Гуркіт у сінях: харківське відлуння київського Універсалу

Звістка про цю подію покотилася теренами недавньої імперії, мов каменюка з гори, викликаючи у заполітизованих громадян цілу гамму найрізноманітніших почуттів — від повного схвалення на межі ейфорії до істеричного засудження.

Та, здається, лише у Харкові реакція на Універсал Української Центральної Ради набула виразно містичної форми. Цілком у гоголівському дусі: "Повилазили з земних нор всякі гади, повискакувала собачня, появилися сичі і сови. Взагалі всіляка погань зʼєдналася, щоби підняти дружний крик проти українців".

Так тоді здавалося добродію Волосенку, члену Губернської Української Ради. І небезпідставно.

Протягом багатьох років російський чинник відігравав визначальну роль в політичному, економічному та культурному житті Харкова: давалося взнаки географічне положення. "Сіньми України" назвав колись місто відомий меценат Євген Чикаленко.

І коли зʼявилася, хай і досить віддалена, перспектива перетворення "сіней" на контрольно-пропускний пункт, ґвалт здійнявся неймовірний.

Найголосніше, як і належить, зарепетували найбільші демократи — "Известия Харьковского Совета рабочих и солдатских депутатов". Якийсь Л. Любімов у 83-му числі газети затаврував проголошення автономії одним уже заголовком: "Вздорный поступок"!

Для порівняння: місцевий орган Тимчасового уряду — "Известия Харьковского Губернского Общественного Комитета", при загалом негативному ставленні до Універсалу, все ж таки вмістили і думку "за" — передруковане з "Русской Воли" висловлювання професора Чубинського.

Натомість, "Известия" совдепівські видали цілу партію ярликів: "дикий шаг", "безусловная нелепость", "анархизм худшего пошиба". І все це — про українську автономію.

Було, щоправда, і декілька претензій по суті. Трошечки дивних з точки зору здорового глузду. До прикладу, друкований орган Совдепу докоряв Центральній Раді вміщеним в Універсалі закликом "вести наш край до ладу". Бо харківські "демократи" щиро вірили, що лише "буржуазия и контрреволюционеры более всего тоскуют по правопорядку".

На тлі цього докору геть нелогічним виглядало твердження "Известий", буцімто Центральна Рада плекає таємні наміри "погубить российскую революцию". Адже тоді виходило, що врятувати її від підступної української буржуазії могла лише безмежна анархія.

На горе, стаття "Вздорный поступок" містила і дещо гірше за логічні нестиковки — відверті перекручення деяких положень Універсалу. Прикрашені, замість родзинки, ледь завуальованим закликом до Тимчасового уряду "преследовать" його авторів. Аби ті, крий Боже, не втягнули Росію у громадянську війну.

Харківські українці затято огризалися. Вправним пером вітав проголошення автономії філолог Олекса Синявський. Статтею про політику Тимчасового уряду щодо України відзначився полонений галичанин Степан Кузик. Постійно перебував на передньому краї політичних баталій безприкладно енергійний Гнат Хоткевич. Хоча й нарікав, що боротьба від початку була нерівною.

Совдепівські "Известия", що паплюжили українців, субсидувалися з бюджету. Тобто, утримувалися на гроші українських же платників податків. Мали казенне приміщення, опалення, освітлення. А "Рідне слово" Хоткевича, кажучи по-сучасному, було "волонтерським проектом". Якому ще й підніжки ставили.

Відразу після проголошення Універсалу у газети виникли проблеми з розповсюдженням. Кіоски, котрі ще кілька днів тому радо брали'Рідне слово" на реалізацію, почали від нього відмовлятися, посилаючись на вказівку Совдепу: це шовіністи, мовляв! Газета втратила тоді одну з найжвавіших точок продажу — на Південному вокзалі.

Брудні прийоми політичної боротьби пояснювалися… переляком. Як згадував пізніше юрист Володимир Доленко, київські події "зробили колосальне враження" на українських діячів Харкова. І спонукали їх до таких рішучих дій, що Совдеп не міг не відчути: піднімається конкурент!

24(11) червня 1917 року, наступного для після проголошення автономії, у Харкові зібрався зʼїзд Губернської Ради — представницького органу місцевих українців. Вранішнє засідання, на якому звітували голови профільних комісій і представники від повітів, закінчилося заявою про рішучу підтримку дій Центральної Ради "в організації і здійсненні прав українського народу". Харківська Губернська Українська Рада визнала Центральну "своїм Тимчасовим Урядом".

