Два шляхи "незалежників". Чому радянська влада в 1919-му так довго трималася

Політична палітра радянської України зразка 1919 року була доволі строкатою. У березні 1919-го до складу ВУЦВК увійшли не лише більшовики, а й боротьбисти, в місцевих радах засідало чимало представників інших партій. Зокрема, одразу після опанування на початку лютого 1919-го червоними Києва, який вже з березня 1919-го став столицею УСРР, у місцевій раді робітничих депутатів були і "незалежні" українські соціал-демократи (УСДРП незалежних). 

В уявленнях "незалежників" ідея соціалізму тісно перепліталася з ідеалом самостійної України. На їхній погляд, владу робітничих совітів (рад) більшовики підміняли диктатурою комуністичної партії або "чрезвичайки". Друкованим органом цієї політичної сили, де такі погляди і пропагувалися, був "Червоний прапор", що почав видаватися ще за УНР.

Більшовики намагалися відхреститись від подібних закидів, вказуючи на "буржуазно-націоналістичний" характер незалежних соціал-демократів. Рада народних комісарів України під головуванням Християна Раковського не проявляла поступливості. З вибухом навесні 1919-го масового антибільшовицького руху надія на можливе порозуміння сходила нанівець. Одначе більшовикам було добре відомо, що всередині "незалежницької" течії УСДРП визрів власний гурт опозиціонерів, який не збирався йти на відверту конфронтацію з комуністами.

Вже у першій половині березня 1919-го року всередині УСДРП незалежних виникли розбіжності щодо подальшої організаційної тактики: більшість "незалежників" не бажали йти на будь-які поступки "українському" совітському урядові; друга ж течія обстоювала якнайтісніший союз усіх просовітських сил та вимагала пошуку компромісу з більшовиками. Для більшої частини "незалежників" вимоги повстанських антибільшовицьких мас вбачалися цілком справедливими. Водночас вони вважали за необхідне зробити все можливе, щоб провід повстанцями не захопили реакційні чорносотенні елементи. Тому спробували скерувати повстанський рух до боротьби за самостійну совітську Україну.

Ліва меншість "незалежників" засуджувала "загравання" із повстанською стихією, що набирала сил. Подібна тактика начебто розбивала єдиний революційний фронт та врешті-решт сприяла перемозі контрреволюції. Тож ліві "незалежники" визнавали доцільною лише мирну критику політичних хиб більшовиків. Схожу позицію тоді займали УПСР комуністів-боротьбистів на чолі з Михайлом Полозом, Василем Елланським (Елланом-Блакитним), Олександром Шумським та іншими. Ця партія прагнула відігравати роль легальної опозиції більшовикам та виправляти помилки останніх в процесі спільної роботи.

Лідери ж УСДРП незалежних в особі Андрія Річицького, Антіна Драгомирецького, Юрія Мазуренка та Михайла Авдієнка зробили ставку на угоду з УПСР центральної течії та осередками "офіційної" УСДРП, які перебували на території, підконтрольній уряду Раковського.

Розбіжності між двома групами "незалежників" полягали також у теоретичній площині. Лівиця піддала гострій критиці ухвалені ще 13 січня 1919-го положення "Декларації фракції УСДРП незалежних". Зокрема, "буржуазним пережитком" було визначено твердження про те, що соціалістична революція має встановити національні кордони. Думка лівих була геть інакшою: вони стверджували, що національні кордони будуть стерті революцією як такі. Натомість за робітниками кожної національності залишиться право на власні мовно-культурні особливості. Не кращим "пережитком" була названа вимога пропорційного представництва в совітах (радах) робітників та селян, адже селянство, на відміну від пролетаріату, не може бути рушієм соціалістичної революції.

На деякий час друкованою платформою для суперечок між двома течіями став "Червоний прапор". Все це наближало ліву течію до табору опонентів "незалежників" — російських більшовиків.

Між тим політика насадження комунізму "згори" збурювала дедалі більший спротив в Україні. Винуватцями своїх невдач РКП(б)-КП(б)У називали українські соціалістичні партії, які нібито потурали повстанцям. Насправді ж до кінця березня-початку квітня "незалежники" ще не брали активної участі у повстанському русі. Перехід до збройної конфронтації пришвидшили арешти їхніх представників та вчинена наприкінці березня перша спроба закрити "Червоний прапор". За цих умов не відбувся й запланований на 30 березня партійний зʼїзд, який готував Організаційний комітет (ОК) незалежників. Саме на ньому зʼїзді "незалежницька" лівиця планувала піддати нищівній критиці роботу ОК УСДРП незалежних та його політичну тактику.

