Комнезами та "тихонівці" проти української церкви. Як ВПЦР вибори делегатів на собор проводила

У вересні 1921 Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) посилено готувалася до скликання Всеукраїнського православного церковного собору (далі – ВЦС). Ще влітку ВПЦР підготувала спеціальну Інструкцію "Про скликання Всеукраїнського православного церковного собору 14 жовтня 1921 р.", призначила уповноважених членів у губернії та повіти. На засіданні ВПЦР 4 вересня її голова Михайло Мороз доповідав, що в усі 12 губерній України документ розісланий, уповноважені працюють за визначеними завданнями, але ставлення до українського церковного руху на місцях доволі неоднозначне.

Через поганий зв’язок з Києвом та брак інформації чимало активних прихильників не знали про існування українського перекладу Євангелія, частина місцевого духовенства ставилася до автокефалії відверто вороже, про саму ВПЦР поширювалися найнеймовірніші чутки (як от: "уже Собор оточений військами, вся Рада заарештована"). У незвичного до участі в політиці селянства викликало непорозуміння одночасне існування Київської та губернських церковних рад тощо.

Щоб зменшити кількість непорозумінь ВПЦР на додаток до інструкції довелося скласти ще й спеціального обіжника "Про створення волосних церковних рад та визначення їх обов’язків". Але від своїх уповноважених ВПРЦР насамперед вимагала "1) негайної допомоги людності організувати відправи Божих Служб і треб українською мовою та запровадження принципів всенародної соборноправності в порядкуванні церковними справами та 2) проведення виборів делегатів на Всеукраїнський собор". Богослужіння рідною мовою рекомендувалося проводити за ухвалами Київського собору та інструкціями ВПЦР, запровадження такої практики мало початися "де є бажаннє… не пізніш 15 вересня 1921 р.".

Передбачалося, що до моменту скликання ВЦС обрані делегати отримають певний досвід богослужінь українською та у запровадженні у церкві народоправного ладу, тобто в організації та діяльності на місцях волосних і повітових церковних рад (такий собі "аналог" рад більшовицьких) і на Соборі зможуть обговорювати ці питання цілком свідомо.

ВПЦР радила своїм уповноваженим виявляти на місцях "свідомі елементи" та формувати у кожній волості з таких осіб організаційні гуртки, які б "інформували людність про український церковно-визвольний рух та завдання Всеукраїнського собору". На повітових передсоборних зібраннях представників парафій належало обрати делегатів чисельністю у шість осіб (чотирьох мирян, двох з духовенства) та подбати про "негайну одноразову пожертву борошном чи грішми" на переклад богослужбової літератури, відкриття курсів для українських священиків та дяків, утримання українських єпископів тощо.

На місцях, звісно, не всі парафії вкладалися у рекомендовані терміни: давалися взнаки проблеми, викликані "радянським будівництвом" та голодом. Так, на 4 вересня у багатьох повітах з’їзди відбулися, з Поділля відомості не надійшли, на Волині й Харківщині справи йшли гірше, ніж очікувалося. Тому на випадок, якщо "непереможні несприятливі зовнішні обставини" стануть на заваді скликанню передсоборних виборчих зібрань, передбачалося, що губерніальні та повітові церковні ради, уповноважені "мають право доручити обрання виборних на ВЦС місцевим нарадам з діячів і прихильників українського церковно-визвольного руху", а в крайньому випадку – "виряджають корисних для справи осіб по своєму обранню".

Загалом же повітові зібрання прихильників автокефалії тривали до кінця вересня. Так, загальні збори української парафії святого Юрія (м. Миколаїв) 21 вересня 1921 р. висловили "непохитне бажання" аби праця її парафіяльної ради "провадилася в напрямкові цілковитого відмежування од старорежимної московської влади, та аби служби Божі відправлялися на українській мові". Терміни "соборноправність" та "автокефалія" панотець Антін Мшанецький пояснив їм так: "це есть самовкерування, цеб то, церква як есть зібрання віруючих, то і повинна керуватись сама собою, цеб то народом, через свое виборче право, тому ріжних призначенців, з якого б боку вони не виходили, таким людям в Украінській Демократичній Церкві, яка відроджує своі, скасовані реакційним Московським урядом і духовництвом, [традиції], не повинно бути місця".

Якщо вибори делегатів давали підстави сподіватися на скликання Собору у призначений час, тобто на Покрову, то проблема набуття ієрархії для майбутньої УАПЦ залишалася. Канони вимагають наявності єпископів у церкві. Натомість від ідеї автокефалії Української церкви через проросійське налаштування відмовилися усі чинні єпископи українських єпархій разом з митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким) ще у 1918 р., під час проведення Всеукраїнського православного церковного собору. Пізніше, у 1920 р. від ідеї будь-якої співпраці з ВПЦР відмовився чи не єдиний на той момент кандидат-українець єпископ Парфеній (Левицький), а патріарх, намагаючись запобігти створенню паралельної церковної структури, призначив до Києва тимчасового екзарха.

