Харківське добросердя. Як заїжджі гастролери посварили більшовиків з українцями
Сто років тому, у ніч проти 22 (9) грудня 1917 року в Харкові стався більшовицький переворот
Може, переворот був й не зовсім більшовицький. Оскільки місцеві "ленінці", навіть такі значні, як Артем чи Рухимович, грали у тих подіях ролі статистів. Адже з написаним у Петрограді сценарієм ознайомилися лише в процесі його втілення.
Дехто називає цей переворот витівкою "анархістської банди". Що теж не позбавлене сенсу з огляду на партійність і специфічну поведінку його рушійної сили — балтійських матросів. Одначе керували ними, все ж таки, "полумʼяні більшовики" — Рудольф Сіверс та Микола Ховрін. І єдине визначення, котре можна прикласти до скоєного ними у Харкові без будь-яких застережень, це — "виразно антиукраїнський".
Щоб розібратися, хто кого тоді "перевернув", треба згадати події історичної ночі з 7-го на 8-е листопада (25-26 жовтня) 1917 року. Коли у Петрограді озброєний натовп кинувся штурмувати Зимовий палац, у Харкові навіть пародії на бойові дії не було. Бо не знайшлося охочих захищати губернського комісара Кузнєцова, представника Тимчасового уряду.
"До Радянської влади перейшли телеграфом, — розповідав пізніше більшовик Володимир Затонський. — Довідалися, що в Петрограді та Москві сталася революція і оголосили себе владою… В Раді як були меншовики, есери і українські націоналісти, так вони і залишилися. Ніхто не вийшов, ніхто серйозно не заперечував".
З комуністом Затонським, народним секретарем освіти у першому радянському уряді, цілком погоджується український есдек Микола Чеботарьов: "Лідери харківського большевизму охоче розмовляли з нами, українцями, і не одну справу ми добровільно лагодили".
Звучить дивно, але факт: майбутній начальник контррозвідки Дієвої Армії УНР "добровільно лагодив" з майбутнім наркомом оборонної промисловості СРСР Мойсеєм Рухимовичем. Бо у Харкові склалася на той час рівновага сил. І "доленосний" постріл "Аврори", коли про нього взагалі тоді чули на Слобідщині, жодним чином її не порушив.
Восьмого листопада (26 жовтня) на спільному засіданні виконкомів Харківської міської Ради робітничих та солдатських депутатів, губернської Ради селянських депутатів, обласної Ради Донецького та Криворізького басейнів було створено обʼєднаний Військово-революційний комітет — вищий орган влади. Очолив ревком український есер Сєвєров-Одоєвський, а його заступником став… більшовик Артем. Були там також представлені російські ліві есери, українські соціал-демократи, російські меншовики.
Крім того, продовжувала виконувати свої функції міська Дума, вибрана після повалення монархії за новим, демократичним законом. А в будинку дворянських зборів, що стояв на Миколаївському майдані (тепер — Конституції), працювала Рада Слобідської України — представницький орган українського населення Харківської губернії.
Спокійне ставлення місцевих більшовиків до ситуації, що склалася, Володимир Затонський не без злої іронії іменував "харківським добросердям". А знаменитий Антонов-Овсієнко у своїх "Записках о гражданской войне" навіть затаврував Артема за це "угодовцем".
Здається, ані петроградські, ані київські "товариші" не розуміли до пуття купецько-університетського міста, якому в принципі були протипоказані різкі рухи. Та й на кого могли спиратися місцеві більшовики? Той же Антонов-Овсієнко писав, що з десяти тисяч червоногвардійців, про яких відрапортували "нагору" харківські комуністи, реально боєздатними були півтори тисячі чоловік — загін заводу ВЕК (майбутній ХЕМЗ).
Та й ті не місцеві — латиші, евакуйовані з Риги у 1915-му.
Щоправда, кількасот штиків могли надати більшовикам 30-ий і 232-ий запасні полки. Та існувала небезпека, що у такому випадку на підтримку Центральної Ради піднімуться більш чисельні 1-ий Чигиринський і 2-ий Український полки.
Баланс сил було порушену зранку 21(8) грудня, коли на Південному вокзалі висадилися з ешелонів "Північний летючий загін" Рудольфа Сіверса і 1-ий Зведений петроградський загін Миколи Ховріна. У Сіверса, коли вірити Антонову-Овсієнку, було 1165 штиків і 97 шабель. А ще — 6 гармат, 14 кулеметів і 3 панцерники. Щонайменше, три сотні матросів привіз із собою Микола Ховрін.
