Горліс-Горський, він же Семянцев. Як насправді втік з в'язниці Єлисаветграду автор "Холодного Яру"

Юрій Горліс-Горський, старшина Холодноярської організації, потрапив до Єлисаветграда в травні 1920-го — його взяли у полон більшовики через невдалу операцію із захоплення зброї в місті Новомиргород. Повстанців захопили та повезли до Єлисавету (Єлисаветграду), який протягом 1920 — 1922 рр. став для більшовиків центром боротьби з холодноярським повстанським рухом.

Протягом травня-липня 1920-го Горліс-Горський перебував у Єлисаветграді під чужим імʼям — назвався Валентином Семянцевим (українською Сімянцевим), а вже більшовики в матеріалах справи перекрутили прізвище на Семянцова та Семенцова. Горліс-Горський, що мав холодноярське псевдо "Залізняк", залишив детальні спогади про перебування в цьому місті в травні-липні 1920 р.

"Коло полудня ми вже були в Єлисаветграді. Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні оратор — картавий жидок — надриваючися "підбадьорює настрої" у маси в звʼязку з наступом поляків і української армії з заходу. Ревкомщик, переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійці підʼїхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що "непереможна" червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка "грабувала в селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д." Показуючи на нас рукою, закричав своїм московсько-волзьким говорком, що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кровʼю за кров не тільки нам, а й всім бандитам на Україні.

Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб зараз нас же розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові більшовиків значить слово "бандит", - такими були перші враження Горського від міста та його мешканців, щоправда, не без властивого йому антисемітизму. Прикметно, що автор стверджує: єлисаветівці співчували холодноярцям.

Потім розпочалися мандри єлисаветградськими підвалами та вʼязницями: "Підʼїжджаємо до великого поверхового будинку з написом "Елисаветградская уездная чрезвычайная комиссия". На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: "ЧК — глаза и уши советской власти Она всё видит и всё слышит!" На брамі варта з кулеметом. На подвірʼї зустріли нас кілька чекістів, і, розвʼязавши, запровадили до камери в підвальній частині будинку.

У Єлисаветі Горліс-Горський перебував у трьох казематах. Спочатку у льохах Єлисаветградської чека, де повстанці відчули весь смак допитів. Тим часом цінними вʼязнями зацікавилися службовці Особливого відділу 1-ї Кінної армії, службовці якого прибули до Єлисаветграда 20 травня 1920-го. Історику Сергію Луніну в Галузевому держархіві СБУ (ГДА СБУ) вдалося знайти справу Особливого відділу 1-ї Кінної армії, у якій названі обвинувачені: Ігнатій Зінкевич, Артем Бондар і "Валентин Семенцов", тобто Юрій Городянин-Лісовський.

Як Горліс-Горський став Сімянцевим? Ще в лютому 1920-го керівники Холодноярської організації передали йому "приватні документи" товариша по сотні, козака Валентина Сімянцева, що потрапили до них випадково. Той факт, що третім обвинувачуваним був саме Городянин-Лісовський, засвідчують фото псевдо-Сімянцева у фас і профіль, а також написані ним власноруч матеріали - почерк схожий на відомі автографи Юрія Горліса-Горського.

Голова Особливого відділу Першої кінної Андрій Діжбіт під час допиту намагався завербувати Горліса-Горського, спокушаючи його орденом Червоного прапору та старшинським місцем у червоній кінноті, але повстанець від співпраці відмовився. Після допиту Юрія Горліс-Горського та іншого холодноярця Гната Зінкевича автівкою відвезли до особливого відділу при штабі будьоновської армії, який теж закарбувався в памʼяті Горліса-Горського: "Одиночок відділ не мав. Понад двісті вʼязнів містилися в двох величезних сполучених підвалах — жінки й мужчини разом. У третьому невеликому приміщенні був водопровод і примітивний клозет…"

Повстанці відразу домовилися "брехати одне й те ж": потрошку "зізнавалися" про Холодний Яр і навіть прохали чекістів Першої кінної послати їх до Холодного Яру із загоном кінноти, обіцяючи допомогу з придушенням повстанської організації — насправді ж, щоб підвести будьонівців "під Іванову хату", тобто в засідку. Також Городянин-Лісовський у тюрмі обіцяв посприяти у викритті підпілля в Єлисаветграді.

Однак начвідділу не повірив у таку "допомогу" та відправив Горліса-Горського на авто в супроводі восьми міліціонерів до вʼязниці, яка знаходилася на околиці міста. Цей старий "царський" корпус зберігся до нашого часу. Горліс-Горський згадував: "За містом у груди вдарив легковий степовий вітер. Цей подих волі пʼянив мозок і стискав серце таємними бажаннями. Після реєстрації в конторі тюрми дозорці завели нас до корпусу одиночних камер і розсадили у різні "клітки". Єлисаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу . В одиночці — приковані до стіни залізні ліжко, столик, стільчик. На столику — мідний дзбан та їдунка. У оббитих залізом дверях — досить великий чотирикутний отвір, який закривався дверцятами на завісах. Через нього подавалися їжа і вода. На залізній решітці ліжка не було нічого, окрім кількох жмутків зівʼялої трави. Босі ноги гостро відчували вогкий холод залізобетонної підлоги. Їсти давали півфунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки".