Тим часом лідери "незалежників" ухвалюють рішення про остаточний перехід до радикальних форм боротьби. ЦК УСДРП незалежних переїжджає до Трипілля — повстанської столиці отамана Зеленого. Основна мета "незалежницьких" лідерів — взяти на себе політичне представництво, тобто стати своєрідним урядом при повстанських загонах, які боролися з більшовиками, але підтримували ідею встановлення совітської влади.

Ліва меншість "незалежників" на організаційній нараді 2 квітня, котра відбулася замість невдалого зʼїзду 30 березня, утворила власний керівний орган — Тимчасовий Комітет на чолі з Паньківим, Дігтярем, Гуковичем та іншими. Він діяв паралельно із згаданим ОК незалежників, намагаючись перетягти якомога більше рядових партійців на свій бік.

Одначе переломити настрої цілої організації в бік примирення з більшовиками та переконати її облишити спроби взяти участь у повстанні виявилося непросто. Також ліва течія практично не знайшла підтримки серед редакції "Червоного прапору", що істотно ускладнило агітаційно-пропагандистську роботу лівих.

На зборах Київської організації УСДРП незалежних 22 квітня 1919-го лівиця виступила з рішучою пропозицією негайно змінити тактику щодо КП(б)У. Більшістю голосів резолюція була відкинута. Попри невдачі 25 квітня Тимчасовий Комітет "лівих" звернувся до робітників із закликом, в якому викривав "зрадницьку" позицію "незалежників". У зверненні було вказано, що більшість партійців де-факто підтримала дрібнобуржуазну стихію.

Своїм безпосереднім завданням ліві "незалежники" називали обʼєднання українського пролетаріату міста та села, а також його представництво у Комуністичному інтернаціоналі. Отже, "незалежницька" лівиця відмежовувалася від "контрреволюційної" позиції більшості та не мала ідейних розходжень з комуністичною платформою.

ЦК КП(б)У, серед іншого намагаючись зіграти на протиріччях між цими двома течіями, наприкінці квітня спеціальною постановою визначив УСДРП незалежних як партію "куркульської контрреволюції". Йшлося у постанові і про потребу "виганяти представників цеї партії з усіх радянських установ". Водночас вказувалося, що "кращі елементи партії незалежників вже починають помічати контрреволюційний характер її й пробують змінити курс усеї партії". До таких елементів необхідне "саме уважне відношення", тоді як до решти "незалежних" соціал-демократів "пристосувати лише один метод боротьби, метод боротьби з контрреволюційними органами".

Певній популяризації поглядів лівиці сприяла участь у першотравневій демонстрації. На червоному прапорі демонстрантів був напис "Незалежні ліві". Невдовзі невдачі "незалежних-лівих" змінилися певними успіхами: на чергових зборах Київської організації 4 травня 1919-го було ухвалено не так давно відхилену резолюцію. Після нових дебатів цю резолюцію доповнили ще однією: діяльність Організаційного Комітету УСДРП незалежних була оголошена контрреволюційною та націоналістичною. Збори офіційно проголосили появу Української соціал-демократичної партії незалежних лівих. Розпочалась робота над декларацією нової революційної політсили.

Ці наміри отримали повну підтримку у компартійному керівництві. ЦК КП(б)У опублікував у пресі та надіслав на місця суворі настанови, в яких УСДРП (незалежні ліві) разом з двома іншими партіями, де були схожі розколи, означались як радянські і союзні більшовикам. У назвах цих партій до сьогодні нерідко плутаються навіть фахові історики, тоді як у 1919-му ці сили відіграли важливу роль в утриманні більшовиками влади.

22 травня, тобто майже через місяць після другої заборони "Червоного прапору", останній номер якого вийшов у світ 25 квітня, у незалежних-лівих зʼявилася власна газета — "Червоний стяг". Спершу вона видавалась нерегулярно, однак невдовзі почала виходити щобудня.

Вже 4 червня Тимчасовий Комітет затвердив Декларацію УСДРП незалежних-лівих, яка окреслювали програмні завдання цієї партії.

Таким чином лівиця остаточно порвала з рештою "незалежників", які у той час намагалися домовитися з "офіційною" УСДРП. Декларація, як можна було передбачити, не мала суттєвих розходжень з комуністичною платформою більшовиків.

