Курс на євроінтеграцію. Як посол в Німеччині відстоював українську незалежність

У липні виповнилося 100 років з часу, коли барон Федір Штейнгель розпочав свою діяльність посла Української Держави у Німеччині, тобто в країні, від зовнішньої політики якої на той час залежала подальша доля нашої держави. Чому саме він обійняв таку важливу посаду? І що йому вдалося зробити?

Федір Штейнгель походив з естляндської гілки німецької родини Штейнгелів. Його батько оселився у Києві у 1877-му та придбав будинок по вулиці Бульварно-Кудрявській, 25 (зараз 27). Нині у частині приміщення, що збереглося, та у прибудованому до нього корпусі розташований Інститут травматології та ортопедії НАМН України.

Після смерті батька Федір Штейнгель продовжив родинні традиції благодійництва: у селі Городок Волинської губернії, де його батько придбав маєток, Федір збудував та на власні кошти утримував двокласне училище, лікарню св. Бориса, водяний млин, саме він проклав до села дорогу.

Окремо варто згадати меценатські заслуги Федора Штейнгеля в долі двох непересічних особистостей: математика Георгія Гродського та філолога й громадського діяча Бориса Грінченко.

Рано осиротілому Георгію барон не лише допоміг здобути освіту, а й 1895-го профінансував видання його першої наукової праці "Новый способ геометрического представления функций". Коштувало видання за тогочасними мірками недешево — 1289 руб. 15 коп., але це був гарний старт для молодого математика. Загалом же наукова спадщина Гродського складає 52 наукові роботи, а також винаходи, два з яких до цього часу засекречені Російською Федерацією.

Саме Гродський зберіг для історії згадку про те кредо, яким послуговувався Штейнгель у своєму житті. В одному з листів до барона він писав: "Мені здається…застосовуючи сам особисто і пропагуючи твій девіз "Мати, щоб допомагати — набувати, щоб роздавати", я достойно віддячу тобі…"

Щодо Бориса Грінченка, то Штейнгель істотно допоміг йому у виданні книг. Восени 1913-го барон надав безвідсоткову позику, на яку подружжя Грінченків видало "Соняшний промінь", 12 оповідань малими книжками, 7 віршів малими книжками, переклади з Гейне, розвідку про Жана Масе і його інтернаціональну лігу народної просвіти.

Відліком політичної карʼєри барона можна вважати 1906-й, коли його було обрано депутатом від Києва до I Державної Думи Російської імперії.

До організованого українського руху він долучився у 1908-му, коли разом з такими відомими політичними діячами як Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Петро Стебницький, Андрій Ніковський, Євген Чикаленко, Андрій Вязлов увійшов до складу Київської громади Товариства українських поступовців.

Після повалення самодержавства Федір Штейнгель навесні 1917-го увійшов до першого складу Української Центральної Ради. Але в цей період своєї політичної карʼєри барон не розглядав Україну як самостійну незалежну державу.

Дмитро Дорошенко так характеризував політичні уподобання барона: "По своїм поглядам Федір Рудольфович стояв на грунті автономії і федерації, мріяв про "вільну Україну у вільній Росії". Він належав до партії конституційних демократів, де своїм авторитетом дуже піддержував українські інтереси. Як людина, це був джентлмен в кращому й ідеальнішому розумінні цього слова. Мати з ним відносини робило кожному найбільшу приємність, на стільки це була мила й симпатична людина. В українських колах він тішився високою повагою й авторитетом". У 1917-му такі погляди переважали серед українських діячів, але Штейнгель своїх поглядів не змінив і на початку 1918-го. Саме через це коли його імʼя виринуло серед кандидатів на посаду посла в Німеччині такі знакові для Української революції фігури як Ісаак Мазепа та Євген Чикаленко відзначали, що Штейнгель є невдалою кандидатурою — вони побоювалися, що той не зможе повноцінно відстоювати інтереси України. Але Скоропадський зробив вибір на його користь, а самому барону довелося поступитися своїми політичними переконаннями задля інтересів Української Держави.

"Надзвичайний Посланник і Уповноважений Міністр Української Держави при Цісарському Правительстві в Німеччині" — саме так в офіційному документі називалася та посада, яку більшість дослідників називає коротко — "посол". Для зручності будемо вживати цей термін й ми.

Ідея призначення Федора Штейнгеля послом належала Миколі Василенку, якого невдовзі підтримав міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко: "В колах, що оточували двір гетьмана, не було недостачі в своїх кандидатах, але я вважав, що послом у Берліні має бути людина, що з одного боку мала б повне довірʼя з боку національних українських кіл, а з другого справді могла би заімпонувати в Берліні. Отже я висунув кандидатуру барона Ф.Р. Штейнгеля, людини, яка свою прихильність до української національної справи засвідчила цілими роками громадської й культурно-національної діяльності. За найцінніше в Ф.Р. Штейнгелі я вважав його ідеальну громадську чесність, вірність обовʼязку і взагалі ті високі особисті прикмети, які робили з нього таку рідкісну, на жаль, у наш час постать справжнього джентльмена".

Посольство Української Держави у Німеччині, так само як і австро-угорське, турецьке та болгарське, було віднесено до першого рангу. Воно отримало найвищу категорію дипломатичних представників — міністрів-резидентів, тобто акредитувалося головами держав, до яких відряджалося. Цей факт говорить про надзвичайну важливість цих напрямів для зовнішньої політики держави.

Федір Штейнгель прибув до Берліну 1 липня 1918-го. Основну увагу новообраний посол звернув на діяльність, спрямовану на захист територіальної цілісності та незалежності Української Держави.

