Дезертири, видовища і одеколон замість горілки. Як жив Київ у 1917-му

Революція 1917-го почалася з відсутності хліба. Сталося це, щоправда, не у Києві, а у Петрограді. 6 березня (за чинним тоді календарем - 21 лютого) в столиці імперії "на Петроградской стороне начался разгром булочных и мелочных лавок, продолжавшийся затем по всему городу"; наступного дня, як повiдомляла газета "Биржевые ведомости", "огромные толпы ходили с криком "хлеба, хлеба". Зрозуміло, бунт залишився б локальним, якби в країні на той час не дозріла революційна ситуація; але бажання хліба виявилося тим самим сірником, який підпалив порохову бочку. 

Менш відомо, що свій "хлібний бунт" мало не трапився у ті дні й у Києві. 7 березня (22 лютого) Київська міська дума затвердила правила продажу хліба та борошна за картками. Два дні потому, коли в Петрограді було вже неспокійно, київському міському голові Федору Бурчаку повідомили про закриття хлібопекарні на Паньківських дачах (район сучасних вулиць Еренбурга, Яна, Жилянської). "На этой почве, - повідомляв кореспондент газети "Киевлянин", - населением дачи выражалось крайне резкое недовольство, чуть не перешедшее в открытое возмущение". 

До бунту тоді все ж не дійшло. Революція зайшла до Києва ззовні. Але продуктові картки стали невід'ємною частиною життя городян. У квітні було введено картки на цукор, місячна норма якого склала 2 фунта (820 грамів). З серпня почали продавати за картками м'ясо, крупу та жири. При цьому продуктові картки не завжди можливо було "отоварити". Хліба, як й інших продуктів, часом просто не було.

З 14 (1) травня норму видачі хліба за картками було зменшено. У відозві до населення від імені Виконавчого комітету ради об'єднаних громадських організацій (тодішня фактична влада в місті) з цього приводу пояснювалося: "Недостаток зерна явился следствием не местных условий, а общего расстройства государственного организма - проклятого наследия старого режима". Але час минав, проклятий старий режим відходив усе далі в минуле, а ситуація не поліпшувалася. Пріоритетом було забезпечення хлібом діючої армії; заради цього інтересами міського населення часто доводилося жертвувати. На початку серпня на фронті загинули величезні запаси хліба, і Києву, як найближчому тиловому пункту, довелося поділитися своїми резервами з діючою армією. У результаті в самому місті вибухнула хлібна криза. Біля хлібопекарень вишикувалися величезні черги. "Достать хлеб удалось только тем, которые стояли поближе к хлебопекарне, - йшлося в замітці в газеті "Последние новости". - За фунт хлеба предлагали какую угодно сумму. Особенно тяжелым оказалось положение обывателей окраин". 

Дефіцит неминуче викликає зростання цін. У 1912 році пшениця коштувала близько 1 рубля, жито - близько 75 копійок за пуд. Восени 1917 року київський продовольчий комітет встановив тверді (неринкові!) ціни: 11 рублів 40 копійок і 8 рублів 60 копійок за пуд пшениці і жита, відповідно. Як ми тепер знаємо, це були тільки "квіточки". У 1918-му й наступних роках цифри стали зовсім іншими... 

З другою частиною відомого гасла - видовищами - спочатку справа йшла набагато краще. Зокрема, з видовищами політичного характеру. Колишня Російська імперія упродовж буквально кількох днів перетворилася із країни з вкрай обмеженими громадянськими свободами (до того ж, з огляду на війну, що тривала з 1914 року, влада серйозно "закрутила гайки" - торкнулося це, зокрема, українського руху, який було практично придушено) на одну з найвільніших у світі. Мітинги, маніфестації - під червоними революційними, жовто-блакитними українськими і якими завгодно іншими прапорами - відбувалися один за одним. 29 (16) березня кияни відзначили "Свято Свободи"; за оцiнкою кореспондента газети "Последние новости", у маніфестації з цієї нагоди взяли участь близько 200 тисяч (!) осіб. Через три дні, 1 квітня (19 березня), відбулася грандіозна українська маніфестація. Кількість її учасників (за різними оцінками, 70-100 тисяч осіб) перевершила найсміливіші очікування її ж організаторів. 

Противники старого режиму отримали можливість висловити своє незадоволення не тільки на словах, але й шляхом знищення символів цього режиму. 30 (17) березня зняли пам'ятник царському прем'єр-міністру Петру Столипіну, який стояв на Думській площі (нині - Майдан Незалежності). Не всі, зрозуміло, підтримали цю акцію, але на заперечення консерваторів уваги звертали мало. Зривали царські портрети, що висіли в державних установах та інших місцях. Збивали герби імперії. "При громовых кликах "ура" под звуки "Марсельезы" срывают солдаты висевшие еще над некоторыми магазинами эмблемы старой власти, - захоплювався газетний кореспондент. - На глазах ликующей толпы летят вниз на тротуар обломки хищных двуглавых орлов - проклятые символы деспотического византизма"... 

Щоправда, як це зазвичай і буває в подібних випадках, деякі категорії громадян сприйняли свободу як вседозволеність. Це стосувалося, зокрема, солдатів. Закликати до порядку озброєних людей, як правило, важко. Солдати мали оплачувати проїзд у трамваї (в розмірі половини загальногромадянського тарифу). Натомість вони практично перестали платити за проїзд. Влітку 1917 року адміністрація трамвая повідомляла комісара Тимчасового уряду по Києву: "Когда наши служащие требуют от солдат соблюдения обязательных постановлений и вообще порядка, то бывали случаи, что солдаты за это избивали служащих. <...> Солдаты, наполняющие все площадки вагонов, в поисках места для себя, удаляют из вагонов платных пассажиров в то время, когда сами, вопреки общего закона <...> за проезд ничего не уплачивают". Трамвайний контролер повідомив у рапорті: "У Троицкого базара меня солдаты и переодетые жулики выбросили со средней площадки, и с солдатами, бывшими на улице, чуть не убили. <...> Милиционера [міліція після повалення самодержавства замінила "старорежимну" поліцію - С. М.] треснули по физиономии и сами разбежались".

