Козаки, іногородні і черкеси. Як постала Кубанська народна республіка

В 1917-18 роках всі українські території (де українці були в більшості), стали основою для створення нової модерної української державності. Кубань не була винятком.

Головною специфікою Кубані стала наявність козацького стану, який домінував і за своїми економічними привілеями (вся земля належала Кубанському Козацькому Війську) і за своєю структурною, корпоративною ментальністю. Значна частина еліти цього війська досить чітко зберігала памʼять про українське походження більшості кубанців, була інтегрована в загальноукраїнський простір та мала великий досвід співпраці в українському національно-визвольному русі.

На відміну від сусіднього Війська Донського, на Кубані державотворення пішло демократичним шляхом: громадянами мали стати не лише козаки, а й "іногородні" (ті, хто не належав до козацького стану) та горці. Здавалось, що нарешті була знайдена основа для стабільного розвитку Краю та поступового впорядкування адміністративних та фактично державних структур.

У січні 1918-го зібралася новообрана Законодавча Рада, до якої увійшло 46 козаків, 46 іногородніх і 8 горців. 25 (12) січня) було утворено Кубанський крайовий уряд у складі 5 козаків, 5 іногородніх і 1 горця. Першими документами уряду стали постанови про Кубанські Установчі Збори (перший парламент Кубанської республіки), 8-годинний робочий день і утворення земельних комітетів, що мали розвʼязати земельні непорозуміння між козаками та іногородніми. Одна з постанов кубанського уряду передбачала поступовий перехід на українську мову викладання в навчальних закладах.

З цього часу напружені стосунки між козаками та іногородніми поступово почали налагоджуватись, зʼявилася можливість для плідної співпраці. Насамперед, на компроміс йшли представники "корінних" іногородніх (на грудневому засіданні Кубанської Ради ценз осілості для іногородніх був збільшений до двох років), які не менш, ніж козаки, побоювались, що наплив "нових іногородніх" зможе створити для них небажану конкуренцію. Міграційні потоки на Кубань зросли після розпаду Кавказького фронту — під час Першої світової війни війська Російської імперії також воювали і проти Османської імперії, на Кавказькому фронті було зосереджено більше мільйона мобілізованих солдат і козаків. Озброєні юрби солдат після розвалу фронту грабували населення, вбивали старшин та представників "буржуазії". Саме їх майстерно використали більшовики для "гібридної війни" проти Кубані: нашвидку формували загони Червоної гвардії та спрямовували на придушення "кубанської контрреволюції". Більшовикам зробити це було неважко, адже перспектива відвоювати для себе заможну Кубань та осісти на її плодючих землях приваблювала багатьох колишніх селян з різних реґіонів колишньої Російської імперії.

Загострення ситуації прискорило затвердження незалежності Кубані. 1 березня (16 лютого) 1918-го згідно з рішенням Законодавчої Ради Кубанський Край проголошувався "Самостійною Кубанською Народною Республікою". Однак через швидкий наступ більшовиків і необхідність вирішити нагальні питання в Краї, який все більше занурювався в хаос громадянської війни, Конституцію Краю прийняли лише через десять місяців.

Програмним документом Кубанської народної республіки стала преамбула до Конституції Кубанського Краю — "Тимчасове положення про управління Кубанським Краєм", затверджене Надзвичайною крайовою радою 18 (5) грудня 1918 р. (на Кубані зберігався дореволюційний юліанський календар). У ньому було відзначено : "Кубанське козацтво, горці та корінні мешканці сел і міст Кубанського Краю, — винесли з випробувань революції устої порядку та народоправства, стоять перед необхідністю облаштування рідного Краю власними зусиллями. Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю. … Зараз Кубанський Край, стоячи на шляху державного будівництва, зберігає за собою всю повноту державної влади в межах Краю і керується органами, поставленими його населенням, згідно цього Положення".

Але Кубанський Край ще необхідно було захистити від більшовиків. І справа ця виявилася дуже складною. Законодавча Рада постала перед гострою необхідністю формування армії. Але утворилась парадоксальна ситуація: у краї, де значна частина населення складалась з козаків, зорганізувати власне військо виявилось досить складно. Найбільш боєздатна частина козацтва, яка щойно повернулась з фронту, була втомлена, дезорієнтована в політичній ситуації та займала нейтральну позицію. На додачу відчувався гострий брак старшин середньої та вищої ланки — далася взнаки політика імперського уряду максимально скоротити можливості для простих козаків отримати офіцерські звання. За часів царату у Кубанській області так і не були створені офіцерські училища, тож для кубанського козака недворянського походження перспектива отримати офіцерське звання могла відкритись тільки в умовах воєнного часу.

У таких умовах Кубанська Рада не могла швидко сформувати армію, яка б ефективно протистояла наступу більшовиків на Катеринодар. Спроби створення кубанських військових частин за новим принципом, орієнтованим на національно-визвольну боротьбу, тільки розпочинались. Формувались вони за взірцем кошів українського Вільного козацтва і, певною мірою, як частина загального вільнокозацького руху — на Всеукраїнському Зʼїзді Вільного козацтва, що відбувся в Чигирині у жовтні-листопаді 1917-го, були присутні і представники Кубані. Головним ініціатором створення кошів Вільного козацтва на Кубані виступив Кіндрат Бардиж. На його думку, апеляція до козацьких запорозьких, гайдамацьких традицій забезпечувала надійну ідеологічну основу для створення Кубанської армії, кістяком якої могли стати саме загони Вільного козацтва. На початку лютого 1918-го після тривалих дебатів Крайовий уряд прийняв постанову про створення та фінансове забезпечення добровольчих військових підрозділів Вільного козацтва.