Про початковий етап роботи Штейнгеля в Берліні збереглися спогади болгарського історика та дипломата Івана Шишманова, який, до речі, був зятем Михайла Драгоманова: "Навідався барон Штейнгель — його щойно призначили українським послом у Берліні. Красень, високий, років 40-42. Бліде обличчя, довгаста борода, як у патріарха. Вельми коректний … Говорив про Крим, що його треба втримати — він потрібен Україні".

З питання подальшої долі Криму Штейнгель зустрічався з міністром іноземних справ фон Штумлео. У листі, датованому 25 липня, барон писав: "Сьогодні приїхав з Криму їх міністр фінансових справ та інші. Штум заспокоїв мене, що ці громадяни не будуть офіційно прийняті, що розмова про Крим може вестися тільки між Німеччиною і Україною, що, власне питання вже вирішено, що Крим наш…" Остаточному вирішенню завадив лише брак часу, відведеного історією на гетьманат Скоропадського.

На початковому етапі діяльності головні проблеми посольства полягали у недостатньому фінансуванні та відсутності налагодженого звʼязку з Українською Державою. Через це український посол був позбавлений політичних новин з батьківщини, які були йому конче необхідні для дотримання правильного зовнішньополітичного курсу. Штейнгель гостро усвідомлював цю проблему, тому одразу звернувся до Дорошенка з проханням "про інформацію мене по біжучим справам не менше двох разів на тиждень….щоби посольству в Берліні висилались всі українські часописи, починаючи з "Державного вісника". З проблемою інформаційної ізоляції від Києва стикався не лише він. Про це, зокрема, свідчить те, що до українського посольства у Німеччині з проханням надати інформацію з батьківщини зверталися український представник посольства у Відні та українське генеральне консульство в Фінляндії. З листа Міністерства пошт і телеграфів відомо, що такий звʼязок було встановлено з 16 липня.

Дипломатичне листування Української Держави з Німеччиною велося українською мовою. Цікава деталь: барон, який був прихильником всього українського, розумів українську, писав нею, хоча у повсякденному житті говорив російською. Історія залишила для нас один факт, записаний у "Спогадах" Євгена Чикаленка: "Хоч він (Ф. Штейнгель — І.К.) ніколи не навчився говорити по-українському, але раз у раз стояв за вживання української мови серед українців. Памʼятаю, що коли одного разу ми, українці, зібралися у нього в помешканні на нараду про заснування Українського Кооперативного Банку і коли, бувший на нараді проф. М. Грушевський, зважаючи на господаря, почав свою промову по-московському, то Штейнгель перебив його, завваживши, що тут зібралися українці і тільки він один не вміє говорити по-українському, але все розуміє, а тому просить Грушевського говорити українською мовою, чим не мало засоромив пана професора".

У липні 1918-го Штейнгель зустрічався з директором юридичного департаменту Міністерства закордонних справ Німеччини паном Крігом. Розмова точилася навколо питання про державний борг колишньої Російської імперії, який мали намір поділити між всіма державами, що утворилися на її теренах. Співрозмовник барона наполягав на негайному визначенні частки державного боргу Росії, яку мала сплатити Українська Держава. У цій розмові було поставлено ще одне важливе питання: про поділ морських кораблів колишньої Російської імперії. Федір Штейнгель дипломатично відзначив, що не має права вирішувати це питання, а тому буде відряджений окремий представник Українського морського міністерства.

Далі Федір Рудольфович повідомив, що вважає передчасним вирішення питання про державний борг, адже між Росією та Україною на той час не було укладено мирного договору, не була відома й кількість самостійних держав, на які поділилася колишня імперія. Лише мирний договір, на його думку, міг визначити фінансові й економічні взаємовідносини двох держав. Такий підхід мав сприяти посиленню тиску німецької сторони на Росію, з якою саме і вела перемовини Українська Держава.

Для новоствореної Української Держави велике значення мало визнання її на міжнародній арені. Павло Скоропадський та представники його уряду передбачали можливу поразку Німеччини в Першій світовій війні. Тому увага приділялася встановленню постійних дипломатичних відносин з нейтральними державами, такими як: Швейцарія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Іспанія а вже через них — з державами Антанти. Вирішенню цього питання Штейнгель приділяв велику увагу.

Про взаємне визнання та утворення тісного міжнародного контакту посол зміг домовитися з офіційними представниками Швейцарії, Швеції, Фінляндії та "Грузінськоі Самостійноі Республики" (так Штейнгель означив тогочасну Грузію у телеграмі до міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка). Натомість Іспанія не поспішала з подібним кроком. У розмові з Штейнгелем іспанський посол де Барнабе, заявив, що визнання Української Держави з боку його держави може відбутися у випадку, якщо одна з країн Антанти, краще за все Франція, визнає поточне становище справ в Україні.

Штейнгель та його колеги вважали, що для найскорішого визнання нашої країни необхідно відрядити спеціально призначене посольство до всіх держав з метою розʼяснення їхнім урядам становища в Україні, а також з офіційним проханням про визнання України як самостійної держави.

Падіння режиму Скоропадського перервало перебування Штейнгеля на зазначеній посаді, хоча й затримало на чужині. Лише 1924-го він повернувся в Україну, але політикою не займався, зосередившись на благодійній діяльності. Проживав разом з родиною у маєтку в селі Городок, яке у міжвоєнний період входило до складу Польщі. Після приходу радянської влади на Волинь емігрував до Німеччини, де помер у злиднях 11 лютого 1946-го.