Людина і півострів. Як Соломон Крим керував Кримом

23 грудня 1917 року, тобто ще до завершення Першої світової війни, Великобританія і Франція розділили сфери впливу в колишній Російській імперії. Крим входив в зону контролю Парижа. За перемир'ям 11 листопада 1918 року німці мали залишити завойовані ними території – реалізація цього рішення на сході стала головною причиною успіхів більшовиків наступного року. Заповнювати вакуум сили переможцям довелося власними військами.

Після відставки першого Кримського крайового уряду Сулеймана Сулькевича 15 листопада 1918 року важелі влади перейшли до Соломона Крима. Це був виходець з караїмської родини, агроном і педагог, депутат Держдуми та знаний кримський громадський діяч.

Новий уряд складався з соціалістів Сергія Ніконова (народна освіта) і Петра Бобровського (праця), а також кадетів Максима Винавера (зовнішні зносини), Володимира Набокова (юстиція), Миколи Богданова (внутрішні справи) і самого Крима (землеробство), безпартійних Олександра Барта (фінанси) та Олександра Стевена (продовольство, торгівля і промисловість). Адмірал Василь Канін та генерал-лейтенант Михайло Бутчик керували, відповідно, морським та військовим відомством.

В уряді панувало переконання, що він є прототипом "майбутньої Всеросійської влади". Жодного кримського татарина або українця у його складі не було. Не дивно – кабінет у першій же декларації ще 14 листопада взяв курс на відродження єдиної і неподільної Росії:

"Єдина Росія мислиться урядом не у вигляді колишньої Росії, бюрократичної і централізованої, заснованої на гнобленні окремих народностей, а у вигляді вільної демократичної держави, в якій всім народностям буде надано право культурного самовизначення. Разом з тим уряд переконаний, що забезпечення благополуччя і процвітання всіх народів, що населяють Росію, ні в якому разі не може бути побудовано на запереченні єдиної Росії, на її ослабленні і на прагненні до відторгнення від неї".

22 листопада 1918 року перші білогвардійські частини зайняли Керч. Прем’єр отримав видану двома днями раніше ноту командувача Добровольчою армією Антона Денікіна з коротким викладом його програми щодо півострова: "Російська державність. Російська армія. Всемірне сприяння Кримському Уряду у боротьбі з більшовиками. Повне невтручання у внутрішні справи Криму та боротьбу навколо влади".

26 листопада союзна ескадра Антанти з 22 кораблів стала на рейд Севастополя – англійська морська піхота, французькі та грецькі полки, всього до кінця року до 5 тисяч осіб (до квітня 1919-го це число зросте до 22 тисяч). Британський командувач прийняв делегацію другого Кримського крайового уряду, до останньої хвилини не розуміючи, хто вони – чи не більшовики раптом?

Фактично на півострові знову склалося тривладдя. Крайовий уряд не зміг мобілізувати власних сил (призов народжених у 1896, 1897 и 1898 роках був оголошений, але провалився) і тому лавірував між союзниками і добровольцями. Винавер пізніше згадував, наскільки "своєрідно" складалися стосунки між останніми: "У Сімферополі сидів головний начальник російської армії, а Севастополі – головний начальник союзницької армії та головний начальник союзного флоту. Від Сімферополя до Севастополя – дві години їзди. І за чотири місяці, до половини березня 1919 року, ані головний начальник російської армії, ані його начальник штабу жодного разу не вели ділової бесіди з начальниками союзницьких сил".

Економічна війна з Україною, програна попереднім кабінетом Сулькевича, залишила після себе важкий спадок, посилений необхідністю постачати продовольство військам білих і Антанти та годувати численних біженців. Ціни рвонули вгору – у січні-лютому 1919 року масло подорожчало більш ніж у 2 рази, яйця – втричі. Хліб видавали з розрахунку 300 грам на людину в день. Півостровом прокотилися жіночі продовольчі бунти.

Земельне питання не було вирішене, лише вводилися тверді ціни на оренду землі. Посилилося безробіття. Так і не був запущений Севастопольський морський завод. Напади робітників на англо-французькі патрулі стали звичайною справою.

Витрати були великі (утримання Таврійського університету – 2,3 млн рублів, добровольців – по 1,5 млн на місяць, сотні тисяч – на соціальні виплати), доходи залишилися лише у вигляді податків на тютюн і вино. Для наведення хоча б мінімального порядку у фінансах уряд відкрив три банки і випустив, нарешті, свою валюту – купюри в 5,10 і 25 рублів і 50-копійчані марки.

У внутрішній політиці другий крайовий уряд багато в чому йшов проти першого. Було скасовано кримське громадянство, ліквідована цензура, розпущений Сенат, міську варту замінила самоврядна міліція. Було відновлено право на свободу зборів, у тому числі для профспілок і політичних партій (крім більшовиків).

На виборах до Сімферопольської міської думи 26 січня 1919 року було представлено 12 списків, обрано 78 гласних: кадети отримали 21 крісло; "група татарських виборців" – 17, меншовики і Бунд – 12; блок есерів, трудовиків, єврейських і вірменських соціалістів – 11; сіоністи – 4, Поалей-Ціон – 3, "Товариство домовласників і торгово-промислового Союзу" – 3, "група безпартійних виборців" – 3, список "загальних зборів кримчаків-євреїв" – 3, "група безпартійних татар" – 1 крісло.

