварительные переговоры будет вести командир Черноморско-Азовского корпуса Каретников и начальник штаба Билаш, а итоги рассмотрит Реввоенсовет, который и примет определенные постановления".

Підсумки переговорів були викладені в донесенні штабу 14-ї армії від командира 45-ї дивізії Йони Якіра. Поміж іншого він передав і слова Каретника: "На политические темы мы с вами беседовать не будем. Об этом сговорится наш Ревсовет с вашим Р[еволюционным] В[оенным] советом республики. Со стратегической стороны мы готовы занять определенный участок [фронта], ибо враг у нас один".

Тим часом на вулицях Олександрівська почалося братання рядових червоноармійців і махновців, яке природним чином переходило в агітацію і контрагітацію. Політпрацівники і молодші командири "начали широкую разъяснительную работу среди махновцев и населения. Нам не пришлось рассеивать враждебных настроений, но сомнений, неясностей было достаточно: была непонятна наша политика 1919 года на селе, форсированное развитие коммун, реквизиции и др.".

Про агітації з іншого боку Левензон писав в іронічної манері: "В каждом квартале мы видели махновца-агитатора с четвертью водки. "Выпьем, братишка, за наше освобождение", — так простецки обращались к нашим красноармейцам махновские агитаторы. (…) После такого начала можно было рассчитывать на дальнейший успех".

Поки йшли братання і агітація, а в місто входили інші частини 133-ої бригади, командування червоних розгорнуло бурхливу діяльність з організації нової влади. Паралельно до вже діючої махновської адміністрації були призначені комендант міста і комісари різних установ. Обговорювалося питання про створення Ради. Сформувати її військові могли тільки за участю міської організації КП(б)У, але її керівництво мало сумніви щодо результатів майбутнього зіткнення червоних і махновців, тож не поспішало легалізуватися: "Местный ревком не считал своевременным выход из подполья. Он выжидал выяснения взаимоотношений с Махно".

Несподівану підтримку Левензон отримав від частини членів махновської Військово-революційного ради (ВРР). Насправді дивуватися цьому не доводиться: Рада, як вищий військово-політичний орган повстанства, формувалася шляхом вільних виборів населення. Серед її членів були і анархісти, і ліві есери, і більшовики. Незабаром частина членів ВРР вступила в таємні переговори з командуванням Червоної армії, про що військком бригади Криворуков згадував: "В результате этих переговоров нам удалось добиться его [РВС] раскола с привлечением (…) в ряды Красной Армии части кавалерии и одной батареи".

7 січня 1920-го на вулицях Олександрівська зʼявилося "Воззвание группы членов Реввоенсовета Повстанческой армии имени Батько Махно". Документ починався словами: "Ставши перед фактом намерения руководящих кругов Повстанческой армии натравить под видом борьбы трудящихся честных революционных повстанцев на Красную армию, [мы] не можем дальше молчать". Після цього багаторазово повторювалися заклики "Долой партизанщину на фронте и в тылу Красной армии!", "Все товарищи повстанцы — в ряды Красной армии!"

У ці ж дні керівництво РПАУ виробляло стратегію своєї подальшої поведінки. Начштабу Віктор Білаш свідчив: "Махновское ядро с июня 1919 г. было на положении войны с компартией. Оно и в настоящий момент начало агитировать за сохранение своей независимости, за "Вольный Советский Строй". (…) Но армия не поддержала такую идею в связи с усталостью, тифом, из-за нежелания кровопролития". Починати військові дії за незалежність Катеринославщини та Північної Таврії від більшовицького режиму РПАУ не могла. Залишалося сподіватися на поширення своїх ідей серед якомога ширших верств населення і рядових червоноармійців.

7 січня, одночасно з появою відозви пробільшовицької частини ВРР, було оприлюднене програмне звернення "офіційної" ВРР "Ко всем крестьянам и рабочим Украины". Зазначивши, що "вопросы о дальнейшей организации общественной жизни должны быть решены на Всеукраинском рабоче-крестьянском съезде", ВРР оголосила про скасування всіх розпоряджень денікінців і "тех распоряжений большевистской власти, которые мешают рабочим и крестьянам", заборонила створення і діяльність "ЧК, ревкомов и других принудительных институтов", заявила про перехід всієї землі, інвентарю та худоби, всіх промислових підприємств в руки працівників, обʼєднаних в сільські громади і профспілки, тимчасово оголосила вільну торгівлю; усім робітникам і селянам пропонувалося негайно приступити до створення "Вільних Рад" за участю лише трудящих, але без представників політичних партій.

Звичайно, знайти компроміс з більшовиками на основі програми ВРР було неможливо. Перехід ідейних розбіжностей у фазу збройного протистояння ставав справою найближчого часу.

Для командира 133-ї бригади Левензона "неизбежность такого конца была очевидна уже после разговора с Каретниковым". Ще 6 або 7 січня в розмові з Якіром він запропонував "выделить группу товарищей, которая должна была покончить с верхушкой махновской армии". Однак Якір не схвалив підготовку терористичного акту, наказавши чекати розпоряджень від уряду, а до того часу збирати інформацію про стан РПАУ. Незабаром Якір представив звіт командувачу 14-ю армією Ієронімові Уборевичу: "Выяснил относительно точно численность корпуса Каретникова, находящегося в Александровске и непосредственной близости (…): 1500-1600 сабель и около 6000 штыков".