Ідеалом "незалежних-лівих" була майбутня "всесвітня Соціялістична федерація Радянських Республік", котра не мала нічого спільного з "буржуазною державністю". Така форма обʼєднання надавала б більш-менш широку автономію представникам різних народів, водночас існуючи у вигляді єдиної "соціалістичної держави". Власне, у цьому була й одна з головних розбіжностей лівих незалежників із більшовиками, які тоді схилялися до "обʼєднання" України з Росією у складі РСФРР.

Самостійницьким ідеям УСДРП-незалежних "лівиця" протиставила принцип пролетарської єдності. Відмела вона й "незалежницькі" погляди на форму революційної диктатури. Якщо в УСДРП незалежних говорили про диктатуру пролетаріату та біднішого селянства, то "незалежні-ліві" обстоювали чистоту пролетарської диктатури.

Лівиця незалежників у цілому не мала розходжень з економічною політикою більшовиків на селі. Практика організації сільськогосподарських комун, яка не так давно призвела до масових антибільшовицьких повстань, не визнавалася помилковою. Водночас у декларації йшлося про добровільність створення комун, які було визначено як "ідеальну форму сільського господарування при комуністичному будівництві".

Певні розходження з більшовиками залишалися у питанні мови та культури. У Декларації йшлося про те, що "визволення від капіталу пролєтаріату […] найкраще можна досягти через всебічний розвиток пролєтарських мас на рідній для кожного пролєтаріату культурі, якою для українського пролєтаріату є культура українська". З українською мовою у більшовиків справді були, мʼяко кажучи, проблеми.

Попри певні успіхи організаційного будівництва і, зокрема, той факт, що 14 червня 1919-го три їхні представники були введені до складу ВУЦВК, незалежні-ліві залишалися нечисленною та маловпливовою силою. Найчисельніші осередки партії знаходилися в Києві та межах губернії, де УСДРП (н-л) вдалося отримати підтримку робітництва. Виходом з цієї ситуації могло б стати злиття з більш потужною силою.

Та ж таки червнева партійна конференція постановила підготувати перший партійний зʼїзд "незалежних-лівих". Відповідальність за його проведення лягала на плечі новообраного ЦК. Рішення про скликання "першого Всепартійного Зʼїзду УСДРП Незалежних-Лівих" було ухвалене 20 червня. Днем початку роботи було визначено 18 липня, а однотипні повідомлення про його скликання друкувалися у кожному номері "Червоного стягу" до 13 липня включно — газета тоді була аналогом сучасних месенджерів.

А вже 15 липня було оприлюднено (і до 20 липня включно у кожному номері дублювалося) рішення про перенесення зʼїзду на "неозначений час". Натомість там же було оголошення про початок роботи Київського губернського зʼїзду УСДРП незалежних-лівих, де серед іншого вирішили, "маючи на увазі спільність завдань", прихильно поставитися до пропозиції про "обʼєднання з комуністами-боротьбистами".

Загалом переговори про можливе обʼєднання розпочалися ще наприкінці червня-початку липня. Та й голосування представників цих партій у ВУЦВК було узгоджене. На той час партія боротьбистів переживала стрімку ідейну еволюцію у бік прийняття комуністичних ідей. Вона мала вагомий вплив на частину біднішого селянства та сільськогосподарського пролетаріату. Боротьбисти теж перебували у "легальній опозиції" до РКП(б)-КП(б)У, а їхня впливовість змушувала більшовицьких лідерів рахуватися з існуванням цієї сили.

Незабаром після рішення про перенесення зʼїду переговори успішно завершилися. Вже 6 серпня було оголошено про обʼєднання у партію під назвою "УКП(б)" — Українська Комуністична партія боротьбистів.

Після злиття порівняно малочисельні "незалежні-ліві" розчинилися у боротьбистському середовищі, дещо підсиливши їхній кадровий потенціал. Колишні лідери УСДРП (н-л) не визначали подальший політичний курс партії, але доклали зусилля до еволюції боротьбистів у напрямку марксизму та усталення комуністичної платформи. Певним чином це ускладнювало подальшу більшовицьку критику УКП(б) як "дрібнобуржуазно-селянської" партії.

Короткочасна історія УСДРП (н-л) слугує яскравим свідченням непростого шляху та складності ідейно-політичної боротьби, яка відбувалася в лавах української соціал-демократі. Так чи інакше, нетривке існування УСДРП незалежних-лівих безперечно відбилося на історії організаційних перепитій та революційних змагань столітньої давнини.