Заїжджі гастролери вирізнялися не так чисельністю, як рішучістю. Відразу захопили вокзал, Управління Південних залізниць, пошту й телеграф. І, якщо покладатися на спогади Ховріна, ще й встановили гармати на Холодній Горі. Щоб тримати під прицілом найважливіші обʼєкти міста. До їх числа потрапили і… харківські крамниці. "Зараз же по прибутті цих московських большевицьких військ розпочалися масові грабунки, — згадував Микола Чеботарьов. — Розбивалися вікна в склепах, а то і цілі двері виважувалися, і ці "герої" брали, що тільки їм бажалося".
Можна, звісно, не вірити "буржуазному націоналістові", але приблизно те саме знаходимо у більшовика Антонова-Овсієнка: "Загін Ховріна… майже повністю розклався на ґрунті реквізицій, обшуків та арештів".
Одначе, перш ніж розкластися, цей "залізничний десант" зумів докорінним чином змінити ситуацію у місті на користь більшовиків, захопивши у ніч проти 22(9) грудня 29-ий автопанцерний дивізіон, що розташовувався на Чернишевській, 14.
Ця акція, як і всі попередні, була проведена проти волі лідера місцевих ленінців товариша Артема. Він особисто їздив на вокзал умовляти Сіверса не робити жодних ворожих рухів стосовно частин, що підлягали Центральній Раді.
І певна логіка в цих умовляннях була: відкинутий Петлюрою і Винниченком раднаркомівський ультиматум — то лише половина справи. Натомість, існувала можливість сепаратно домовитися з тутешніми "радівцями" про виконання деяких його пунктів. Скажімо, стосовно вивозу харчів з України і пропуску червоногвардійських загонів на Дін. Треба лише не провокувати українців. Та Сіверс на це не зважив…
Обставини, за яких сталося захоплення автопанцерного дивізіону, описані в цілій низці мемуарів. Число панцерних автомобілів, котрі дісталися більшовикам, "гуляє" від двох до фантастичних вісімнадцяти. Хто бачив двір садиби на Чернишевського, 14, в останню цифру точно не повірить: їх там просто нікуди приткнути скільки.
Одначе, всі, крім Миколи Ховріна, сходяться на тому, що операція обійшлася без кровопролиття. Гримнула гармата, трохи постріляли і… солдати дивізіону склали зброю. По-перше, воювати не дуже хотілося. По-друге, операція була непогано підготовлена: бійці Сіверса заздалегідь перекрили всі можливі маршрути надходження допомоги. Самі ж, панцерники, зосереджені у дворі, виїзд з якого контролювали чужі гармати, не були такою вже грізною силою.
Рішучі дії нахабних гастролерів викликали гнівний осуд харківської влади. Вдень 21 (8) грудня довго засідав ревком, потім була скликана міжпартійна нарада, потім — Рада робітничих і солдатських депутатів. Спочатку говорили-балакали у приміщенні міської Думи, а десь опівночі перебралися до будинку урядових установ на Соборному майдані. Меншовики, "бундівці", українські есери і соціал-демократи вимагали від Артема, Рухимовича та Кіна вплинути на своїх "диких" однопартійців. Вони їдуть на Дін поборювати тамтешню "контру", а у нас лише зупинилися? То ж хай їдуть далі!
Начебто, до чогось домовилися. Та тут з Чернишевської долинули звуки гарматних пострілів. До залу засідань увірвався член Військової ради Микола Петренко і повідомив про те, що прикриваючись балаканиною, більшовики захопили панцерники. Тієї ж ночі бійці Сіверса атакували будинок дворянських зборів — "резиденцію націоналістичного кубла", за висловом більшовика Давида Райхшнейна. З огляду на чисельну перевагу атакуючих, охорона не зробила жодного пострілу — зразу віддали зброю. Потрапили під арешт тодішні лідери харківських українців — соціал-демократи Микола Петренко і Микола Чеботарьов.
Цікаво, що з формальної точки зору перевороту, начебто, й не було: 22 (9) грудня влада у Харкові залишилася ревкомівською. Як і була до прибуття Сіверса з Ховріним. От тільки ревком швиденько переобрали. І українські партії до нього вже не потрапили…
Обох українських Микол, що так необачно довірилися більшовикам, за наполяганням товариша Артема, Рудольф Сіверс з-під арешту звільнив. Але висновки з цієї пригоди вони зробили протилежні.
Микола Юхимович Чеботарьов увійшов в історію як організатор української контррозвідки. Став кимось на кшталт "сірого кардинала" при особі Симона Петлюри. А Микола Трофимович Петренко став більшовиком. Працював пізніше у наркоматі юстиції УСРР, допоки у лютому 1934-го не отримав пʼять років таборів від судової трійки при колегії ДПУ. Збереглися численні доноси сексотів про життя Петренка за колючим дротом. Найцікавішим видався ось цей: "Пытался украинизировать всех заключенных лагеря". Тому і отримав "вищу міру покарання" від Особливої трійки Ленінградського УНКВС.За помилки часів української революції Микола Петренко розплатився в сумнозвісному урочищі Сандормох. Як і багато хто.