Для майбутньої боротьби з цими невеликими силами Уборевич виділив всю 45-ю дивізію, бригади якої мали оточити Олександрівськ. Крім того, в район Гуляй-поля була спрямована 41-а дивізія, в Павлоградський повіт — Латиська дивізія. 9 січня "для борьбы с партизанщиной и бандитизмом" було додатково направлено Естонську і 9-у стрілецькі дивізії під Олександрівськ, 11-у кавалерійську дивізію — під Катеринослав. Частини червоних знімалися з денікінського фронту. На одностайну думку махновських мемуаристів, саме ця обставина дозволила генералу Слащову безперешкодно дістатися до Перекопу і отримати час для створення оборони Криму.

Для початку бойових дій проти "майже союзників" червоним був потрібен привід. Так зʼявилася розтиражована пізніше історія про "відмову Махно підкоритися наказу про відправку на Польський фронт". Увечері 8 січня штабу РПАУ був вручений наказ Реввійськради 14-ї армії: "Начальнику всех вооруженных отрядов Махно немедленно по получении сего приказа выступить со всеми вооруженными силами" в район Гомеля, де "поступить в распоряжение РВС 12-й армии".

Ціна цього наказу була зрозуміла самим червоним командирам. Командарм Уборевич в розмові з Якіром розʼяснював: "Вы хорошо понимаете, что этот приказ является известным политическим маневром и только; мы меньше всего надеемся на положительные результаты в смысле его исполнения Махно".

Наказ Уборевича став для махновців повною несподіванкою. На підставі наказів голови Реввійськради Республіки Троцького від 6 червня 1919-го махновці офіційно вважалися зрадниками, ворогами радянської влади, ворогами народу. Накази ці скасовані не були. Перш, ніж віддавати будь-які розпорядження "зрадникам", слід було провести переговори і укласти офіційну угоду між радянською владою і РПАУ. Так, як це було зроблено восени 1920-го. І як це запропонували самі махновці в січні 1920-го. За свідченням Білаша: "В результате горячих споров в штарме и Совете, было выдвинуто контрпредложение — подписание военного договора и предоставление независимости Екатеринославской и Таврической губерниям".

Немає жодних відомостей про те, чи було отримано офіційну відповідь махновців. Але це було неважливо: вдень 9 січня вийшла постанова Всеукраїнського ревкому: "Махно не підпорядкував себе волі Червоної Армії, одмовився вирушити проти поляків і оголосив війну нашій визволительниці Робітниче-Селянській Червоній Армії. Таким чином Махно і вся його група зрадила український народ польським панам".

На підставі цього придуманого "оголошення війни" Всеукраїнський ревком ухвалив: "1. Махно з усією групою оголошується поза законом, як дезертири і зрадники. 2. Всі, хто буде підтримувать і переховувать зрадників українського народу, будуть немилосердно знищуватися".

За планом, розробленим Уборевичем, "Александровск должен был быть окружен, и Махно нужно было запереть в городе". Операцію передбачалося провести силами 41-й і 45-ї стрілецьких дивізій. Остання була заздалегідь виведена з Олександрівська під виглядом відправки на фронт проти білих. У місті залишився тільки батальйон 398-го полку на чолі з Федором Ліпановим. На нього, за свідченням Левензона, "возлагалась обязанность парализовать и "положить конец" махновскому штабу". Вночі з 9 на 10 січня червоні почали роззброєння і арешти невеликих махновських частин, що стояли поблизу від Олександрівська.

Покінчивши з першим етапом операції, на світанку бригади червоних почали наступ на Олександрівськ. І тут трапився конфуз: ні Махна, ні його армії в місті не виявилося. Розвідка повстанців своєчасно отримала відомості про плани Уборевича, — швидше за все, від співчуваючих або просто порядних червоних командирів, — і ще вночі РПАУ пішла з Олександрівська. З оточення армія вийшла через підрозділи 41-ї дивізії. Без бою — червоноармійці просто не стали стріляти. Відзначимо, що червоноармійці 41-ї дивізії не стояли разом з махновцями в Олександрівську, не браталися з ними, не слухали махновської агітації.

Штаб РПАУ і її найбільш боєздатна частина, кіннота, в той же день дісталися Гуляй-поля. Піхоті і артилерії не пощастило: їх наздогнали бійці все тієї ж бригади Левензона. Про особливості "роззброєння по-більшовицькому" згадував Криворуков: "Товарищ Левензон при помощи пехоты разоружал сидевшее на тачанках войско, отбирая у последнего все без исключения, кроме носильного платья".

І Криворуков, і Левензон згадували лише про арешти махновців. Білаш, який перебував до 10 січня в Нікополі, згадував і про масові розстріли: "В Хортице красные захватили шесть бронепоездов, два состава снарядов и расстреляли прислугу. (…) Проезжая селения (…), я видел проходившие красные части на Крым. Они производили чистку махновщине, обезоруживая группы больных повстанцев, расстреливая командиров. Было жутко смотреть на эту кровавую картину и хотелось кричать: "Остановитесь, безрассудные! Махновцы с вами!"

Зайнявши Гуляй-поле, Махно і залишки РПАУ почали було готувати село до оборони. Але, обговоривши становище, відмовилися від негайного протистояння з набагато переважаючими силами червоних. 11 січня 1920 року штаб РПАУ видав наказ про надання повстанцям місячної відпустки. Вже практично неіснуюча армія була офіційно розпущена.

Партизанська боротьба загону Махно проти більшовицького режиму в Україні відновилася у кінці того ж січня 1920-го.