Ще навесні в Києві гостро постала проблема дезертирів. Справа полягала, зрозуміло, не стільки у відсутності їх на фронті, скільки в присутності їх у місті: багато людей, переважно озброєних, не мали постійного заробітку та житла. 28 (15) травня відбулася велика облава на дезертирів, в якій було задіяно близько п'яти тисяч осіб. Тільки за один ранок затримали понад дві тисячі дезертирів. Звістка про облаву рознеслася по місту, й до другої години дня біля розподільного пункту на Жилянській вулиці, де розмістили частину затриманих, зібрався натовп з чотирьох тисяч осіб, які зажадали звільнити арештантів. Начальник пункту змушений був "дати задній хід". Натхненний успіхом, натовп рушив на Поділ, де утримували іншу частину дезертирів. Там сталася збройна сутичка з юнкерами, і лише вчасно даний тими залп у повітря охолодив натовп. До вечора порядок в місті було відновлено.  

Через три дні питання дезертирів обговорювалося на засіданні виконавчих комітетів Київських рад робітничих і солдатських депутатів. Була оголошена резолюція, яка засуджувала дезертирство як загрозу революції. Оратор від партії більшовиків тут-таки заявив, що вони, більшовики, не згодні з такою резолюцією і бажають оголосити свою: "употреблять в отношении дезертиров лишь моральные меры воздействия, так как они являются лишь людьми, которым война окончательно опротивела и которые желают скорейшего заключения мира". У відповідь начальник міської міліції поручик Олександр Лепарський запропонував оратору наступного разу поїхати разом з ним і спробувати заспокоїти дезертирів шляхом морального впливу. На деякий час ситуація заспокоїлася... 

Аромат свободи вдихнули не тільки дезертири, а й злочинці. 22 (9) травня близько двадцяти ув'язнених Лук'янівської в'язниці на прогулянці напали на охоронців, роззброїли їх, відібрали ключі, відкрили камери та випустили своїх товаришів. Втекло близько 45 осіб. Лише сімох протягом наступних півтора місяців вдалося зловити.

Добре відомий захід, покликаний поліпшити поведінку громадян - "сухий закон". На всій території Росії він був запроваджений постановою Тимчасового уряду від 9 квітня (27 березня). Заборонявся вільний продаж будь-яких напоїв з вмістом у них алкоголю понад 1,5%. Порушників час від часу виловлювали. Так, 12 квітня (30 березня), за заявою поручика Лепарського, Виконавчий комітет ухвалив рішення закрити ресторан "Буф", з огляду на те, що в ньому продавали спиртні напої. Але, зрозуміло, подібні заборони не могли не призвести до утворення "чорного ринку", а також до різного роду неприємностей, пов'язаних із сурогатами. У середині квітня в Раді робітничих депутатів обговорювалося питання "о мерах борьбы со спаиванием населения одеколоном, потребление которого, в качестве содержащего алкоголь напитка, приняло угрожающие общественному здравию размеры". Ухвалено було наполягати на конфіскації всіх запасів одеколону та забороні його роздрібного продажу. Одного жовтневого дня завідувач Лук'янівським районом міліції провів обшук в державній крамниці, і виявив 390 пляшок денатурованого спирту в квартирі продавщиці, заховані в скринях з білизною. Через два дні в будинок на Прорізній вулиці викликали швидку допомогу. Двоє чоловіків - службовець управління електричного товариства і швейцар - "выпили какую-то белую жидкость, приняв ее за спирт, и впали в бессознательное состояние". Швейцара вдалося врятувати, а службовцю лікарська допомога вже не знадобилася... 

Культурне життя Києва в перший рік революції характеризувалося якщо не розквітом, то суттєвим пожвавленням - не в останню чергу завдяки скасуванню цензури. Уже 24 (11) березня відбулися перші вільні збори діячів українського театру Києва. Наприкінці квітня на багатолюдному зібранні української інтелігенції під головуванням Володимира Винниченка було принципово вирішено питання про створення українського національного театру. До серпня трупа театру була сформована; до неї увійшли, зокрема, Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Федір Левицький. Вистави передбачалося влаштовувати в зимовому сезоні в Троїцькому народному домі (нині Театр оперети). У тому ж приміщенні вже діяв український театр Миколи Садовського. Щоправда, 13 червня (31 травня) після закінчення вистави члени військового клубу імені Полуботка, які до того займали одне приміщення в Народному домі, відібрали в антрепренера ключі, замкнули двері в театрі та виставили варту. Культурі довелося "поступитися місцем"...  

У міському театрі (нині - Оперний) ставили комедії: "Душа, тіло і сукня", "Жінка й вино", сенсаційну (так свідчило оголошення) комедію "Мій солдатик"... У художньому театрі Кручиніна виступав відомий куплетист Сергій Сокольський (у січні 1918 року, під час захоплення Києва більшовиками, його вб'ють). В Інтимному театрі, на Хрещатику, співав знаменитий Олександр Вертинський. Влітку в Олексіївському парку (на Трухановому острові) влаштовувалися гуляння та концерти. В оголошенні про один з таких заходів вказувалося: "Сбор поступит на литературу в окопы, казармы и деревню".  

Київ у 1917-му звикав до нового життя, долав труднощі, розважався - і сподівався. На жаль, наступні роки розвіяли більшу частину надій. Після революцій так часто трапляється.