Епідемія, відсутність транспорту і вода на півгодини. Як жив Київ в умовах санітарної диктатури

16 грудня 1919-го в Київ прийшли більшовики. "Втретє й востаннє!", — задекларували вони, хоч насправді це був і не третій раз (третій був у жовтні того ж року, всього на кілька днів), і не останній (через пʼять місяців їх виженуть поляки). Як би там не було, Київ вкотре став радянським.

Як правило, нова влада, ледь зʼявившись, тут-таки видавала щось на кшталт "Наказу № 1". Таке собі "обнуління". У Києві того дня вийшов не один, а три Накази № 1. Перший — від вищої цивільної влади в особі голови військово-революційного комітету Михайла Кручинського. Другий — від начальника гарнізону Києва Івана Дубового. Одним із пунктів документу він призначив комендантом Києва Пасічника, і той миттєво видав свій Наказ № 1. Заглиблюватися в зміст документів немає сенсу. Звичайний бравурний офіціоз: "железной рукой установим строгий и новый революционный порядок", а хто не підкориться — того під трибунал.

Щоправда, швидко зʼясувалося, що з новим порядком не все гаразд."Кто виноват в том, что нет хлеба?"- запитував кореспондент газети "Коммунист", і тут-таки розʼяснював:"Всякий, кто прячет хлеб и съестные припасы и заставляет голодать трудовой народ — спекулянт и враг народа". Електроенергії й води теж майже не було — правда, не тому, що їх хтось ховав: просто палива для електростанції не вистачало. Ухвалили вжити"самые энергичные меры к доставке на электрич[ескую] станц[ию] дров из кадетской рощи, Урочища Наталки и др[угих] местностей". Деякі громадяни, схоже, взялися за справу з особливим завзяттям — вже за кілька днів міський садівник доповідав владі: якщо не зупинити вирубку дерев у Царському саду (нині Міський сад Києва, між Маріїнським та Хрещатим парками, — ред.), то він може загинути. Адміністрація саду просила встановити військові караули для його охорони.Дрова, зрозуміло, потрібні були не тільки для вироблення електроенергії, а й для опалення. Опалювали помешкання тієї зими здебільшого за допомогою залізних печей ("буржуйок"), випускаючи дим через вентилятори та вікна. Це спричиняло пожежі. Оскільки води у водопроводі майже не було, гасити вогонь зазвичай не було чим, тож деревʼяні будинки згорали вщент. Дефіцит води зростав, адже через нестачу тепла тріскали труби водогону. Наприкінці зими начальник гарнізону видав наказ: негайно обстежити всі приміщення щодо пожежної безпеки, зокрема — виправити труби, аби вони виходили не у вентилятори або забруднені димоходи, а тільки у вікна.

7 січня 1920-го оголосили, що відтепер електроенергія для потреб водогону й освітлення міста подаватиметься цілодобово. Щоправда, "або те, або інше". А саме: з 8 ранку до 5 вечора подавалося світло й вода у квартири, з 5 вечора до 7 ранку освітлювалися вулиці. Точніше кажучи, так мало бути в теорії. На практиці, як згадував Олексій Гольденвейзер, було інакше:

"<…> вода подавалась водопроводом на какие-нибудь полчаса за целые сутки, притом чаще всего ночью. Бывало, раздается у нас среди ночи звук самодельного гонга: это дворник извещает жильцов, что в водопроводе показалась вода. Обычно она доходила только до подвального или первого этажа <…> И вот, двор наполняется народом. Жильцы с ведрами и кувшинами становятся в очередь и получают живительную влагу. Очередь еще далеко не исчерпана, когда напор воды слабеет, а затем вовсе прекращается. Не наполнившие своего ведра выбегают на улицу и спешат вниз, — на Крещатик, на Подол, — где, быть может, еще возможно набрать воды…".

Відсутність елементарних побутових зручностей, звісно, означала жахливу антисанітарію. Себто ідеальні умови для епідемій.