Однак якщо уряд в цілому підтримував політичну різноманітність, то з Курултаєм його відносини не склалися. Хоча кримськотатарська Директорія де-факто відмовилася від спроб побудувати незалежність і розробила проект "Положення про культурно-національну автономію мусульман Криму", кабінет Соломона Крима звинуватив її у сепаратизмі. У січні 1919 року Директорію було силою видворено із займаного приміщення, національні школи передані у відання Міністерства освіти. 23 лютого, в день жалоби за Номаном Челебіджіханом, в Курултаї пройшли обшуки, спікер Асан Сабрі Айвазов ледь не потрапив під суд. Кримськотатарський рух взяв курс на ігнорування крайового уряду.

Паралельно в січні спалахнула епідемія тифу.

У січні ж почався спочатку обмежений, а потім все більш масштабний білий терор. Від обшуків і реквізицій у селян влада поступово перейшла до позасудових убивств. Посилилися антисемітські настрої. У відповідь селяни все частіше громили поміщицькі маєтки. Більшовики, які, між іншим, перебували в підпорядкуванні ЦК КП(б)У, вели переважно підпільну діяльність, але в горах і каменоломнях виникли повноцінні повстанські групи. Для розгрому загону "Червоної каски" під Євпаторією 18-19 січня знадобилося до 1000 солдатів і артилерійська підтримка кораблів.

У лютому узаконеними стали адміністративні арешти і висилки. Друга декларація уряду (від 5 лютого 1919 року) підкреслювала рух попереднім курсом: "Кримський уряд створений був як тимчасовий – і ставив собі основним завданням сприяння відтворенню Росії. Це завдання, яке тісно пов'язує його з діяльністю Добровольчої армії, уряд виконує і виконуватиме доти, доки не створиться єдина авторитетна загальноросійська державна влада, а до того часу уряд залишиться на своїй посаді та виконуватиме прийняті ним на себе перед населенням зобов'язання, охороняючи порядок та сприяючи зміцненню громадянськості та культури в країні".

У тому ж таки лютому фактично відродилася цензура в газетах. У березні цензори почали переглядати зміст телеграм. Була скасована свобода зборів і – у черговий раз – відкладено скликання Кримських Установчих зборів (Кримського Сейму). А Денікін ультимативно зажадав введення в Криму надзвичайного стану.

Крайовий уряд остаточно втрачав легітимність в очах політичного істеблішменту. 13 березня конференція профспілок Севастополя 70 голосами проти 10 прийняла абсолютно більшовицьку резолюцію: 1) Видалення Добровольчої армії; 2) відсторонення крайового уряду; 3) відновлення в Криму радянської влади, 4) звільнення всіх політичних в'язнів.

15 березня почався загальний страйк, закрилися магазини, зупинився транспорт, страйкували в Сімферополі, Феодосії та Керчі. Союзники і добровольці силою наводили порядок, десятки людей були розстріляні. 22 березня страйк припинився, але стало очевидно, що кабінет тепер спирається винятково на багнети.

Тим часом до Криму з півночі підходили червоні війська. 1,5 тисячі білих обороняли Перекоп, до них на допомогу після низки прохань і скандалів прийшли лише 600 греків. Чонгар прикривали ще приблизно тисяча білогвардійців. У них були гармати і бронепоїзди, але противник все одно перевершував їх чисельно. Англійські та французькі війська виступити на фронт рішуче відмовилися, на французьких кораблях успішно поширювалася більшовицька антивоєнна агітація.

29 березня 1919 року червоні форсували Сиваш, а 4 квітня штурмом взяли Перекоп. Другому Кримському крайовому уряду залишилося проіснувати тиждень.

6 квітня воєнний стан все ж було введено. Наступного дня уряд перебрався до Севастополя, куди відійшли і всі наявні союзні війська. 11 квітня без бою був зданий Сімферополь, 12-го – Ялта і Бахчисарай.

Вже 15 квітня червоні опинилися під Севастополем, де зіткнулися з французами. Два дні боїв закінчилися взяттям Малахового кургану, але потім корабельна артилерія Антанти зупинила червоних. Було укладено перемир'я. На французьких кораблях стали підніматися червоні прапори, вулицями Севастополя пройшли демонстрації моряків, які не бажали битися. 21 квітня почалася евакуація, причому союзники пограбували населення міста на 500 тисяч рублів і порт – ще на стільки ж, а в уряду перед тим конфіскували 7 млн рублів і цінності. 29 квітня перші червоні увійшли в місто, а наступного дня порт покинули останні союзні кораблі.

 На самому початку своєї діяльності уряд Соломона Крима показав себе найбільш демократичним з усіх, які коли-небудь керували півостровом. Але саме тому він так швидко впав. Логіка війни вимагала куди більш жорстких дій. Друга причина полягала в тому, що кабінет не прислухався до сильно лівої більшості населення та відкрито ігнорував національні рухи. В результаті в критичний момент ніхто не став на захист влади. Підкреслено ліберальна і фактично російська державність була приречена.

Багатоголосся початкового періоду революції остаточно змінилося жорсткою біло-червоною дихотомією.