"Іду на ви". Як Махно перемагав "червоних" у Приазов'ї

У ніч на 26 листопада 1920 року уряд УСРР розірвав військово-політичну угоду з Революційною Повстанською Армією України (РПАУ) і почав військову операцію проти своїх вчорашніх союзників. РПАУ зазнала великих втрат, багато лідерів повстанства загинули, але потужне угрупування на чолі з Махном прорвалося з Гуляй-поля. Уникли розгрому окремі загони в інших місцях Приазовʼя. До початку грудня провал операції з "ліквідації анархо-махновщини" став очевидним. Тепер обом сторонам було потрібно виробити плани подальших дій.

Відірвавшись від переслідування, махновці зупинилися в селі Костянтинівка Маріупольського повіту. 29 листопада тут відбулася нарада, яка відновила керівні структури повстанства. Махно, який вже три місяці не обіймав жодних військових посад, знову став командувачем армії. Начальником штабу замість загиблого Петра Гавриленка обрали Віктора Білаша. Раду революційних повстанців України (РРПУ), вищий військово-політичний орган Махновщини, поповнили нові члени. Нарада ухвалила тимчасово уникати великих боїв і провести рейд Олександрівською губернією, щоб посилити армію за рахунок місцевих повстанців. Але перш за все було вирішено повернутися в Гуляй-поле і хоча б на день вибити з села червоних: показати і друзям, і ворогам, що Махновщина не загинула, що вона як і раніше сильна і активна.

Наступний тиждень РПАУ провела в маршах по Олександрівському, Гришинському, Маріупольському повітах. Уникнути великих боїв не вдалося. Регіон був насичений червоними військами, що мали єдине завдання – знищити Махна. Однак, раптовість партизанських наскоків і явне небажання рядових червоноармійців воювати зі вчорашніми союзниками грали на руку повстанцям. У бою 3 грудня махновці змогли полонити цілу червону бригаду, – Киргизьку. Відводити їх з собою було безглуздо, вбити — неможливо. Вихід знайшовся швидко: кілька сотень полонених були роздягнені до білизни і замкнені в величезному порожньому поміщицькому будинку, де вони і просиділи більше доби.

На світанку 6 грудня РПАУ підійшла до Гуляй-поля. У селі стояли кілька полків 42-ї стрілецької дивізії, близько 8 тисяч багнетів. Махновців було в два рази менше, але вони пішли в атаку. Бій тривав чотири години і закінчився перемогою РПАУ: червоні втратили майже півтори тисячі убитими, решта здалися. Для полонених провели мітинг, після якого майже третина з них вступили в Повстанську армію. Решту відпустили, забезпечивши надрукованими у той же день листівками: "Опомнись, красноармеец": "А ты, красноармеец, наносишь сегодня изменнический удар в спину тому, с кем лишь вчера поражал общего врага крестьянина и рабочего. Но неужели ты еще не понял, что большевики-коммунисты подло изменили своему трудовому народу. Неужели ты не чувствуешь, как все сильней и сильней натягивается на тебя капкан идеалистического государства с его комиссародержавием, карательными отрядами и т.д. Ты становишься пушечным мясом, ты становишься полным рабом в руках своих командиров, комиссаров и кучки большевиков-коммунистов. Опомнись же, красноармеец…".

Полонені підтвердили те, що керівники повстанців давно знали: на боротьбу з повстанством кинуті майже всі сили колишнього Південного фронту: 4-я армія, обидві Кінні армії, Північна група військ Ейдемана. Напевно, тоді ж в руки махновців потрапили і наказ № 1 по 4-й армії від 2 грудня: "Пьяные бандиты, разнузданные громилы и разбойники продолжают предательскую гнусную работу. Они разрушают народное хозяйство, убивают бойцов Красной Армии, вырезывают мирных жителей, губят и без того небогатое хозяйство республики. В боях в районе Гуляй-Поля уничтожены главные силы Махно, но и теперь преследование остатков шаек продолжается".

Щоб покінчити з "залишками банд", наказ проголошував в Олександрівській губернії стан облоги, погрожував "немедленным расстрелом без суда и следствия" за будь-яку допомогу махновцям: за нездачу зброї, навіть якщо на неї був дозвіл, за появу на вулицях після 24 години; наказ також вимагав "немедленно выдавать всех махновцев, состоящих или бывших в отрядах Махно".

Усі ці рішення "робітничо-селянської влади" стануть відомі махновцям пізніше, але і зараз було зрозуміло, що надовго залишатися на одному місці РПАУ не може. У другій половині доби 6 грудня армія пішла з Гуляй-поля. А ввечері в селі Старий Керменчик відбулася довгоочікувана зустріч із залишками кавалерійської групи Олексія Марченка і кулеметним полком Фоми Кожина, яким вдалося вирватися з Криму. Тут же було вирішено йти до Бердянська, де діяла Азовська група РПАУ Трохима Вдовиченка. Невелика, всього 500 багнетів і 300 шабель, але дуже активна.