А на вечірньому засіданні було прийнято резолюцію з шести пунктів "про організацію всієї Харківщини". Фактично — заявку на створення повноцінної владної структури в масштабах усієї губернії і навіть за її межами.

Ось, наприклад, пункт четвертий: "Харківська Губерніальна Рада повинна прийняти у свій склад Ради Селянських, Робітничих і Військових Депутатів, аби бути певним представником і виразником волі всього організованого трудящого люду Харківщини".

Не менш цікавим видається і пункт шостий: "Харківська Губ. Рада повинна обʼєднати і українські повіти суміжних неукраїнських губерній".

Ці далекосяжні плани були не так авантюрними, як наївними. Адже передбачали можливість порозуміння з "неукраїнською демократією" на ґрунті спільних інтересів. Про неї говорилося в окремій постанові: "Аби не перешкодити революції творити своє велике діло, і уникнути безладдя як на Україні, так і в цілій Росії… кличемо російську демократію порозумітися з українською організованою, щоб не йти всупереч, а поруч до осягнення вимог як російського, так і українського народу".

Заклик цей озвучила не просто група політиків. У претензій Губернської Ради на владу існувало реальне підґрунтя. Її "електоральна база" була ширшою, ніж у Харківського Совдепу, який представляв тоді лише дві верстви — робітників та солдатів. Натомість, "радівці'опиралися на селянство, що складало переважну більшість населення Харківської губернії. Користувалися також підтримкою частини інтелігенції та дрібної буржуазії. Значним був вплив українських партій в частинах місцевого гарнізону.

Не виглядали безпідставними і "географічні" запити харківських українців. 7 червня(28 травня) у Острогозьку сусідньої Воронізької губернії з великим піднесенням пройшов український зʼїзд. На ньому було обрано повітову раду, яка оголосила про намір "під проводом Харківської Губерніальної Ради провадити автономію України на Острогожчині". З Бірюченського повіту, де українці складали дві-третини населення, теж надходили обнадійливі звістки.

Та годі їх було чекати від Харківського Совдепу! Бо світова історія взагалі знає мало прикладів, коли б хтось з доброї волі ділився владою. Тим більш такою, що сполучала значні вигоди з мінімальною відповідальністю.

"В "Савєтє" легше, — іронізував Хоткевич. — І нічого не роби, і правительство ізображай, і пролетарем називайся — і недвижимость пріобрітай. Та ще й Маруху свою на казьонному автомобілі катати можна. А що там іде зима, нема вугілля, нема дров,транспорт розруйнований — се "Савєта" не касається. Навпаки, коли яка область захоче завести сама лад у себе, боліючи душею за свій народ, з усіх боків усі "Савєти" закричать: Нільзя!".

Одначе, у правила був виняток — Харківська губернська Рада селянських депутатів, обрана у травні під спів Шевченкового "Заповіту". В цьому "Савєті" Універсал сприйняли, на загал, позитивно. І на другий день після його проголошення — 25(12) червня 1917 року, депутати більшістю голосів ухвалили прийняти до свого складу з правом вирішального голосу ще тринадцять чоловік. Десять місць надали військовому клубу імені Полуботка, три — Губернській Українській Раді. З мотивацією допоміг український соціал-демократ Микола Петренко: члени військового клубу — ті ж самі селяни і теж сини українського народу.

Але і конкуренти не дрімали! Один з учасників засідання, підʼюджуваний представником Совдепу , запропонував влити до селянської Ради Раду солдатську. У повному складі! На тій підставі, що "солдаты есть наиболее энергичные защитники интересов народа".

Селяни стали дибки: майте совість! Одна справа — тринадцять чоловік додати, інша — сімдесят. Бо всієї селянської Ради — вісімдесят пʼять депутатів. І головне: спочатку треба дізнатися, чи підуть ті солдати за негайну і повну автономію України.

Представник Совдепу штабс-капітан Ладнов, тут же, не моргнувши оком, запевнив присутніх, що тридцятитисячний гарнізон міста Харкова, як одна людина, "всей душой на стороне требований украинского народа".

Та депутати не повірили Ладнову. І правильно зробили! Казав би він правду — жили б ми зараз у зовсім іншій Україні…