Контрреволюційне жіноцтво. Як 8 березня на один рік вихідним днем стало

Міжнародний день жінок-робітниць як своєрідний жіночий "клон" "пролетарського" 1 травня представниці соціалістичних партій започаткували на міжнародній конференції у Копенгагені у 1910-му. Пропозицію таку внесла Клара Цеткін, у майбутньому — активна діячка комуністичного руху, багаторічний член Виконкому утвореного у березні 1919-го ІІІ (Комуністичного) Інтернаціоналу. Втім, головним у її діяльності була боротьба за права жінок, найактивніше якій згодом і сприяли комуністи.

У 1914-му, тобто ще до початку світової війни, Міжнародний день робітниць синхронно відзначили у низці країн. Причому в Росії за чинним тоді юліанським календарем ("старий стиль") то відбулося 23 лютого, а у Європі у той же день було 8 березня — за григоріанським календарем ("новим стилем"), який з 1918-го став чинним і в Україні та Росії. Цікаво, що у "календарному" питанні в царській Росії принципи відзначення "пролетарських" свят "розійшлися": день "1 травня", яке саме по собі було одним із назв дня міжнародної солідарності трудящих, в Росії відзначалося 1 травня, але за юліанським календарем, тобто у європейських країнах то було вже 14 травня.

З 1915-го відзначення міжнародних пролетарських днів припинилося. Причина банальна: у розпочатій у серпні 1914-го світовій війні більшість соціалістичних партій ІІ Інтернаціоналу, які й створили ті свята, стали на бік своїх урядів. За таких умов про міжнародну солідарність робітників та робітниць не йшлося.

У 1917-му настав час змін. В царській Росії саме 8 березня (23 лютого) страйком жінок-робітниць розпочалися масові демонстрації, безперервне продовження яких завершилося поваленням самодержавства. Тому не дивно, що більшовики у березні 1917 року безпосередньо повʼязували між собою обидва міжнародні пролетарські дні — "загальний" і "жіночий" та вказували на спільний для них знаменник — ІІІ Інтернаціонал. Але формально звʼязок для нашого сучасника вкрай незвичний — датою "жіночого дня" означено 23 лютого, що пояснюється згаданими вище календарними особливостями. Втім, невдовзі за наполяганням соціалістів Тимчасовий уряд ухвалив рішення і "загальний" пролетарський день відзначати в один день з Європою — за російським календарем то було 18 квітня. Мало того, вже у 1917-му 1 травня (18 квітня) стало вихідним днем.

Початок березня в Україні у наступні два роки були вщент занятий іншими подіями. У 1918-му червоні швидкими темпами залишали Україну під натиском українсько-німецьких військ. А в 1919-му саме на ці дня припали ІІІ зʼїзд КП(б)У (1-6 березня) та ІІІ Всеукраїнський зʼїзд рад (6-10 березня). Мало того, 5 березня 1919-го в УСРР урочисто відзначали річницю створення Червоної армії, яку сумістили з днем революції, а вже 11 березня - роковини зо дня смерті Тараса Шевченка. Тож владі було не до жінок-пролетарок.

У 1919-му спроба наскоком впровадити комуністичні перетворення потерпіла крах. Щоб унеможливити повторення поразки, у Кремлі ще в листопаді 1919-го після бурхливих дискусій вирішили піти на певні поступки в "українському питанні". Так, при черговому захопленні Україні більшовики на повну використовували "незалежницькі" гасла, а у лютому 1920-го, після проведення розʼяснення про важливість української мови, узаконили підвищення її статусу в радянській Україні.

Жіночий рух вбачався ще одним джерелом для зміцнення більшовицької влади. Тим більше, що про важливість долучення жінок до суспільних процесів більшовики ніколи не забували. Як зазначалося в одному з агітаційних плакатів 1918-го, "жінка корисна як співробітник і небезпечна як ворог".

У 1920-му більшовики мали чимало фронтів. Окрім традиційного "Червоного" (військового) та найчастіше згадуваного "безкровного" (господарчого) на шпальтах тогочасної преси важливе місце займав фронт санітарно-протиепідемічний, який офіційно визнавався "не менш важливим ніж військовий". Щоправда, там на початку 1920-го про перемоги не йшлося, хоча впроваджувана "санітарна диктатура" і мала цьому посприяти, та й відповідна "санітарна" пропаганда набула неабиякого поширення.

Втім був ще один "фронт", де більшовики проголосили свою беззаперечну перемогу — "жіночий".

Поширення серед жіноцтва більшовицьких ідей та залучення його до громадського життя відкривало, як тоді здавалося, широкі кадрові перспективи для більшовицької влади. Та й навіть без такого залучення позитивний вплив жіноцтва міг бути позитивним. Зокрема, більшовицька пропаганда зверталася до жінок із закликами допомоги належним вплинути на чоловіків:

Загалом жіноцтво в добу Української революції тривалий час залишалося поза спрямованим впливом владних режимів. В "Известиях Всеукрревкома" на початку лютого 1920-го це пояснювалося таким чином: "До останнього часу жодна влада не наважувалася звернутися до жінок за сприянням і допомогою, особливо до жінки-пролетарки. Денікінська — тому, що побоювалася її революційності, влада дрібнобуржуазна (петлюрівська та керенська) тому що побоювалася її надмірної контрреволюційності, темноти та індеферентизма". Невідомо, якими насправді були мотиви інших, а от самі більшовики, схоже, активно долучати жіноцтво до громадського життя до пори до часу побоювалися саме через згадану "контрреволюційність".