Тим часом 10 грудня штаб Фрунзе завершив розробку плану нової операції проти Махна. Вірно вгадавши напрямок і мету руху РПАУ, командувач фронтом вирішив, що Бердянськ стане ідеальним місцем для її ліквідації. Місту була відведена роль пішака в шаховому гамбіті: додаткові сили для його оборони не передбачалися. У районі Бердянська планували охопити РПАУ підковою, кінці якої упиралися в море. Оточення мало бути завершене до 12-го, а "16 декабря в полосе наступления до Азовского побережья не должно остаться ни одного бандита".

7 грудня Вдовиченко вчинив напад на своє рідне село Новоспасівка. У Бердянську ця новина викликала тривогу: махновці оперували всього в 20 км від повітового центру. У місті була оголошена мобілізація членів партії і комсомолу. У Новоспасівку був спрямований каральний загін – шукати посібників Вдовиченка і взяти заручників. Дізнавшись про каральний рейд, 11 грудня Вдовиченко знову повернувся до Новоспасівки. Два взводи червоних курсантів і два ескадрони 2-й кавдивізії були взяті в полон. Більшовиків і членів Новоспасівського ревкому стратили: доба компромісів закінчилася, у відповідь на червоний терор почався терор чорний. Із залізничної станції Вдовиченко відправив телеграму Бердянському ревкому. Це був формений ультиматум з вимогою негайно звільнити всіх заручників і повстанців, а також "очистить город от агентов соввласти". В іншому випадку Вдовиченко погрожував взяти Бердянськ і "вырезать всех коммунистов". Партійне начальство від загроз відмахнулося: на засіданні Бердянського комітету КП(б)У 11 грудня обговорювалося питання про організацію "комуністичного недільника", обовʼязкових безкоштовних робіт вихідного дня. У місті перебували два кінних полки, вартовий батальйон, загони чекістів, комуністів і продармійців, всього не менше 6 тисяч осіб. Цих сил здавалося достатньо.

Опівдні 11 грудня РПАУ увійшла в село Андріївка. Повстанці захопили загін комнезамівців і групу співробітників Бердянської ЧК. Усі полонені, а також місцеві радянські і партійні працівники, були зарубані за наказом Махна. Потім армія рушила на Новоспасівку. У дорозі їх зустріли два спішених полки 2-ї кавбригади. Один з них втік з поля бою. Другий підняв бунт, перебив командирів і перейшов до махновців.

Увечері РПАУ дісталася до Новоспасівки і зʼєдналася з Азовською групою. Махно відразу зателефонував до Бердянська, голові повітового ревкому Товію Михалевичу. Вони були особисто знайомі: в січні 1918-го Михалевич очолював міжпартійний Олександрівський ревком, а Махно був його помічником. Розмова була коротка. Махно повторив вимогу про звільнення заарештованих, давши на роздуми час до півночі. Михалевич відповів, що чекати немає сенсу: "Бандиты останутся под стражей".

Рівно в нуль годин 12 грудня Трохим Вдовиченко знову був на телеграфі. Він не вчився в гімназії, але про князя Святослава явно знав. Телеграма в Бердянськ складалася всього з трьох слів: "Иду на вы".

За ніч РПАУ пройшла 20 км, оточивши Бердянськ з трьох сторін. Армія налічувала 5000 багнетів і шабель, близько 500 кулеметів. До цих сил потрібно додати бійців наспіх зібраних селянських загонів. Скільки їх було – не знає ніхто. Вони йшли мстити червоним за репресії, а заодно – грабувати склади, магазини, держустанови. І раніше, і пізніше Махно забороняв грабежі і розстрілював мародерів на місці. Цього разу – ні. Він явно хотів показати владі, що таке помста пригноблених.

Штурм почався на світанку. Плани оборони міста махновцям були відомі: трьома днями раніше в розташування РПАУ прибув один з їхніх авторів, начальник дорожньо-транспортної ЧК станції Бердянськ Овчаренко. Революціонер з царських часів, більшовик з 1918 року, восени 1919-го він воював проти Денікіна в рядах РПАУ, а потім повернувся до своїх, до червоних. Влітку 1920-го з ідейних міркувань став таємно співпрацювати з повстанцями. Прибувши до Махна, Овчаренко був зарахований у "Чорну сотню", щось на зразок лейб-гвардійського загону при штабі армії. Але і без доставлених ним відомостей результат бою був вирішений наперед. Червоноармійці билися неохоче, а 3-й кавполк відразу і в повному складі перейшов до повстанців. Реальний спротив чинили лише чекісти і партійці, які закріпилися в опорних пунктах в центрі міста, але їх було мало. До 11 години останні осередки спротиву були ліквідовані. Втрати махновців склали лише кілька людей. Серед них був і колишній чекіст Овчаренко, що одним з перших увірвався в Бердянськ.

Бій ще тривав, а на центральну Петропавлівську площу почали приводити полонених командирів і комісарів, чекістів, партійців і комсомольців. Завдяки своїм агентам, махновці заздалегідь склали списки адрес активних прихильників радянської влади і брали їх у квартирах. Тих, хто намагався сховатися, ловили і волокли на розправу самі жителі. Тут, на площі, йшли страти – полонених рубали шаблями, вішали на ліхтарях. Серед них були всі члени ревкому на чолі з Михалевичем, керівництво повітової міліції, продорганів і т.д.