Крім того Священний собор єпископів України влітку розіслав парафіяльному духовенству "Увещевание сынам Украины" та "Отказ Пархвения", а 10 вересня видав указ з прямою забороною "єпископам України, пресвітерам та іншим клірикам і мирянам … брати участь у жовтневому з’їзді духовенства і мирян, українізованих …т.зв. Всеукраїнською Церковною Радою, …що іменується цією радою Всеукраїнським Церковним Собором… под опасением єпископам та клірикам позбавлення сану, а мирянам відлучення від церкви". Благочинні поширювали указ серед підлеглого духовенства повітів спеціальними листами аж до початку роботи Собору УАПЦ. Листи дали очікуваний ефект: як писав до ВПЦР о. Іван Павловський, "внесли мішанину в гущу духівництва. З моменту одержання цих листів духівництво стало в багацько разів упертіше", настільки, що, як зазначав у доповіді на соборі 16 жовтня Михайло Мороз, це духовенство "почало писати доноси і в Політбюро, і в ЧК, і, навіть, у Харків, – що український визвольний рух це петлюрівщина, самостійництво". Тобто духовенство РПЦ (у термінології ВУНК "тихонівці"), беручи до уваги, що основним супротивником більшовиків в Україні на той час були прихильники УНР, намагалося у боротьбі автокефалістами ситуативно використати їх як менше зло.

Зі свого боку більшовики теж міцно трималися за владу: провал комуністичного штурму не вважався підставою від неї відмовлятися, а голод став союзником в її утриманні. Тому окрім підбурювання до сварок між самими служителями культу, вони продовжували активне знешкодження їх як верстви.

Але тут було важливо не "передати куті меду". Від часу впровадження "Інструкції РНЮ УСРР щодо застосування законоположень про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" (10 листопада 1920) та позбавлення церкви прав юрособи, місцеві виконкоми рад незаконно реквізували чимало молитовних будинків, викликавши таке невдоволення і протести вірян, що Президії ВУЦВК довелося спеціальним рішенням скасовувати всі постанови виконкомів та ревкомів щодо реквізицій "молитовень" та нагадувати про обов’язок "неухильно дотримуватися всіх положень декрету про відокремлення церкви від держави".

Втім, загальна боротьба з релігією та церквою як така у 1921 р. не була серед пріоритетів, радше йшлося про руйнування РПЦ. Більшовики, будучи вимушені запровадити неп в Росії, в Україні усіма засобами цей момент відтягували, закріплюючи за собою "командні висоти" у промисловості та сільському господарстві. Одним із таких методів, який водночас бив і по всьому священству, стали земельні реквізиції. Для їх проведення на місцях використали основну опору більшовицької влади в українському селі – утворені роком раніше комітети незаможних селян (комнезами)

Влада ухвалювала постанови про комнезами тричі: у березні (V Всеукраїнський з’їзд рад), 13 квітня (Постанова ВУЦВК (закон) про комнезами) та 30 вересня (постанова політбюро ЦК КП(б)У). V-й Всеукраїнський з’їзд рад, опікуючись "відбудовою сільського господарства", подбав насамперед про колективне господарювання. Одночасно вийшла інструкція Наркомзему УСРР з деталізацією участі комнезамів. Зокрема, планувалося вилучити "лишки землі понад трудову норму …під радгоспи та для инших державних потреб" у колишніх поміщиків, куркулів, а також колишні державні, монастирські та церковні землі, так звану ругу, виділену спеціально для утримання церковного причту (священно- та церковнослужителів). Відтепер безземельне духовенство в умовах голоду матеріально цілком залежало від благодійності своїх парафіян. Ну, а комнезами… Після періодичних чисток кількість їх членів зменшувалася – внаслідок згаданих реквізицій частина комнезамівців обзаводилася власним господарством.

Окрім допомоги у вилученні землі та реманенту на комнезами покладалася "боротьба з бандитизмом, участь у радянському господарському будівництві, у продовольчих заготовках, у Робітничо-селянській інспекції, у праці Наркомздоровля та инш. наркоматів". Пам’ятаючи про практично повсюдні вимоги комнезамів українізації церкви у 1920 р., РНК УСРР 7 березня паралельно ухвалив постанову про "Порядок дозволу праці служителям релігійних культів" з забороною їм як "позбавленцям" серед іншого обиратися до рад (вибори проводили регулярно кожні півроку) та до складу комнезамів. 30 вересня політбюро ЦК КП(б)У ухваленням постанови про комнезами залучило їх до націоналізації земель.

Для духовенства наділення владою комнезамів крім втрати землекористування, конфіскацій церковної нерухомості та обмеження можливостей працевлаштування поза вівтарем означало ще й втрату права дітей на освіту. Оскільки влада призначила "наросвіту однією з найударніших галузів радянського будівництва", залучила комнезами до "праці в наркоматах", то до заборони педагогічної діяльності та плати за шкільну і вищу освіту дітей "позбавленців" додалася повна заборона на вищу освіту для них. Стати радянським студентом можна було тільки отримавши від місцевого комнезаму "командіровку" з підтвердженням "пролетарського" походження.

Наостанок, повертаючись до передсоборних нарад, зазначимо, що попри всі негаразди та голод, викликані комуністичним будівництвом, попри опір з боку "тихонівців", проукраїнські сили, готуючись до проголошення автокефалії Української церкви, складали накази своїм виборним "віру нашу православну безбоязно боронити, а матір нашу – Українську Православну Церкву – з кайданів поневолення князями світу цього і від царослужіння і панослужіння визволити".