Ліквідація "добробатів". Як в УНР вільнокозачі загони розпускали
Відмова від добровольчих формувань значною мірою пов'язана з розчаруванням саме у Вільному козацтві
П'ятого квітня 1918-го військовий міністр Олександр Жуковський підписав незвичний наказ — "Про висловлення подяки Вільному козацтву". І хоча в наказі дійсно йшлося про подяку добровольцям-вільним козакам за те, що стали на захист "молодої Української Республіки" та "глибоку відданість ідеї України", насправді це був наказ про розпуск вільнокозачих загонів: "Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до міцного будування своєї державности і стати на певний твердий грунт, а козаки перейти до своєї звичайної праці".
Цей наказ був одним з низки заходів та рішень української влади та німецької і австро-угорської військових адміністрацій, якими у березні-квітні 1918-го ліквідовувалося Вільне козацтво — парамілітарні "козацькі" формування, які виникли навесні 1917-го у селах Звенигородського повіту на Київщині. З часом сільські загони обʼєднувалися в волосні курені та повітовий кіш.
На осінь 1917-го вільнокозачий рух став масовим і охопив села, повітові містечка та міста не лише Київщини, але й інших українських губерній. Поширеним є твердження про наявність 60 тисяч вільних козаків на початок жовтня 1917-го. І хоча ця цифра неточна і дискусійна (йдеться про загальну чисельність членів козацьких товариств, а не боєздатних загонів), вона промовисто свідчить про масовість руху. Окремі загони Вільного козацтва активно відзначилися і в охороні громадського порядку на місцях, стримуючи розгул злочинності, і в боротьбі з більшовицькими підрозділами взимку 1917-1918-го. Але загалом Вільне козацтво організаційно не відбулося: з нього не вдалося створити ні нових правоохоронних структур, ні нової армії.
Хоча спроб було вдосталь. У листопаді-грудні 1917-го Генеральний секретаріат та, незалежно від нього, Генеральна козацька рада (ГКР) намагалися сформувати з чисельних, але розпорошених по селах товариств Вільного козацтва спочатку загони для наведення порядку на місцях, а потім бойові підрозділи, які б захистили українську владу від більшовицьких військ.
Але Генеральна козацька рада, яка осіла у Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе і у січні 1918-го була розігнана збільшовизованим підрозділом…
Вирішальною причиною невдач була територіальна обмеженість "революційних" інтересів вільних козаків та їх отаманів. Головні принципи організації вільного козацтва — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевої "отаманщини".
Павло Скоропадський, якого на І Всеукраїнському зʼїзді Вільного козацтва заочно обрали наказним отаманом, стверджував, що в грудні 1917-го зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями вільного козацтва (поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати звенигородських вільних козаків проти більшовиків під власним керівництвом) зазнали невдачі. Запізнілою була і спроба генерального секретаря військових справ Миколи Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі Реєстрове Вільне козацтво на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходів, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім. До того ж, сільські загони вільного козацтва часто були безпорадними перед погромами, які чинили їхні ж односельці. Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, переважно молодь, навряд чи могли щось протиставити "воленародній" позиції сільського натовпу. І це у тому випадку, якщо вони прагнули зупиняти погроми поміщицьких маєтків, а не самі брали в них участь.
Тим не менше, частина вільнокозацьких загонів активно проявила себе у боротьбі з більшовицькою агресією. В грудні-січні 1917-1918 участь Вільного козацтва у боротьбі з більшовицькими загонами зафіксована, зокрема, у Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, в районі Полтави, Бірзули, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас. Важливу роль в боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куріня отамана Горобця, а у захисті Києва — Київське робітниче вільне козацтво під проводом Михайла Ковенка.
Проте у більшості випадків йшлося про локальні партизанські дії, які аж ніяк не могли принципово вплинути на перебіг військових дій і не виправдовували перебільшених сподівань, які покладала українська влада на Вільне козацтво взимку 1917-1918 рр. Окрім того, Вільне козацтво саме провокувало чимало конфліктів: самочинно захоплювало владу на місцях, відмовлялось виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, займалось самоуправством, перевищенням повноважень, самосудом… Все це посилювало анархію та хаос.
Німецька та австро-угорська армії з приходом в Україну взялися за роззброєння цивільного населення, в тому числі — вільнокозачих загонів. Наявність великої кількості зброї в руках населення не дозволяла сподіватися на спокій в повітах, а значить і передбачене Брестським мирним договором повноцінне забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини продовольчими товарами. Тому одним із першочергових завдань стало вилучення зброї у тих, хто незаконно її зберігав. Союзники часто не бачили різниці між загонами Вільного козацтва та іншим озброєним населенням.
Ефективна боротьба з будь-якими проявами анархії та селянського самоуправства була неможливою, доки цивільні мали зброю. Тому в березні-квітні 1918-го повітові комісари УНР та командири німецьких військових частин видають накази про негайну здачу зброї. Приводом для роззброєння вільних козаків було недотримання ними приписів урядового статуту під час формування загонів і наявність "непевних" людей.
Міністерство військових справ УНР в цей час взяло курс на формування регулярної армії, заборонивши організацію будь-яких місцевих "самочинних" збройних загонів під загрозою кримінальної відповідальності. Міністерство внутрішніх справ УНР взялося за відновлення державних правоохоронних органів. Для боротьби з анархією та підтримання державного ладу військовий міністр Олександр Жуковський, за згодою міністра внутрішніх справ Павла Христюка, 6 березня видав наказ про утворення військових губернських та повітових комендатур. Під командування губернських та повітових комендантів переходили військові частини, що знаходились на підпорядкованій території.
Відмова від добровольчих формувань значною мірою повʼязана з розчаруванням саме у Вільному козацтві. В березні-квітні 1918-го деякі політичні та військові діячі виступають у пресі з критичними зауваженнями щодо вільнокозачих підрозділів. Микола Шинкар у доповідній записці до військового міністерства писав: "Вільне козацтво мало в себе два статути — один Мін. Вн. Справ і другий Генеральної Ради, але як один так і другий стояли далеко від народнього життя і обидва залишилися без здійснення: — козацтво було лише тільки в одній назві і ніякої організації як такої не мало. Усе носило випадковий і хаотичний характер і ніякої військової одиниці не виявляло". Подібні міркування висловлював і Микита Шаповал: "Війська у нас звичайно ж немає. Ті війська, які називаються Запорожцями, Гайдамаками, сердюками, вільними козаками, курінями і ще якось там — це партизанські загони, які працюють кожний для свого господаря: один для Центральної Ради, інший для "реквізицій", треті "для спокою" і т.д.". Володимир Винниченко, який у грудні 1917-го був серед тих, хто покладав особливі сподівання на вільнокозачі загони, 2 квітня 1918-го зробив промовистий запис у щоденнику: "Мильний (вільний) козак".
Насамперед уряд ліквідував Реєстрове Вільне козацтво. 23 березня Рада народних міністрів ухвалила припинити його організацію, а гроші, передбачені для його фінансування, передати у розпорядження міністра внутрішніх справ для утримання міліції. Однак ліквідація реєстровців, які в переважній більшості повітів так і не встигли сформуватися, лише означала, що уряд відмовлявся від державної підтримки вільнокозачого руху, але не скасовувала його взагалі.
Тому 5 квітня зʼявився згадуваний наказ-подяка військового міністра Олександра Жуковського, в якому мʼяко і завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів. "Мʼякість" полягала ще й в тому, що, згідно із "словесним наказом" міністра, вільні козаки могли далі існувати як "культурна сила", а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які б утримувались місцевим самоврядуванням і підпорядковувались призначуваним (!) повітовим комендантам.