У своїй відозві до мешканців кубанських станиць Бардиж проголошував: "…в руки народної влади необхідно надати реальну силу… Сила ця в забезпеченні ідей народовладдя повинна бути організована самим народом". У загони Вільного козацтва могли вступати іногородні. В організаційному відношенні кубанське "Вільне козацтво" планувалось трансформувати в "Крайове Кубанське військо", розділене на курені, полки та два коша — кіш Війська Чорноморського та Кіш Війська Лінійного. 

Активними організаторами гайдамацьких загонів "Вільного козацтва" стали козак станиці Канівської Григорій Шевель і вчитель Василь Чепелянський (розстріляний більшовиками в 1920-му). Головним чином ці відділи створювались у чорноморських станицях, у яких переважало українське населення. До складу цих кошів ("імені гетьмана Сагайдачного", "імені гетьмана Дорошенка") входили переважно національно свідомі кубанські українці — як козаки, так й іногородні. Переважна більшість цих підрозділів виступала під гаслами боротьби за Україну та Кубань. Деякі з них формувались з метою допомоги Українському Катеринославському кошу Вільного козацтва. Один з таких кошів — "Гайдамацький" під керівництвом осавула Адамова, пізніше взяв участь у Кубанському поході.

Тимчасово командування кубанськими частинами було передано Дмитру Покровському — капітану літунських частин колишньої імператорської армії, який хоч і відрізнявся енергійністю, але мав авантюрну вдачу, був далеким від інтересів Краю та пізніше відіграв у долі Кубанської Ради зловісну роль.

Між тим більшовики досить швидко захопили Чорноморську губернію та азовське узбережжя. Коли Катеринодар вже обстрілювала артилерія червоних, Кубанська Законодавча Рада прийняла рішення залишити місто і відступити з надійними загонами козаків та черкесів (три тисячі вояків і дві тисячі цивільних) в райони, які ще не були захоплені більшовиками. Кіндрат Бардиж зі своїм батьком, двома синами та невеликою групою козацьких старшин вирішив пробиратися через гори в Грузію. У селі Шабанівському під Туапсе вони зупинились на ночівлю, де їх заарештували і розстріляли місцеві більшовики.

Намагання Законодавчої Ради пробитись з оточення червоних загонів супроводжувалось тяжкими боями. Відступ Кубанської Ради супроводжувало декілька бандуристів — іноді, під час контратак, коли не тільки військовим, але й цивільним і пораненим доводилось брати в руки зброю, бандуристи співали пісні, аби підтримати бойовий дух.

Зʼявились звістки, що на Кубань наближаються загони Добровольчої армії Лавра Корнілова, які відступали з Ростова і, фактично, навмання блукали кубанськими степами, знекровлюючись у безперервних боях з червоними.

Це давало певну надію, що можна буде знайти союзника в боротьбі з більшовиками. 11 березня після тяжкого бою поблизу черкеського аулу Шенджий, кубанці довідались, що загони Корнілова наближаються. Майже випадкова зустріч кубанських частин та Добровольчої армії в березні 1918-го врятувала обидві сили від знищення більшовиками.

На нараді в станиці Калузькій представники Законодавчої ради та добровольців обговорили умови про обʼєднання сил для спільного наступу на станицю Новодмитрівську. Але укласти домовленості, які могли б забезпечити умови для подальшої взаємодії, виявилось складно.

Основу Добровольчої армії складали високопрофесійні старшини середнього та вищого рівня колишньої імператорської армії. Вони відзначались особистою хоробрістю та непримиренним ставленням до більшовиків. Утім, світогляд еліти та основного складу Добровольчої армії був обмежений вузькими поглядами представників імператорської офіцерської касти. Лідери добровольців добре знали, проти чого вони борються, але навряд чи добре усвідомлювали, за що саме. Не маючи чітко вираженої політичної програми, розрахованої на майбутній устрій колишньої Російської імперії, вони розглядали те, що відбувається навколо, не як корінний злам і остаточну ліквідацію старих політичних, економічних та соціальних структур, а як великий бунт, "смуту", заколот, придушити який можна масштабною каральною акцією жандармськими та поліційними методами. Але і серед добровольців-монархістів, і серед прихильників Установчих Зборів, які входили до Добровольчої армії, незмінним залишався один імператив: Росія має бути єдиною неподільною державою зі старим унітарним устроєм, в якому не буде місця ні автономіям, ні федеративним відносинам. Іронія ситуації полягала в тому, що за весь час свого існування Добровольча армія, що претендувала на провідну роль у відновленні "Єдиної неділимої Росії", так і залишалась армією без власної держави і залежала від тих державних утворень, на економічну та людську базу яких спиралась у своїй боротьбі.

Під обстрілом більшовицької артилерії 17 березня 1918-го договір між представниками Добровольчої армії та Кубанського Краю був таки укладений. Симбіоз між Кубанською республікою і Добровольчою армією мав тактичні успіхи: кубанці отримали фахових військових, а добровольці — колосальні військові резерви і тилову базу. Але українці Кубані прагнули захистити свою державу, яка в перспективі мала обʼєднатися з Україною, а Добровольці виступали за єдину Росію. І коли наприкінці 1918-го більшовиків таки вдалось вибиті з Кубані, напруження між двома силами переросло у відвертий конфлікт, яскравим виявом якого стало вбивство у 1919-му денікінськими агентами голови Кубанської Законодавчої Ради Миколи Рябовола. В 1920-му Кубань таки захопили більшовики, однак повстанська боротьба українців Кубані тривала до середини 30-х років.