Звільнені з вʼязниці махновці і заручники приєдналися до РПАУ. На військових складах було взято багато патронів. Залишатися в Бердянську не було причин, і після 14-ї години армія почала відходити з міста. Селяни залишилися. Майбутній генерал, а в той час 20-річний комсомолець Іван Стрельбицький, який дивом уникнув загибелі, згадував: "Бердянск подвергся разграблению. Две тысячи крестьянских подвод на протяжении целого дня вывозили из города награбленное".

Фрунзе пізніше стверджував, що махновці не самі пішли з Бердянська, а були вибиті Червоною армією, що в бою було знищено багато сотень "бандитів" і т.д. Ні махновським мемуаристам, ні Стрельбицькому, ні іншим очевидцям про це не було відомо. Червона Інтеркавбригада увійшла до Бердянська лише 14 грудня. Ще через два дні наспіх збитий партком звітував в Олександрівськ: "Настоящим доносим, что утром 12 декабря в 8 час. был сделан на Бердянск налет банд Махно. Убитых пока свезено до 100 чел.; раненых не выяснено. Город разрушен артиллерией. Среди убитых председатель Ревкома тов. Михелович и еще до 10 коммунистов. Заменить председателя Ревкома из местной организации некем, а также нет и руководителя партии. 16 [декабря] приступлено к работе. Денег ни копейки. Все кассы взорваны, машинки пишущие забраны или разбиты. Топлива нет. Здания без стекол. Необходима немедленная присылка денежных знаков. Иначе восстановить нормальную жизнь города невозможно. Бумаги нет. Газеты выходить не будут".

13 грудня РПАУ відпочивала в Андріївці, а Червона армія вела наступ на Новоспасівку, в якій не виявилося жодного махновця. Зʼясувати місце розташування Махна і виправити помилку розвідки вдалося не відразу. Передові частини червоних зʼявилися під Андріївкою тільки пізно ввечері, а після півночі 14 грудня село було оточене. Безпосередньо в операції брали участь Зведена дивізія червоних курсантів, 2-а і 42-а стрілецькі, 9-а кавалерійська дивізії; у другому ешелоні знаходилися 2-й і 3-й кавалерійські корпуси.

Бій ішов усю ніч і весь день. Махновці організували кругову оборону, кілька разів ходили в контратаки, але поступово відходили до центра села. Здавалося, перемога червоних забезпечена. Учасник подій і перший дослідник Андріївського бою Лазаревський свідчив: до кінця дня "командиры частей, окруживших Андреевку, считали дело сделанным".

Вже пізно ввечері Махно імітував спробу прориву на південь, на Новоспасівку. Виверт вдався – на цю ділянку були стягнуті основні сили червоних. Але вирішальні події сталися на північному напрямку. Для прориву був обраний момент, коли втомлених після 16-годинного бою червоноармійців 126-ї бригади змінювали відпочилі частини. РПАУ була зібрана в єдиний кулак, вперед вийшли кулеметні тачанки. За описом Віктора Білаша, "Минуты – и пулеметный полк, сосредоточивший огонь на участке в полверсты, обратил красных в бегство. Бригада 42-й дивизии успела отбежать полверсты за село, где капитулировала перед конницей. Таким же путем была взята в плен и наступающая с юга 4-я бригада 2-й Донской дивизии". Не зупиняючи руху, Махно атакував все нові частини і, як писав Лазаревський, "повергнув их в панику, противник сделал свое дело и, вырвавшись из западни, ринулся на дер. Поповку, где в то время расположена была 2 бригада 9 кавдивизии, смял ее и форсированным маршем двинулся дальше на северо-запад на Конские Раздоры".

Операція по розгрому Махна провалилася. Червоним дісталася порожня Андріївка і кинутий махновцями обоз. За підрахунками Фрунзе, втрати РПАУ склали не більше 500 убитих. З огляду на поставлені завдання і кількість залучених військ, це був незначний результат. 15 грудня Фрунзе видав наказ по військах, які брали участь в операції: "Верный успех и полная ликвидация Махно были преступно сорваны частями, забывшими свои обязанности в боевой обстановке. Приказываю РВСовету 4-й армии немедленно произвести строжайшее расследование всех обстоятельств прорыва противника, назначив для этого особую комиссию. Всех начальников, независимо от их служебного положения, и их военкомов, виновных в непринятии соответствующих мер и халатном отношении к своим обязанностям, предать суду Ревтрибунала". Але і сам Фрунзе впав в немилість в очах свого начальства. 17 грудня пленум ЦК РКП(б) заборонив йому приїжджати в Москву "до ликвидации Махно" і зажадав "удвоить энергию в разгроме махновщины". Сам же бій 14 грудня 1920 року з легкої руки головкому РСФРР Сергія Каменєва увійшов в історію під назвою "Андріївський конфуз".

19 грудня РПАУ остаточно вийшла з району невдалого оточення. Наступного дня засідання РРПУ постановило розпочати рейд на Київщину – пропагувати гасло "Третьої, анархічної революції" і продовжити терор проти влади.