Епідемія висипного тифу (називається він так тому, що один із його характерних симптомів — висип на тілі, синонім — "плямистий тиф") почалася ще в Першу світову війну. Ця хвороба передається вошами. Одяг, який не міняють тижнями, — ідеальний розсадник для них. За оцінками, у колишній Російській імперії жертвами епідемії тифу під час світової війни стали три мільйони людей, у громадянську війну — ще стільки ж. В усьому світі в ті самі роки найстрашнішим захворюванням була "іспанка" — іспанський грип. Пандемія "іспанки" в 1918-1919 роках забрала життя, за різними оцінками, від 50 до 100 млн осіб. Але в наших краях смертність від висипного тифу була вищою, ніж від "іспанки".

У Києві, за спогадами того ж Гольденвейзера, "в эту зиму [1919-1920 г. — С. М.] нас посетил сыпной тиф и именно в первое свое посещение эта страшная эпидемия приняла самые жестокие формы". Насправді то були не перші "відвідини".

Роком раніше, у січні 1919-го, наказом міністра охорони здоровʼя УНР доктора Бориса Матюшенка Україна була оголошена неблагополучною щодо висипного тифу. У Києві на той момент число жертв епідемії перевалило за півтори тисячі. Міністерство охорони здоровʼя тоді попросило директора Київського бактеріологічного інституту професора Володимира Ліндемана прокоментувати ситуацію. Повідомив професор, серед іншого, таке: "Сила действия сыпного тифа на организм человека зависит также и от состояния нервной системы, т.е. чем более ослаблена его нервная система, тем хуже переносит он сыпной тиф, вот почему интеллигентные слои населения, так называемая трудовая интеллигенция, которая в последнее время из-за политических и социальных пертурбаций значительно потрясена, переносит сыпной тиф хуже и дает относительно больший процент смертности".

Можливо, саме через стан нервової системи голова Всеросійського ЦВК Яків Свердлов, якого Кремль на початку березня делегував на ІІІ зʼїзд КП(б)У та ІІІ Всеукраїнський зʼїзд рад, перебуваючи в Україні, не лише на тиф (за версією Володимира Затонського) захворів, але й одразу по прибутті до Москви помер. Втім, хвороба не зважала не лише на регалії, а й на політичні уподобання: від тифу наприкінці 1919-го також померли Василь Тютюнник (організатор Першого зимового походу) та Михайло Ткаченко, головний ідеолог незалежників, які у січні 1920 перетворилися на Українську комуністичну партію (УКП).

Та повернемося до зими 1919-1920 року. На хід епідемії впливала політична ситуація. Влада боролася з хворобами як могла. Більшовики перед усіма іншими методами роботи надавали перевагу наказам і покаранням, але хворобу не зупиниш наказом і навіть не покараєш. Утворили комісію по боротьбі з висипним тифом. Розмістилася ця комісія у будинку за адресою Володимирська, 33 (тій самій будівлі, де нині штаб-квартира СБУ).

Перше, що констатувала комісія, — у лікарнях не вистачало ліжок для розміщення всіх хворих. Станом на кінець січня 1920-го кількість хворих на тиф у Києві оцінювалася в 10 тис., а місць у лікарнях для їхнього розміщення було близько 2 тис. Відповідно, "ледве одна пʼята слабих може бути вміщена до лікарень, — повідомлялося в газеті, - решта лежать дома, частина без допомоги, без догляду, росповсюджуючи заразу".

Вирішили відкрити нову лікарню, спеціально для хворих на тиф, і не де-небудь, а у приміщенні колишнього готелю "Росія" на Думській площі (нинішній Майдан Незалежності. На той момент вона офіційно називалася Радянською площею, але навіть у більшовицькій пресі зазвичай уживали стару назву). Ще одна ініціатива була по-своєму оригінальною. Будинковим комітетам комісія запропонувала "організувати в кожному домі свої власні домові лікарні, обіцяючи допомогти медичним персоналом, медикаментами і всим тим, чого не зможуть дати громадяне". Само собою, створити такі лікарні в кожному будинку було нереально (та й персоналу не вистачило б), але повідомлялося, що певну кількість їх уже до кінця січня було влаштовано й відкрито.