У 1920-му вони наважилися на спробу зрушити цей камінь. На початку лютого у Харкові була скликана "Перша за взагалі весь час існування революції на Україні" загальноміська конференція робітниць. Від результатів її роботи, як відзначав 4 лютого на відкритті конференції очільник Харківського губкому КП(б)У Лев Сосновський, "залежить загальна організація жінок-робітниць і селянок по усій Україні".

Доповідач від Всеукрревкому Володимир Затонський закликав жінок "відмовитися від обивательщини, від "думи про себе" і стати до праці по відновленню вщент зруйнованого господарського життя". Наголосивши на потребі активної участі жінок в будівництві соціалістичної держави та згадавши афористичне ленінське "щоб кожна кухарка могла управляти державою", Затонський позначив зону діяльності жінок: "Перед жінкою велике завдання налагодити дитячі ясла, безкоштовне дитяче харчування, сади, клуби тощо. З допомогою жінок ми швидко впораємося з буржуазією та радянською бюрократією". Власне, ці питання і були в центрі обговорення на конференції, яка тривала майже тиждень і виявилася успішною для більшовиків — вони відчули підтримку жіноцтва."

14 лютого у передовій статті "Известий" наголошувалося: "На жіночому фронті в Харкові ми отримали блискучу перемогу".

Перемогу потрібно було закріпити. Одним із методів такого закріплення стало рішення про надання статусу вихідного Міжнародному дню робітниць. Але вихідним цей день став лише для жінок. І використати вони його мали не для відпочинку, а для участі в демонстраціях і мітингах — треба було "підкреслити силу і міць єдиного міжнародного пролетарського руху, очолюваного ІІІ комуністичним Інтернаціоналом"

Вже 26 лютого у харківському "Коммунисте", у якому після конференції було започатковано "Страничку работницы", повідомлялося: "Новина про те, що 8 березня свято, що цього дня робітниці звільнені від робіт, досягла вже вух робітниць навіть найвіддаленіших майстерень". І якщо це навіть було не зовсім так, то ситуацію швидко виправили.

У Києві активна агітація щодо відзначення Дня робітниць почалася дещо пізніше, але мала організаційні переваги — саме на "святкові" дні було призначено скликання Київської загальноміської конференції робітниць. Рефреном агітації серед жінок лунало: "Лише діяльна участь жінки-робітниці у будівництві Радянської влади звільнить її від важких турбот домашнього господарства". Щодо самого 8 березня, то підкреслювалося, що заробітна плата жінкам за цей день збережеться незважаючи на вихідний. То чому б і не посвяткувати?

Як і для кожного організованого радянською владою свята напередодні у пресі було надруковано план заходів. Загальна програма у Києві та Харкові була схожа: ранковий збір на місцях, хода до центральної площі, мітинг, на якому, зокрема, партійні діячі мали розповідати про значення жіночого дня, потім концерти. Щоправда, у Харкові вже після розходження по районах та перед концертам мали відбутися і локальні мітинги, головними промовцями на яких були керівники УСРР.

Свято пройшло згідно з узгодженими планами, але порівняно із відзначенням роковин зо дня смерті Тараса Шевченка, які відбулися у Києві та Харкові 11 березня, жінкам-пролетаркам було приділено менше уваги. Та і в пресі одразу після 8 березня йшлося насамперед про боротьбу за Кобзаря, тоді як звіти про відзначення міжнародного дня робітниць були доволі сухими та стислими.

Вихідний на 8 березня тоді не прижився. Можливо, тому, що таким він був лише для жінок, але вірогіднішою виглядає інша причина — потреба уніфікації за російським зразком. Адже в радянській Росії у тому ж таки 1920-му 8 березня не було вихідним, а мітинги і демонстрації якщо і відбувалися, то не зранку, а після роботи. Як це було, приміром, у Петрограді.

У міжвоєнний період в Україні "Міжнародний день робітниць" так і залишився робочим. Щоправда, цього дня жінкам на дві години скорочували робочий час - переважно, щоб вони встигли взяти участь у мітингах та почути там про переваги радянського ладу. Здебільшого основною сферою застосування жіночої праці стали згадані В. Затонським дитячі та освітні заклади. Втім, і про материнство із завданням виховати борця за комунізм теж не забували.

Вихідним днем в СРСР 8 березня було оголошене вже 8 травня 1965-го. Тобто тоді йому формально повернули статус неробочого дня, але тепер вже для усіх, а не лише жінок. А фактично окремим вихідним 8 березня стало вже в 1966. Але то вже інша історія — історія становлення свята жіночності і краси.