На дверях його камери крейдою було написане вигадане прізвище "Семянцев" та холодноярський псевдонім. У вʼязниці Юрко Горліс-Горський постійно переймався думками про втечу. Він намагався захворіти на висипний тиф, щоб перевели до лікарні, звідки легше тікати, обмірковував всі можливості, але визнав, що втекти із вʼязниці було надзвичайно складно: "одиночний корпус був побудований і охоронявся ззовні так, що про втечу через вікно годі було й мріяти". Автор описав і місце розстрілів — "на пустирях старої фортеці, що оточували тюрму", пригадуючи про постріли, які долітали у вікно одиночки.

Однак втекти йому таки вдалося. Горліс-Горський дуже детально описав місцевість, де його збиралися розстріляти, тому сумнівів немає — йдеться саме про фортецю св. Єлисавети в теперішньому Кропивницькому. Місцевість легко впізнавана й сьогодні:

"Йдемо попід тюремним муром… Минувши тюрму, йдемо вздовж якогось насипу чи валу, що з лівого боку круто спускається до порослої бурʼяном широкої площі… Вал скінчився, упираючись в другий, вищий, що йшов упоперек до цього. В кількох кроках темніли плями розкопаної землі. Здогадуюся, що тут стріляють і закопують… По тілі пробіг електричний струмок. Ще мить — і череп розтріснеться під кулею… Коли старший затримав крок, щоб зробити рух убік і пропустити мене вперед, плигаю на нього. Вхопивши за плечі і обернувши кругом себе, штовхаю його на задніх. Два постріли… крик…Скотившись клубком із валу, пускаюся бігти. Босий… в одній білизні. Біля ніг дзижчать кулі… До цього часу в грудях забиває дух, коли згадую той біг. Старт-смерть. Мета — життя і воля! Коли б хтось так бігав на спортивних змаганнях, зібрав би нагороди з цілого світу!"

Після втечі Горліс-Горський трохи заблукав (не дивно, бо темрява, страх та й міста він зовсім не знав), бо планував вибігти за його околиці, а ледь не опинився у самісінькому центрі: "Біжу садами та городами, перескакуючи через паркани… Біг тим передмістям вже довго, переконаний, що біжу за місто, в поле. Нарешті з прикрістю стверджую, що біжу просто до міста. Сади і городи меншали, будівлі більшали та густішали. Перескочивши через один паркан, опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями. Зміркувавши, що це зможе збити з сліду червоноармійців, перебігаю вулицю і перескакую знову в сад… Змінюю напрямок, та бажаного кінця міста нема… По тому, що я ледве вже волочив ногами, по тому, що на дворі вже сіріло, зрозумів, що бігав принаймні півтори години. Вже розвиднялося, а я у місті в одній сорочці…".

Вʼязниця насправді за кілька хвилин бігу від центру міста, зовсім поруч і міський сад. Врешті-решт холодноярцю вдалося заховатися в одній із клунь околиць Єлисаветграда, ймовірно, передмістя сільського типу. Господар допоміг Горліс-Горському, і невдовзі він повернувся до Холодного Яру. Повстанці вважали його загиблим, а побратим Андрій Чорнота навіть встиг поставити хреста за "раба Божого Юрія".

Таким був щасливий фінал пригод Юрія Горліса-Горського під іменем Валентина Сімянцева в Єлисаветграді. Щоправда серед матеріалів справи є документ, який подає іншу версію втечі з-під варти. Згідно з протоколом № 63, складеним черговим по залізничній станції міліціонером Запорожченком, 2 липня 1920 року, Ю. Городянин-Лісовський втік із залізничної станції Єлисаветград! 1 липня 1920-го о шостій вечора разом з пʼятьма іншими, не згаданими на імʼя полоненими, їх посадили до вагону, аби наступного ранку відвезти до Особливого відділу Першої Конної, що вже переїхав у Житомир. Однак 2 липня 1920-го десь о четвертій ранку "Семянцов" попросився вийти "до вітру" та майнув під ешелони. Вивідний Надолинський не зміг його наздогнати, поза межами станції навіть двічі вистрелив у втікача, але не влучив. Не мали успіху й подальші пошуки. У справі є примітка за 1923 рік про те, що "Семенцов" проходить за книгою розшуку № 307731. "Семенцова" оголосили поза законом. У той час справжній Горліс-Горський вдало плутав сліди, тікаючи від чекістів.

Отже, факт перебування Горліса-Горського в єлисаветградських катівнях не підлягає сумнівам, а от спосіб втечі й досі виглядає доволі загадковим, як і все життя цієї непересічної особистості. Яка ж з версій є правдивою? Ми вважаємо, що Горліс-Горському можна довіряти, попри документи, які містить справа, бо настільки достовірно описати місцевість навколо вʼязниці могла тільки людина, що там перебувала. Наприклад, інший учасник визвольних змагань та письменник Юрій Липа в новелі "Рубан", згадуючи про Єлисаветград, писав про "важку фортецю з грубими мурами, яка панувала над містом", що не відповідає дійсності. Фортеця св. Єлисавети — земляна, складається з валів, ровів, бастіонів, равелінів, поблизу валів й досі зберігся корпус вʼязниці, який детально описав Горліс-Горський.

Як пояснити версію, задокументовану в матеріалах справи? Сучасні працівники пенітенціарної служби кажуть, що під час втечі з-під конвоювання покарання несе тільки конвоїр. Якщо вʼязень, а ще й такий цінний як повстанець-холодноярець, якого збиралися етапувати до Житомира для подальшої обробки в Особливий відділ Першої Конармії, втік з вʼязниці, то покарати "за законами революційного часу" могли не тільки конвоїра, а й все керівництво вʼязниці. Тож міг мати місце факт фальсифікації місця та обставин втечі.