Природно, боролися й безпосередньо з поширенням епідемії. Наприкінці січня губернський відділ охорони здоровʼя перевели на воєнний стан. Тут більшовики відчули себе, що називається, у своїй стихії. Оголосили: "Всі розпорядження Губвідділу охорони здоровля вважаються за боєві накази, за невиконання яких винуваті будуть покарані по законам військового часу". Всі хворі й ті, що перехворіли тифом, підлягали реєстрації (якою мірою цю вимогу виконали — інше питання). Великий ризик заразитися був на залізницях: там в одяг пасажирів часто потрапляли воші. Аби стримати поширення епідемії, скоротили кількість потягів. Виконувалося по одному рейсу на день на Фастів, Козятин, Білу Церкву, Бородянку, Тетерів, Коростень. Наприкінці лютого закрили всі київські кінотеатри. Звертає на себе увагу обґрунтування цього рішення: "З огляду, що репертуар київських кінематографів не відповідає просвітнім завданням радянської влади, а теж з огляду поширення пошести тифу". Заборонили й спектаклі в київських театрах; щоправда, Губернський відділ охорони здоровʼя дозволив відновити їх з 4 березня — за умови, що приміщення всіх театрів буде ретельно дезінфіковано.

Агітаційний плакат із закликом знищувати вошей. 1920 рік

У середині березня комісію по боротьбі з епідеміями реорганізували. Якщо перед тим вона підпорядковувалася відділу охорони здоровʼя, то тепер стала самостійною "бойовою одиницею". Остання фраза — не така вже й метафора. На чолі комісії постала "санітарна трійка" (!), що, як було оголошено, "матиме діктаторські повноваження". Зʼявилася офіційна посада — надзвичайний уповноважений по боротьбі з епідеміями в Київському районi, якого називали ще й коротше — санітарний диктатор. Відзначимо, що не тільки боролися з актуальною епідемією (тифу), але й готувалися до майбутньої епідемії (холери). Відкрили пункти щеплення від холери й від віспи; на залізницях стали створювати ізоляційні пункти. До очищення міста залучали громадян за трудовою повинністю, за ухилення від якої, природно, карали.

"Драконівські" заходи, за підтримки самої природи, мали успіх. Епідемія була переможена, хоча і коштувала життя тисячам киян.

Втім, початок 1920-го в Києві був важким не тільки через тиф. Фактично, все міське господарство було розвалене. Окрім уже згаданих проблем з електроенергією, паливом, водою, всю зиму й початок весни в Києві практично не ходив міський транспорт (тоді був тільки один його вид — трамвай). Щоправда, не через епідемію. По-перше, через усе той же дефіцит електроенергії, по-друге, не було що випускати на лінію — майже не залишилося справних вагонів. Ще на самому початку січня оголосили, що справа відновлення трамвайного руху буде "остаточно вирішена ближчими днями". У реальності ж взимку й на початку весни, ймовірно, працювали тільки лінія на Пущу-Водицю (епізодично) і приміський Святошинський трамвай (який краще пережив кризу, ніж міський). Рух трьома міськими маршрутами відкрився тільки 2 квітня, причому трамваї ходили лише з 7:00 до 10:00 і з 16:00 до 18:30.

Зрештою, повернемося до того, з чого почали — до питання про "залізну руку". Олексій Гольденвейзер згадував, що "никаких репрессий не было. Че-ка несколько присмирела. Только изредка она давала о себе знать облавами и расстрелами "валютчиков" и "спекулянтов". Фраза про відсутність репресій, на наш погляд, не є точною. Валютників і спекулянтів дійсно розстрілювали — але й не тільки їх. У січні розстріляли кількох людей, яким поставили в провину, що вони були "добровольцями денікінської армії"; у лютому — кількох "контрреволюціонерів"; у березні — ще ряд прихильників денікінців. Списки розстріляних регулярно публікували в газетах. Отже, політичні репресії мали місце. Те, що масштаб їх був меншим, ніж у 1919-му, очевидно, правда. До слова, головою Київської надзвичайної комісії тоді був Всеволод Балицький — той самий, який у розпал Голодомору очолить ДПУ УСРР, у 1934-му стане народним комісаром внутрішніх справ УСРР, а в 1937-му розділить долю тих самих "ворогів народу", боротьбі з яким він присвятив свою карʼєру.

Втім, як улітку 1919-го більшовикам довелося "пакувати валізи", так і на цей раз, у квітні 1920-го вони евакуювалися з Києва.