Січові стрільці під російською артилерією. Як захлинався "наступ Керенського"

"Наступ Керенського", частиною якого були ці бої, захлинувся, а український рух в російській армії після цього набрав нестримної динаміки.

Першого серпня 1914-го розпочалася Перша світова війна — розпрямилася пружина тривалих воєнно-політичних приготувань європейських держав, обʼєднаних у Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанту (Англія, Франція, Росія).

Поступово у молох Великої війни були втягнуті 33 держави. У реальному протиборстві зійшлися армії країн Антанти загальною кількістю дещо більше 47 млн. осіб та Четверного (Троїстий союз трансформувався після виходу з нього Італії та приєднання Туреччини і Болгарії) — 26,3 млн.

Українські землі, розділені між воюючими країнами, впродовж усієї війни перебували в епіцентрі бойових дій. Трагедія України полягала ще й в тому, що українці воювали один проти одного під чужими для них прапорами: Наддніпрянська Україна поставила до російської армії 3,5 млн. військовиків, із Західної України було мобілізовано понад 250 тис. осіб.

Перша світова війна стала викликом для українства, мірилом його стану та потенційних можливостей. Другого серпня 1914-го три галицькі партії — націонал-демократи, радикали і соціал-демократи, — створили у Львові Головну українську раду (ГУР). Вже третього серпня ГУР у "Маніфесті Головної української ради" підкреслювала, що український народ опинився серед тих народів, на "які війна і її наслідки наляжуть найбільше" і обґрунтовувала тезу, що російська імперія "є історичним ворогом України".

Маніфест закликав український народ "стати однодушно проти царської імперії" і наголошував, що "Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибʼє година визволення України".

Шостого серпня ГУР заявила у відозві "До всього українського народу" про обʼєднання стрілецьких, фізкультурних організацій краю в Українську бойову управу (голова Карл Трильовський) для створення в складі австро-угорської армії підрозділів Українських Січових Стрільців з українських добровольців, які й "викують будучність України". Відозва закінчувалася словами: "…кличемо до Тебе, Народе: До зброї! З оружєм в руці зміримося з віковічним нашим ворогом, з царизмом!"

Закипіла робота. У Львові з добровольців була сформована перша стрілецька сотня під командуванням І.Чмоли. Першим командиром легіону став Теодор Рожанковський, який категорично виступив проти плану відразу ж кинути в бій під Почаєвом щойно створені, недостатньо підготовлені і слабо озброєні підрозділи стрільців. Непоступливого стрілецького командира згодом було замінено на Михайла Галущинського.

30 серпня львівські сотні усусів передислокувалися у Стрий (сьогодні — Львівська область) У місті зібралося понад 10 тис. добровольців — загалом вступити до стрілецтва за три тижні зголосилися приблизно 28 тисяч осіб. Одначе австрійське командування обмежило чисельність легіону спочатку 2 тисячами вояків, а згодом, зважаючи на протести українців, збільшило це число до 2,5 тисяч. Третього вересня в Стрию січові стрільці склали присягу військовослужбовців цісарської армії та окрему — на вірність Україні. Перед загрозою наступаючих російських військ підрозділи УСС переїхали на Закарпаття.

На початку осені 1914-го у боях за карпатські перевали відбулося бойове "хрещення" підрозділів усусів. 10 вересня висунулась на оборонні позиції сотня Василя Дідушка. У боях за Ужоцький перевал 28 вересня прийняли бій з росіянами стрільці сотні Осипа Семенюка. З приходом російських військ у Галичину й Буковину населення краю потрапило в жорна репресій. 10 вересня 1914-го щойно призначений очільник Галицького генерал-губернаторства генерал-лейтенант, граф Георгій Бобринський заявив: "Восточная Галиция и Лемковщина — исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".

З початку нового 1915-го німецько-австрійське командування активно готувало удар у районі Горлиці-Громника. На підтримку австро-угорцям була перекинута укомплектована найбільш боєздатними частинами 11-а німецька армія генерала Августа фон Макензена. Другого травня після масованої артилерійської підготовки австро-німецькі війська під його командуванням розпочали Горлицький прорив.

У цей час УСС покрили себе славою у боях за гору Маківка поблизу Славського, яку вони зайняли 22 березня 1915-го і боронили впродовж 60 днів. Маківка була ключовим пунктом оборони австрійської армії. Завдання оволодіти укріпленням одержала російська дивізія генерала Олексія Каледіна. Апогею бій досяг 1 травня, коли гора двічі переходила з рук в руки. На третій раз стрільці зламали опір російських підрозділів, що дозволило австрійцям, налаштованим відступати, утримати позиції.

Десятого травня війська російського Південно-Західного фронту, зазнаючи величезних втрат, розпочали відступ. 3 червня вони залишили Перемишль, а 22 червня — Львів. 28 червня сотня українських січових стрільців під командуванням Дмитра Вітовського першою під національними прапорами увійшла в Галич. У вересні-жовтні 1915-го стрільці відзначилися в боях на річці Стрипа, а в листопаді під Семиківцями на Теребовлящині, що дало німцям підстави констатувати: "З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австро-угорської армії".

У травні 1916-го територія Західної України в чергове перетворилася в бойовище. 22 травня (4 червня) 1916-го війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Олексія Брусилова перейшли в наступ. Під час Брусиловського прориву Українські січові стрільці (47 старшин та 1685 стрільців) відступили у складі австрійських військ під Бережани і зайняли оборону біля гори Лисоня, прикриваючи ділянку (залізничний шлях та шосе) на відтинку Підгайці-Бережани.

Бої розпочалися тут 12 серпня. Найбільш запеклого характеру вони набрали 2-4 вересня 1916-го. Стрільці то втрачали, то намагалися відбити свої позиції. Завдяки їхнім діям був зупинений наступ російських військ на найбільш ослабленій ділянці австрійського фронту. З новою силою бої в районі гори Лисоні розгорілися 29-30 вересня: полк УСС потрапив в оточення біля села Потутори, з якого змогли вирватися лише декілька десятків стрільців. Загалом же після кровопролитних боїв на Бережанщині у серпні-вересні 1916 року в лавах стрільців залишилося усього 150 бійців та 16 старшин — загинуло майже 700 вояків, за іншими даними — понад 1000.

Після повалення самодержавства Тимчасовий уряд не зрікся гасла "війна до переможного кінця". Особливо активно ідею наступу обстоював військовий міністр Олександр Керенський, якого за постійні виступи перед військами із закликами довести війну до переможного кінця називали "главноуговаривающим".

"Наступ Керенського" на Південно-Західному фронті розпочався 18 червня (1 липня). Перед тим військовий міністр декілька днів, обʼїжджаючи війська, піднімав бойовий дух, умовляв, тиснув руки військовикам. У бій було кинуто 300 тисяч солдатів і офіцерів. Але перші результативні атаки росіян захлинулись через день. 6 (19) липня австро-німецькі війська нанесли контрудар і змусили російські армії відступати.

Червневий наступ російської армії 1917-го застав підрозділи УСС в австрійському резерві — в долині біля села Конюхи (тепер — Козівський район на Тернопільщині). Вони опинилися, як на долоні для російських артилеристів. Ураганний артилерійський обстріл розпочався вранці 29 червня. Очевидець згадував: "Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею і куснями гранат, мін та шрапнелів.

У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д-ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі". Жах артилерійського смерчу, з невеличким проміжками затишшя, продовжувався 48 годин. У ніч на 1 липня шанці стрільців накрила злива. Та багнюка не страшила. Найстрашнішим було те, що фронт було прорвано на відтинку 81-го австрійського полку. Але усуси про це не мали й гадки. Яр був оточений росіянами. Стрільці, які ховалися в землянках від артилерійського обстрілу, враз потрапили в полон. Командира ж УСС, пораненого чеха підполковника Франца Кікаля, росіяни прикінчили багнетом.

Під Конюхами загинула або потрапила в російський полон більшість УСС. Врятувалися лише ті частини стрільців, які знаходилися на інших ділянках фронту. Залишилося 9 старшин і 444 стрільців. Вони й взяли 6 липня участь у ліквідації прориву російських військ біля села Куропатники (район Бережан) та контрнаступі австрійських військ.

Досить часто у спогадах, а за ними й в наукових дослідженнях, мусується тема, що під Конюхами проти УСС діяли українізовані частини і навіть зʼєднання російської армії. Міфи живучі. Проте реально українізованих частин в російській армії не було: українці протистояли один одному за чужі держави, чужі ідеали.

З поразкою "наступу Керенського" на землях України фактично припинилися бойові операції Першої світової війни. Розпочався й новий період в історії Українських Січових Стрільців. Частина стрільців, що потрапила до російського полону, стала на захист Української революції в Києві в лавах Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, згодом Куреня (полку) січових стрільців часів Української Центральної Ради. Це була одна з найбоєздатніших тогочасних українських військових формацій. Але про це ще піде мова далі.